Украина (версия 2009). Шары не случилось

Останнім часом знову зацвіла буйним цвітом наша вічнозелена тема свободи слова в Україні і загроз для неї. На правах журналіста, якому повсякчас бракувало дозволеного згори, кортить вставити своїх "5 копійок".

Кажуть, все гарне слід створювати, погане з`являється саме по собі. Коли в прочинені Горбачовим двері потрапило трохи свіжого повітря, легковірні вважали, що наша совковська пропаганда якось так миттєво, одразу і без зусиль перетвориться в журналістику, а на просторах великої буцегарні, що складалась з 15-ти камер обмежених можливостей, запанує правда.

Подібні ілюзії виникли у зв`язку з перемогою Помаранчевого Майдану, який направду був нашим питомо українським явищем (ще з часів Козаччини і навіть Київської Русі). Як кажуть політологи, очікування тоді були завеликі.

Довірливий український люд розраховував, що за півтора місяця стояння на морозі ми, так би мовити, авансом отримаємо й реформи, і чесну владу, і заможність, а свободу слова – ну то, даруйте, елементарно. Та очікування шари не справдилися.

Політичні діти Кучми не стали ефективними менеджерами, натомість заходилися й надалі вправлятися в улюбленій справі – тобто дерибанити ресурс. Кадрові вихори змели рештки професіоналів на місцях, що дивом вціліли за панування Леоніда другого.

Не вийшло ЄС-івського бліцкригу, (а його й не могло бути, бо ж обидві інтеграції, і до Євросоюзу, й до НАТО – ніщо інше, як наполеглива безперервна праця суспільства, політиків та кожного чиновника).

А тут ще й у сусіднього ведмедя припинився сон, з усіма можливими наслідками вставання з колін. Тож і на натовському "фронті" трапився облом.

І замість того, щоб надати Києву ПДЧ, яким ми власне починаючи з часів Кучми займаємося, Захід повторив свою напівміфічну формулу ("двері НАТО відкриті"), лише в новій транскрипції: Україна колись буде членом НАТО.

Оскільки шари не виходить, суспільство та його чільні представники вдаються до тотального самозаспокоювання.

До цього, автору пригадується один цікавий майже камерний захід часів Помаранчевої революції. (Пам’ятаєте, тоді якраз було популярно засвітитися на майдані у Києві?) Один німецький професор, вчитель політолога Олександра Рара, привіз до нашої революційної столиці зграйку студентів.

Поміж іншим, гостям влаштували зустріч з військовими журналістами. І під час приязної розмови якось так несподівано, у контексті ситуації зі свободою слова, прозвучала фраза-діагноз: в Україні журналісти брехали суспільству.

Тож тепер, говорячи про поганих політиків, нездалу еліту, слід визнати: в інформпросторі досьогодні працюють і брехуни. А робиться це тоді, коли одні згодні за брехню платити, а другі за неї отримувати.

Звісно, не все так погано у нашому домі, як казала одна колега. Опозиційні політики отримали можливість говорити й бути почутими. Натомість справжня влада у цій країні, тобто громадяни, часто-густо такої можливості позбавлені.

Коли у селян Київщини відбирає чорноземні землі місцева влада, коли київського підприємця незаконно запроторюють до буцегарні, а його підлеглій ламають кінцівки, коли за усім цим спокійно спостерігають правоохоронці, коли українським телеканалам таке нецікаво, а столичні телевізійники без згоди канальних аналітиків не ладні слухавку зайвий раз підняти, виникає запитання: чи є свобода правди в країні, де "пси демократії" геть не реагують на факти порушення громадянських свобод.

Та щойно на каналах з`являється чергова порція розслідувань про "ментів"- злочинців, хабарників-медиків або навіть про мзду в церквах, як новини знову стають дивибильними.

Те, що свобода правди може бути і моральною і в кінцевому висліді, з огляду на рейтинг, стратегічно вигідною для журналістів і суспільства?

Останнім часом, прикметною є дискусія про співвідношення свободи й порядку. Своє вираження ця тема мала і в телепередачі "Велика політика". Як відомо, більшість аудиторії проекту навіть за умов нинішнього бедламу не зважилася позбутися решток свободи.

Мудро! Адже тільки-но український громадянин віддасть на відкуп чиновнику визначати що є добре, а що – ні, як одразу почне втрачати власні права й наближатися до свого сусіда-росіянина.

До речі, зовсім неадекватною виявилася реакція влади після ефіру "Великої політики". Запитання на тему, чи можуть журналісти Кісєльов та Шустер без українського громадянства займатися передвиборними медіа-проектами (читай: журналістикою) на території України, виглядає якось по-совковськи печерно.

Ще б київську прописку попросили засвідчити. Цікаво, а в іншоземних політтехнологів наші політики теж перевіряють штампи реєстрації у паспорті. Я уявляю таку розмову в одному зі штабів: "А ну, пане Аксельрод, де Ваш паспорт? Американський? Хм... Не канає! Мерщій в ОВІР. Хай Вам на Печерську проштампують реєстрацію".

Якби наші політики й чиновники витримували певний освітній залік, ну хоча б на предмет тих документів, які Україна підписувала з міжнародними організаціями, приміром, НАТО та ЄС (про вітчизняні Конституцію і закони навіть не йдеться), вони б і в страшному сні не зазіхали на свободи і права громадян, а надто – на свободу слова.

Бо розуміли б, що свобода слова і демократія загалом – це ще й запорука Національної безпеки країни.

Що ретельніше журналісти пролазять у шпарини державного механізму, то краще видно, де він потребує ремонту, змащування або й заміни чогось чи когось. До того ж, якісна журналістська праця є неабиякою допомогою в роботі політикам і бюрократам.

Нещодавно мені пощастило побувати на заході, що його було присвячено Криму та Чорноморському флоту. А там відповідні експерти у присутності журналістів на камери і диктофони наговорили, між іншим, дуже багато цікавого.

Отакий, хоча б, факт. Виявляється, останнім часом на ЧФ здійснили заміну літаків марки СУ, які не могли нести ядерну зброю, на Сушки більш модерні, що здатні нести ядерні заряди.

До чого б це?! Чи не привід замислитись не лише українській владі, а й європейським політикам в НАТО, Євросоюзі та країнах ядерного клубу. Чи не є такий крок порушенням Договору про нерозповсюдження ядерної зброї?

За словами тих самих експертів з питань ЧФ та Криму, Чорноморський флот за останні роки перетворився у таку собі плавучу Придністровську республіку.

Йшлося про контрабандні оборудки. І головне, на думку одного з експертів, відомі угоди між Україною та РФ по Чорноморському флоту ніколи не виконувалися. Так-сяк флот ще спромоглися поділити, а до нормальної орендної плати так і не дісталися.

На думку кримських експертів, такий безмір сприяє обкраданню, перш за все, севастопольців і кримчан загалом. То хіба така інформація, видобута в наслідок ретельного розслідування журналістів, зашкодила б українським суспільству і політикам? Якщо, звісно, останнім болить національний інтерес.

До чого це я? Нині не вщухають спроби припинити роботу єдиної україномовної газети в Севастополі "Флот України". Фахове оборонне видання, до речі україномовне, перебуває на межі закриття. Виявляється, є відповідний документ за підписом віце-прем`єра Турчинова.

Аргументація не зрозуміла і навіть помилкова. Щось на зразок, мовляв, газета не має стосунку до органу заснування. Хоча "Флот України" є органом Міністерства оборони. В такому разі, чи не є намагання закрити газету зазіханням на свободу слова в Україні?

Можна довго поширюватися на вічнозелену тему свободи слова. Бідкатися i плакати. Втім, як кажуть, Москва сльозам не вірить. Журналісти – загалом народ освічений.

Тож якщо медійники припинять працювати статистами у політиків, ставитимуть слугам народу злободенні незручні запитання і не прийматимуть у відповідь солодку патоку обіцянок на кшталт "Шара. Версія 2010", то у нас, нарешті, з’явиться і некастрована свобода слова, і фахова дискусія щодо НАТО та ЄС. А головне – принципова еліта, яка не обіцятиме наступних порцій халяви.