Украина: зона будущей опасности?

Оцінюючи нинішній перебіг україно-російських взаємин після серпневого звернення президента РФ Медведєва до Віктора Ющенка, керівник програми Росії та Євразії британського Королівського інституту міжнародних відносин Дж. Шерр зазначив, що варто замислитися, чи не йдеться про більше, ніж прості спроби вплинути на вибори в Україні.

"Складається враження, що з невідомих причин керівництво російської держави шукає привід для того, щоб застосувати проти України різкі, а може навіть крайні дії. І було б завбачливим запитати, навіщо це робиться, і готуватися до будь-якого повороту подій" (Бі-Бі-Сі, 25 серпня 2009 р.).

Сьогодні ані в Україні, ані в ЄС, ані в США немає повного розуміння до чого призведе актуалізація політики РФ на пострадянському просторі. Але ясно, що на її перебіг багато в чому впливають процеси, що відбуваються всередині самого російського керівництва. Розв'язка ж залежатиме від багатьох факторів – як от економіка, енергетична безпека аж до кризи демократії в світі.

Новітня оборонна доктрина

Фактично втілення новітніх безпекових пріоритетів РФ зі зміною зон політичного та економічного впливу на пострадянському просторі почалося з моменту російсько-грузинської війни – з південно-осетинського конфлікту.

Відтоді експерти не припиняли обґрунтовувати версії та прогнозувати ймовірні сценарії рімейка подій у Грузії в інших регіонах колишнього СРСР. По-іншому стала сприйматися вже традиційна риторика російських посадовців стосовно захисту росіян за кордоном і створення гуманітарного простору.

Тим більше, що подібні положення знайшли унормований розвиток у Зовнішньополітичній концепції Російської Федерації, ухваленій рік тому, якраз перед південно-осетинськими подіями, де серед цілей фігурувало положення про "всебічний захист прав та законних інтересів російських громадян та співвітчизників, що проживають за кордоном".

Поступово набули актуальності порівняння Криму з Південною Осетією, зокрема, на тлі базування Чорноморського флоту РФ в Севастополі та непростої етнополітичної ситуації в регіоні, складнощі в імплементації української політики на півострові, а часто-густо й відсутності такої політики взагалі.

Іноді складається враження, що прирощення кримських бізнес-політичних еліт в український контекст з боку різнопартійного офіційного Києва відбувається завдяки реалізації корупційних схем розподілу ресурсів. А публічна політика підміняється тіньовою.

Політично-ідентифікаційні уподобання мешканців півострову не надихають: згідно з опитуваннями Центру Разумкова (літо 2009-го), серед представників слов’янської спільноти лише 27,3% вважають себе представниками української політичної нації ("українського народу, до якого, згідно з Конституцією України, відносяться громадяни України всіх національностей"), тоді як 44,2% себе такими не вважають.

В цьому контексті варто нагадати, що 9 вересня Державна Дума РФ одностайно в першому читанні ухвалила ініційовані президентом Дмитром Медведєвим поправки до закону про оборону, які передбачають можливість оперативного використання російських збройних сил за межами РФ. У разі:

- відбиття нападу на Збройні Сили РФ або інші війська, дислоковані за межами території РФ;

- відображення або запобігання агресії проти іншої держави;

- захист громадян РФ за кордоном;

- боротьба з піратством і забезпечення безпеки судноплавства.

Відповідні оборонні новації РФ було сприйнято неоднозначно. Вони відбуваються на тлі нового своєрідного "перезавантаження російсько-американських стосунків", що здійснюється новою адміністрацією президента США Барака Обами, фактичної відмови США від розміщення системи ПРО в Польщі та Чехії.

Ця новина була навіть потрактована в американських ЗМІ та з боку східноєвропейських політиків як своєрідна здача безпекових інтересів Східної Європи. Особливо на тлі заяви президента США про те, що нова система захисту враховуватиме інтереси Росії й націлена лише на загрозу з боку Ірану. Він також запросив Росію до співпраці щодо ПРО і запобігання погрозам з боку Ірану.

Розрахунок на себе

Російські військові новації Україні варто розглядати на тлі серпневої заяви офіційного представника НАТО Джеймса Аппатурая. Нагадаю, він підтвердив, що підписана Україною і НАТО 21 серпня Декларація про доповнення до "Хартії про особливе партнерство між Україною та Організацією Північноатлантичного Договору" від 9 липня 1997 дійсно передбачає можливість скликання Україною засідання Комісії Україна-НАТО.

Однак, за його словами, "НАТО не має наміру надавати військову допомогу Україні та допомогу в забезпеченні її (територіальної) безпеки". Тобто він публічно озвучив тезу про відсутність безпекових гарантій для України в разі виникнення будь-якого конфлікту.

Така думка знаходить підтвердження і в експертному середовищі. Зокрема, Олександр Рар з Німецького товариства зовнішньої політики в серпні заявляв: "Навіть якщо Росія спровокувала б війну за Крим (до чого, на мою думку, не дійде), Захід не став би воювати на стороні України. Як би цинічно не звучали ці слова, але це так. З цих самих причин Україну не беруть до НАТО".

У своїй програмовій статті "Вперед, Россия", яка з'явилася наступного дня після оборонного рішення Держдуми, президент РФ Медведєв, вказував: "Нам потрібні гроші і технології країн Європи, Америки, Азії. Цим країнам потрібні, в свою чергу, можливості Росії".

Те, що євроатлантичні прагнення України є багато в чому стійкими заручниками ресурсної російської кон'юнктури у взаєминах з країнами ЄС, демонструє низка заяв європейських політиків, які прагнуть враховувати інтереси і мотивації РФ у різних геополітичних ситуаціях, навіть якщо вони не співпадають з інтересами інших країн.

Нещодавно новий генсек Північноатлантичного альянсу Андерс Расмуссен заявив, що хоче почати "відкритий і чесний діалог з Кремлем, який міг би створити нову атмосферу", щоправда, зазначаючи про розбіжності між країнами Альянсу і Росією по пунктах, дотичних до минулорічних конфліктів з Грузією і можливого розширення НАТО за рахунок України та Грузії.

На тлі фінансової кризи, яка актуалізує традиційні геополітичні амбіції, оборонні кроки РФ не можуть не викликати занепокоєння, зокрема в тих країнах, де сьогодні є російські військові бази.

Сьогодні таких країн дев'ять, Україна – одна з них. Тут розташована база Чорноморського флоту РФ, військові аеропорти, досі не з’ясована приналежність маяків...

Розмірковувати стосовно можливого конфлікту – це справа невдячна, тим більше, що офіційній Москві ймовірно набагато вигідніше реалізовувати інші сценарії впливу в Україні. Приміром, через політику та економіку, шантажуючи ЄС та Захід українським питанням.

Та й розпочати конфлікт можна без будь-яких законів у сфері оборони, як це було зроблено в Грузії. Але загальні тенденції україно-російських стосунків і нечітка реакція країн-сусідів на напруження ситуації не знімає ці непрості запитання з порядку денного.

Адже сьогодні Україна для пересічного громадянина РФ, споживача інформації, грає роль дратівника, що дозволяє росіянину відволіктися від власних проблем. Україна поступово займає негативну нішу "ворога" в російській масовій свідомості. Подібну тезу демонструють дані соціологічних досліджень, зроблених наприкінці січня 2009 року Аналітичним центром Юрія Левади.

Відповідні дослідження демонструють, що в січні 2009-го, після чергової "газової" війни між Україною та РФ, переважним чином добре до України ставилося 29% росіян, але погано, або дуже погано 62%.

Скоріше за все, оборонні новації – це, насамперед, не військовий, але політичний сигнал РФ в умовах нинішніх трансформацій. Відповідні рішення потрібні самій Росії не стільки для демонстрації їх світові, скільки для власних потреб.

Зокрема, "щоб не допускати чиїхось односторонніх дій, які могли б завдати шкоди національним інтересам і негативно позначитися на наших внутрішніх справах, знизити рівень доходів росіян, зашкодити їх безпеці" – як пише Медведєв у "Вперед Россия".

Втім, для України постає інше запитання: наскільки політично дезінтегрована держава готова протистояти можливим викликам. Зокрема стосовно майбутнього ЧФ РФ на території України. Сьогодні, до речі, думки майбутніх претендентів розходяться в оцінці майбутнього розв'язання цього питання.

Наприклад, 27 серпня Янукович заявив про можливу пролонгацію угоди з РФ про перебування флоту в Севастополі. Тимошенко на зустрічі з львівськими студентами зазначила, що після 2017 року на території України не буде жодних іноземних військових баз. "Ви знаєте, що угода закінчується (в 2017 році), й наша країна буде вільна від будь-яких баз" – наголосила прем’єр-міністр.

У цьому питанні солідарним з нею залишається і Яценюк, який 1 вересня в Сімферополі заявив: "Угода про перебування Чорноморського флоту є тимчасовою. Термін дії угоди закінчується в 2017 році. Українська Конституція чітко забороняє перебування іноземних баз на території України. Кожен, хто сьогодні зробить заяву, що флот може залишатися після 2017 року, безпосередньо порушить волю українського народу, яка відображена в Конституції. Я волю народу порушувати не буду".

Ці питання не повинні залишатися поза увагою і в контексті виборчої кампанії. Від чітких відповідей і політичних рецептів у безпековій та геополітичній сферах багато в чому залежатиме розвиток країни в подальшому, так само як і розв'язання проблем у сфері україно-російських взаємин.

Юлія Кисельова, аналітик УНЦПД , для УП