Капитуляция. Внешнеполитическое измерение

Символ вільного світу і вільної ринкової економіки – Маргарет Тетчер – гірко помилилася, приймаючи влітку 2007 року українську політичну фігуру, чиї світогляд та ідейні устремління, якщо про них можна взагалі вести мову, є кардинально протилежними світоглядним позиціям "залізної леді".

Вільний світ, вільне підприємництво, вільна особа – ці поняття є несумісними з світоглядом Тимошенко.

Виступи Маргарет Тетчер у Брюгге в 1988 році та у Палаті Громад у 1990 стали легендарними. Виступ Тимошенко на Мюнхенській безпековій конференції в лютому 2009-го майже шокував присутніх, коли вона відверто закликала до співпраці з режимом у Тегерані.

В аналітичних матеріалах конференції, які були розіслані за адресами всіх ключових посольств світу, прізвище української виступаючої було викреслено.

Коли російські танки, бойові машини піхоти і самохідні установки в серпні 2008 року почали знищувати Грузію, її громадян і демократію, вона мовчала.

Коли український, польський, литовський, естонський президенти і латвійський прем'єр своїм безпрецедентним і драматичним візитом рятували демократію, свободу та її цінності, в першу чергу, не в Тбілісі, а в Європі, вона мовчала. Коли два російські диктатори з холодною і безсоромною рішучістю заявили про свою нову зовнішньополітичну стратегію, вона мовчала.

Країна почала розуміти, що стратегічні пріоритети України і прем'єр-міністра кардинально відмінні. Коли вона заговорила, це розуміння стало абсолютним.

НАТО – це одночасно продукт і інструмент свободи. Хтось ще має сумніви, що Тимошенко з неприязню, якщо не з ворожістю, ставиться до НАТО? Більше того, вона боїться НАТО – Альянсу Свободи. І саме тому вона блокувала спроби обмежити агресивні пересування флоту з андріївськими прапорами на кормі на їх шляху від українських берегів до берегів Грузії.

І не тому, що до берегів саме вільної і демократичної Грузії. А тому, що вільна і демократична Грузія була неймовірно близькою до членства в Альянсі. Після цього, питання про повноправне членство України могло стати майже технічним завданням.

Натомість почалося блокування розвитку відносин із Альянсом – від безпрецедентного скорочення оборонного бюджету, в період масштабних викликів світовій безпеці, до майже припинення фінансування інформаційних кампаній саме в той час, коли НАТО увійшло в один із найдраматичніших етапів у своїй історії – підготовки нової Стратегічної Концепції.

І саме тому, Юлія Тимошенко наполегливо мовчала про досягнуту стратегічну угоду про розміщення систем ПРО в Польщі та Чехії. Навряд чи вона до кінця розуміє технічні деталі, що відносяться саме до ПРО. Але вона була неймовірно стривожена додатковими і дуже дієвими гарантіями, які могли б отримати Польща та Чехія з боку США.

І ця тривога посилювалася підозрою про можливе отримання Україною від Західного світу таких же серйозних гарантій. Але оті страхи, як і гарантії Польщі та Чехії, "розбилися" об гострий кут стратегічної зради з боку Обами та його адміністрації 17 вересня, в той день, коли радянські війська сімдесят років тому окупували східні терени Польщі.

Неможливо представити наскільки чужими можуть стати для неї навіть думки про перспективне створення Центрально-Східно-Європейського Альянсу безпеки та оборони, чиї контури вже незабаром, після обамівської капітуляції перед Росією, Іраном, можуть почати приймати реальні обриси.

Політична і стратегічна огида Тимошенко від НАТО прикривається беззмістовними фразами про кращий для України вибір, яким може стати так звана Європейська політика безпеки і оборони. Глибоко неадекватний проект, майже аналог чистому аркушу паперу.

Зараз, коли стратегія переформатування відносин між Україною і ЄС на принципово вищий рівень знаходиться в стадії серйозної невизначеності, варто сказати: сам європейський проект знаходиться на роздоріжжі. У разі позитивних трансформацій, ЄС міг би знов стрімко наближатися до загальноліберального проекту під назвою "Захід" із лідерством в ньому Сполучених Штатів.

Україна рік тому впритул наблизилася до того, щоб стати реальним учасником проекту "Захід". Інтуїтивно відчувши це, виключно через внутрішньоукраїнську складову, за тиждень до минулорічного Паризького саміту ЄС-Україна Тимошенко завдала жорстокого удару.

Вражаючим є не те, що удар був завданий по досить-таки не міцних і хитких конструкціях відносин між Україною і ЄС. Удар завдавався саме по ЄС, по самих ідеях його реформування. І нікого не повинно навіть дивувати те, що відбулося в Києві 2 вересня 2008-го, було сприйнято деякими, як в Брюсселі, так і в низці європейських столиць, із своєрідною подякою.

Але така "подяка", поза всяким сумнівом, тимчасова. І з кожним днем ця подяка для Тимошенко від Європи перетворюватиметься для неї на важкі політичні муки, які вже почали набувати реальних політичних форм зростаючого ігнорування.

Навіть враховуючи те, що у владні брюссельські кабінети прийшли та прийдуть нові люди, навряд чи вони будуть прихильні до тих, хто відверто ігнорує хоча б початок імплементації власноруч підписаної у березні 2009 року "Брюссельської Декларації", відвертим блокуванням аверсного використання нафтопроводу "Одеса-Броди" на тлі однієї із найбільш принизливих для новітньої історії України газових угод січня 2009-го.

Ідеалізм у ставленні до міжнародного порядку досить-таки небезпечна річ. Після Другої світової війни Ханс Моргентау попереджав ідеалістів, що їх надія на те, що, врешті-решт, "стіна впаде й ігри в силову політику припиняться", вельми ілюзорні і помилкові.

Юлія Тимошенко далеко не ідеаліст. Вона у кампанії "славних поборників демократичних цінностей" – бригади архітекторів та будівельників" з Росії, Ірану, Північної Кореї, Білорусі, Сирії, Венесуели.

В Гданську, під час відзначення 70-річчя початку Другої Світової війни, Тимошенко думала не про війну, а про зустріч із своїм союзником, у кого в очах, як блискуче визначив американський сенатор Джон Маккейн, можна прочитати лише три букви "КГБ", та переліт до Лівії на зустріч з черговим африканським диктатором.

Тоталітарні і авторитарні режими по всьому світу захоплено приймають Тимошенко, як свого потенційного союзника. Але вони чекатимуть від неї визнання путінськіх слів, що "руйнування Радянського Союзу було найбільш трагічною помилкою 20-го століття". І це може статися.

Автор не вірить у те, що автор "українського прориву" стане президентом України. Втім, знає скільки надзусиль треба буде докласти та скільки часу витратити, щоб відродитися після руйнівних наслідків "українського прориву".

 

Олексій Коломієць, для УП