Сначала была "Реабилитация"
Нещодавно президент запізніло видав указ "Про заходи до 20-тої річниці Українського добровільного історико-просвітницького правозахисного благодійного товариства "Меморіал" імені Василя Стуса".
Як кажуть, спохопилися в Секретаріаті… Чому – запізніло? Бо ж рік уже закінчується, а заходи слід було проводити постійно. Хоча це й не дивує.
Адже попередній "антисталінський" указ щодо відзначення 70-тих роковин так званого Великого терору практично залишився невиконаним.
Чому тоді дехто лукаво бідкається з приводу історичної реанімації образу "вождя всіх народів" Сталіна в сусідній державі? Хіба замовчуючи злочини сталінського режиму наші посадовці роблять не те саме?
Наприклад, свого часу автор цих рядків подав письмово пропозицію на ім."я гаранта нашої демократії щодо вшанування пам"яті жертв таємного указу президії Верховної Ради СРСР "Про виселення з Української РСР осіб, які злісно ухиляються від трудової діяльності в сільському господарстві і ведуть антигромадський і паразитичний спосіб життя" від 21 лютого 1948-го року.
Гарант промовчав. Зрозуміло, що й відповіді мені не надійшло жодної. Колюча ця тема, колюча. Адже за цією ухвалою Кремля з України та Західної Білорусі було депортовано понад 500 тисяч селян.
У нашій же гордовито демократичній країні, попри існування Інституту національної пам'яті, досі ніхто нічого не припускає про репресії 1948-го року. Можливо, ще не дійшли розумом ні державні мужі, ні дослідники…
Тема голодоморів виявилася пріоритетнішою для теперішніх очільників, які сиділи тихо, мов миші, коли тему голодоморів ще наприкінці 80-тих порушив у всесоюзному тоді масштабі поет Борис Олійник, і перший курган пам'яті з'явився за народною ініціативою на Полтавщині…
Тема голодоморів виявилася просто матеріальнішою, там – мільйонні асигнування на монументи тощо.
Але це – до слова. Бо мова сьогодні про відзначення роковин "Меморіалу", делегатом Установчого з'їзду якого був і автор статті.
Як відомо, Товариство "Меморіал" створено 1989 року в Києві. Але за рік до цієї дати на Запоріжжі вже існувала офіційно громадська організація, яка називалася "Ініціативна група "Реабілітація" при редакції обласної молодіжної газети "Комсомолець Запоріжжя".
На той час, слід віддати належне редакторові Півненку, газета займала авангардні позиції у питаннях відновлення історичної справедливості та розвитку демократизації суспільства.
Тому й тираж україномовного видання в зросійщеному місті сягав майже 100 тисяч примірників. Тема реабілітації жертв сталінських репресій на шпальтах газети займала провідне місце, і це додавало тиражу і мороки ідеологічним "опікунам".
Чому в Запоріжжі виникла саме "Реабілітація"? Тому що "Меморіал" нам заборонили створювати у всесильному тоді обкомі КПУ. Нагадаю, що перша організація історико-просвітницького Товариства "Меморіал" виникла 1988-го року в Читі.
Відразу після цього я та група колишніх політв"язнів (Микола Попель, Микола Слободян, Володимир Євсєєв, Павло Чубар, Доротея Гугильова, Михайло Рижов) утворили запорізький "Меморіал".
Але відповідальні "таваріщі", не зважаючи на горбачовську перебудову, просто заборонили реєструвати таку організацію. Ми мусили піти на хитрість – дали організації іншу назву – "Ініціативна група "Реабілітація", нас підтримала незаангажована секретар обкому комсомолу Тетяна Новицька, і групу зареєстрували. Зауважу, надворі стояв 1988 рік.
Робочий день у редакції обласної молодіжки розпочинався з прийому 3-5 відвідувачів – або це були самі колишні репресовані, або їхні близькі родичі. Свідчення кожного я ретельно записував і на підставі цих свідчень готував матеріали під рубрикою "Реабілітація" практично в кожен номер.
І практично щодня до мене в кабінет приходив офіцер КДБ у цивільному, чемно просив бути присутнім при розмовах і щось нотував. Я махнув на нього рукою. Думаю, нехай нотує. Він – для свого начальства, а я – для газети. Звісно, що відвідувачам я не говорив про його статус, адже тоді в багатьох ще страх переслідування не минув.
Для мене ж важливим був і психологічний момент. Кажу, "бачите, майоре Медвєдєв, що робило з безневинними людьми ваше КаГеБе? Слухайте!".
У жодній області на той час нічого подібного не існувало, і матеріали місцева преса на тему сталінського терору друкувала здебільшого з "центру".
Наші ж публікації про реальні події в козацькім краї викликали значний суспільний резонанс, а група "Реабілітація" чисельно зростала з кожним днем.
Надходили кошти на рахунок. Частину з них ми залучили на проведення нищівного для тодішньої влади концерту "Любіть Україну" в обласній філармонії. Знали б ви, який шалений тиск чинився.
Учасників концерту попереджали про "серйозні наслідки", невідомі особи зривали афіші по всьому місту (а ми клеїли їх по кілька разів), директора філармонії мало не звільнили з роботи за те, що здав в оренду зал…
Але ж прийшло майже тисячу чоловік і концерт сприйняли на "ура". Звичайно, за інших умов вони зім'яли б нас, мов асфальтним катком, але… не сміли, бо в Москві оголосили курс на "соціалізм з людським обличчям".
Для мене ж відновлення справедливості щодо жертв сталінського режиму було нерозривно пов'язане з відродженням української мови і культури у місті металургів.
І хіба проглядалося щось крамольне в самому змісті концерту під назвою "Любіть Україну"? Хіба не любити її – це нормально?! Для духовних же манкуртів при владі почуття нелюбові до всього українського було і залишається ознакою кланової солідарності.
І все ж – ми потрапили під ковпак КДБ як неформали. Тоді цей термін уживався на адресу опозиції партійно-радянському режимові, тобто нас оголосили по всій системі місцевої влади ворогами з усіма наслідками, що з цього випливають.
Але страху не було. Ми вважали: нехай бояться ті, хто замовчує жахливі сторінки "кривавого Тарквемоди". Лише в Запорізькій області капеесесівці (тоді ми запровадили таке визначення) у 1937-1938 роках розстріляли десятки тисяч "ворогів народу".
А скільки крові на їхніх руках за 20-ті роки, а стільки за 1947-1948-й ще ніхто не знав, бо архіви вони надійно тримали на замках.
Варто зазначити, що сталінська машина терору знищила трьох Героїв Радянського Союзу із Запоріжжя – Генерала Івана Проскурова, підполковника Сергія Щирова, льотчика Михайла Косу…сотні безграмотних колгоспників із грецьких, німецьких і болгарських сіл.
Активістами групи "Реабілітація" стали діти репресованих батьків Елеонора Хуріна, Євгенія Іваненко, Олена Клименко, Мстислав Зосимович, а також професор Запорізького держуніверситету Федір Турченко, працівники обласного архіву та краєзнавчого музею Ніна Соболєва і Клара Карафін, викладач педучилища Сергій Соболєв, слюсар "Запоріжсталі" Анатолій Піддубний, кореспондент "Запорізької правди" Алла Кобинець, доцент медінституту Юрій Цимбалюк, депутат міськради Марина Чернишова та інші.
Беззаперечно приєднався до нас делегат ХХ з"їзду КПРС, на якому сталося розвінчання культу особи Сталіна, легендарний "запоріжсталівець" Семен Якименко.
Майже щомісяця ми проводили масові тематичні заходи: Тиждень пам'яті, мітинги-реквієми, круглі столи, фотовиставки тощо. На зібрані пожертви вперше в Україні в старій частині Запоріжжя було відкрито меморіальний знак пам'яті жертв сталінських репресій на місці колодязя, закиданого трупами розстріляних громадян.
Уже ставши депутатом Верховної Ради, наш активіст Сергій Соболєв "пробив" зініційований групою "Реабілітація" проект закону про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні від 17 квітня 1991.
"Ми не раби" – так називалася перша в Україні публіцистична книга про голод 30-40-вих років, про долі українських робітників, колгоспників, інженерів (сотні спеціалістів запорізького авіазаводу, алюмінієвого комбінату, заводу "Запоріжсталь" були безпідставно засуджені за сумнозвісною 58-статтею), репресованих сталінщиною і зганьблених радянською пропагандою, яким тепер ми повертали добрі чесні імена.
Написана вона на матеріалі зібраних мною під час роботи в групі "Реабілітація". Видавництво "Молодь" випустило її масовим тиражем у 25 тисяч примірників, які миттєво розійшлися.
Лише в моєму рідному Гуляйполі за вказівкою райкому КПУ книгу (500 примірників) викупив один перевірений голова колгоспу, і її спалили біля гаражів райвиконкому.
Правда, після проголошення Незалежності ті таки "пильні товариші" чинно засідали в районних президіях, коли святкували цю саму Незалежність, щоразу забуваючи запросити на захід автора книги "Ми не раби".
Можна розповідати чимало деталей про те, як тодішня номенклатура реагувала на діяльність нашої правозахисної групи.
Скажімо, редактор партійної газети (потім він став послом незалежної України – клан ВПШ своїх уміє підтримувати) мало не звільнив з роботи Аллу Кобинець, у кабінет якої ми поставили металеву шафу для зберігання документів "Реабілітації". Як справжньому комуністу, воно йому муляло і дошкуляло.
Як у Держтелерадіо сьогодні справжнім комуністам, напевне, дошкуляє підготовлена до друку публіцистична книга "Обережно: сталінізм". Підготовлена ще два роки тому на виконання відповідного указу глави держави про Великий терор. Але не випущена, звісно ж, через брак коштів…Бач, на книгу про "героя" Щербицького кошти відшукали.
Можна розповідати, як 1988-го року в розпал діяльності нашої групи з"явилася друком художньо-документальна повість "Секретний ешелон" – перша широка розповідь про отих вигнаних і забутих наших співвітчизників згідно з таємним указом Кремля, повну назву якого я наводив на початку статті.
Вона стала справжнім шоком для ідеологічної системи, і я не перебільшую. Бо відважний редактор газети "Молодь України" з майже мільйонним тиражем Володимир Боденчук (світла йому пам"ять) таки добре попереживав і за мене, і за себе, і за видання. Адже за листом якихось черкаських ветеранів, вірних сталінців, перший секретар ЦК КПУ особисто дав вказівку Інституту історії партії "розібратися" .
Не знаю, чи "розбирав" цей інститут, скажімо роман Гончара "Собор", але "Секретний ешелон" там розглядали під велику лупу… А газета тим часом друкувала повість з продовженням в кожному наступному номері.
Припинити означало б наразитися на величезний скандал. І вони видали редакторові довідку, що "факти мали місце".
Мене ж викликав переляканий "мій" редактор у Запоріжжі зі словами: "Ти знаєш, що "Секретний ешелон" – на столі в начальника КДБ?". То нехай, відповів я, він ,очевидно, не читав того, що в моєму кабінеті нотував його майор, що ж – генералам теж корисно знати правду про репресії…
Жарти жартами, але номенклатура мені довго не прощала "Реабілітації" і вставляла палиці всюди, куди тільки могла. Прикметно: навіть на установчий з"їзд "Меморіалу" вони підготували своїх перевірених "делегатів", і нам доводилося серйозно воювати, щоб підставні особи від Запоріжжя не потрапили в республіканський Будинок кіно.
Отож осмислюючи пройдене і дивлячись на куценький указ президента щодо відзначення 20-річчя "Меморіалу", доводиться вкотре погоджуватися з мудрецями минулого: історія вчить тому, що нічому не вчить.
Коли Верховна Рада приймає постанову про відзначення 90-річчя комсомолу, а про РУХ і про "Меморіал" скромно промовчала, то це вже – повний абзац!
Відсутність української ідеології в українській державі та панування старих "закальонних" кадрів упродовж 18 років – це фактори вже не радянського, а нашого застою. Ті, кого ми обирали на найвищі пости, не очистили наше життя від тоталітаризму.
Тепер він, правда, має олігархічно-кланове забарвлення. Державі, за яку люди безстрашно йшли під знамена РУХу і "Меморіалу" (а в Запоріжжі групи "Реабілітація"), жертвуючи здоров'ям, матеріальними вигодами, кар'єрним ростом, стало зовсім байдуже до цих людей, і до цих організацій.
Не випускаються книги, журнали, не знімаються фільми і телепрограми. Центральні ЗМІ залюбки трублять про кончину якогось третьорядного голлівудського актора, а про живих учасників, скажімо, Воркутинського повстання політв'язнів чи жіночого табору в Караганді – ні слова.
Якщо Україна проголосила курс на громадянське суспільство, то чому ж громадські організації, завдяки яким і постала така держава, відсунені на задвірки? Чому представників "Меморіалу" не зустрінеш у жодному владному коридорі? Зате випускників ВПШ всюди – хоч греблю гати.
І що – вони виконуватимуть укази про відзначення роковин демократичних організацій? А втім, хіба не з цієї причини укази глави держави, окрім призначень на посади та державні нагороди непричетних до предмету нагород, не виконуються.
Отже, рано спочивати на лаврах. Якщо на керівних щаблях залишатимуться ті, хто чинив спротив руху українців до незалежності та викриттю злочинів сталінщини, то загроза неототалітаризму просто нависає над Україною.
 |
Олександр Михайлюта, керівник ініціативної групи "Реабілітація", делегат установчого з'їзду Товариства "Меморіал", для УП
