Украина: демократия vs авторитаризм
"Демократія – це не щось таке, що легко можна досягнути, прийнявши правильні закони", - застерігали автори збірки статей "Культура має значення. Як цінності впливають на людський прогрес", яка вийшла англійською мовою у 2000-му році під редакцією ще Самуеля Гантінгтона, нині уже покійного, та Лоуренса Гаррісона.
Вчені, які вивчали ситуацію у 65 країнах світу, зазначали, що в таких країнах, як Росія, Білорусь, Україна, Вірменія та Молдова, сучасні культурні умови для демократії є менш сприятливими.
Тоді, у 2000-му, коли починало наростати незадоволення режимом Кучми, такі твердження нікого не дивували. Але зараз 2009 рік, Кучма уже п’ять років як не при владі, його місце зайняли демократи Ющенко та Тимошенко, а мова знову йде про загрозу демократії в Україні. Очевидно, справа не лише в окремих персоналіях, хоча від них багато залежить.
Українські політики як додаткова загроза для демократії
Отже, з наближенням виборів розмови про загрозу демократії в Україні набирають розмаху. Кожен політик, який збирається кандидувати на президентських виборах, вважає за необхідне щось сказати на цю тему.
Але кожен з них по-своєму розуміє як демократію, так і можливі загрози, перед якими стоїть сьогодні Україна. Якщо спрощено передати сенс їхньої дискусії, то це виглядатиме приблизно так: Ющенко бачить загрозу узурпації влади в можливому об’єднанні Партії регіонів та БЮТ, а Янукович та Тимошенко, у свою чергу, вважають, що в Україні посиляться авторитарні тенденції, якщо Ющенко залишиться при владі.
Так, Віктор Ющенко неодноразово говорив про загрозу демократії та можливу узурпацію влади в країні. Активно ця тема розвивалася весною, коли йшлося про створення широкої коаліції БЮТ та ПР. Тоді президент навіть звернувся до міжнародної громадськості із закликом надати підтримку для забезпечення демократичного процесу в Україні і не допустити змін до Конституції, за якими президент може обиратися в парламенті.
Восени Віктор Ющенко знову повернувся до цієї теми. Зокрема під час наради з керівниками обласних держадміністрацій президент заявив, що допускає можливість узурпації влади переможцем президентських виборів.
За його словами, навіть у чинній Верховній Раді за таких обставин протягом одного дня може виникнути ситуація, коли депутати, які вважаються відданими одній політичній силі, через тоталітарний тиск перейдуть до іншого табору, і буде сформовано конституційну більшість. "І ніхто не буде панькатись з цією нацією, з цією демократією, з якоюсь незалежністю", – додав президент.
Віктор Ющенко вважає, що врятувати демократію в країні покликаний його проект Конституції.
"Я виступаю за сильну державну владу з демократичним розподілом повноважень, обов’язків і відповідальності між всіма гілками влади. Я вимагаю скасувати депутатську недоторканність, бо це є приниженням для українського суспільства. Я пропоную чисельно зменшити наш парламент і збільшити повноваження регіонів. Цього вимагає час, свобода і демократія".
Це президент заявив під час виступу до Дня Незалежності, оголошуючи свою ініціативу всенародного обговорення проекту Конституції. При цьому замовчується той факт, що низка положень, які містяться в цьому документі, колись уже пропонувалася й Леонідом Кучмою (зокрема ідея двопалатного парламенту), але тоді опозиція, до якої належав нинішній президент, казала, що це загрожує демократії.
Отже, Віктор Ющенко хоче й надалі виглядати рятівником української демократії, як це було у 2004-му році. Але його команда мала б добре подумати, перш ніж надалі експлуатувати цей образ. Адже його п’ятирічне перебування при владі викликає у суспільства чимало запитань, аж ніяк не менше, ніж дії БЮТ чи Партії регіонів.
Віктор Янукович також інколи згадує про демократію. Хоча його оцінка демократичних процесів в країні залежить від політичної кон’юнктури. У квітні 2007-го, в часи свого прем’єрства, у статті, надрукованій у Financial Times, Віктор Янукович зазначив:
"Запевнення Ющенка, що демократія в Україні знаходиться в небезпеці, просто-напросто не відповідають дійсності. Демократія переживає розквіт". У цій же статті він розкритикував Ющенка за його рішення розпустити парламент. "Призначення дострокових парламентських виборів без законних підстав загрожує одному із наріжних каменів демократії – принципу правової держави". Таким чином, лідер ПР фактично звинуватив свого опонента в недемократичних діях.
У своїх виступах, направлених на внутрішнього слухача, Янукович більш стримано використовує "демократичну" риторику. Так, наприклад, серед 10 головних принципів нового політичного мислення від Віктора Януковича, опублікованих у газеті його соратника по партії Рината Ахметова "Сегодня" 11 жовтня 2008 у розпал чергової парламентської кризи, про демократію згадується лише в одному пункті і то у дуже специфічний спосіб.
Йдеться про пункт 6, який звучить так: "У демократичній державі ніхто не має монополії на право називатися демократом".
Безперечно, це був камінь у город Ющенка і Тимошенко та їхніх політичних сил, які себе позиціонували завжди, як єдині демократичні. Але це швидше говорить не про Віктора Андрійовича та Юлію Володимирівну, а про певний комплекс, який склався у Віктора Федоровича ще з часів помаранчевої революції. І що б він не робив, він ніколи не стане демократом для окремої частини суспільства.
З 2007 року риторика Януковича щодо демократії серйозно змінилася. Уже на відкритті 5 сесії ВР України VI скликання1 вересня поточного рокуу своєму виступі він заговорив про "культ особи", звинувативши президента в тому, що той відмежувався від влади, а уряд у тому, що той навпаки сконцентрував усю владу в своїх руках.
"В мене немає ніяких сумнівів, що ручне адміністративне управління, наступ на бізнес і економічні свободи, безсистемність дій, диктат і відверта самореклама – це прямий шлях до нового культу особи".
Хоча треба визнати, що розмови про демократію – це не коник Віктора Януковича. Саме тому, вочевидь, він взявся створювати загальнонаціональний антикризовий центр, щоб експлуатувати ближчу йому соціально-економічну тематику.
Якщо Віктор Ющенко позиціонує себе як рятівник демократії, Віктор Янукович – як борець з бідністю, то Юлія Тимошенко – як політик, який цю демократію утверджує у тяжкій праці. У 2007 році вона навіть отримала нагороду за розвиток демократії від Республіканської партії США, яку їй вручили на банкеті пам’яті Рональда Рейгана в рамках 34-ої щорічної конференції у форматі "Conservative Political Action Conference".
Оскільки Тимошенко беззастережно вірить у свою перемогу на президентських виборах, то й риторика у неї "переможна". Виступаючи нещодавно на зібранні до 20-тої річниці з дня створення Народного Руху України, Тимошенко заявила, що перемога на президентських виборах 2010-го року стане для демократичних сил остаточною.
"Моя позиція – не треба давати грати в гру, яка може нівелювати демократичні досягнення, отримані за час незалежності", – підкреслила прем’єр-міністр. Таким чином, Юлія Володимирівна позиціонує себе як єдиного справді демократичного кандидата. Недарма вона закликала національно-демократичні сили висунути єдиного кандидата, звичайно, маючи на увазі себе.
Проте не всі вірять у демократизм Тимошенко. У відповідь на цей заклик депутат Львівської облради Олесь Старовойт заявив, що національно-демократичні сили уже мають єдиного кандидата у президенти – це Віктор Ющенко.
Окрім того, не раз доводилося чути критику на адресу Тимошенко щодо певною мірою авторитарного управління власною партією (хоча заради справедливості варто зауважити, що авторитарні тенденції управління мають місце і в Партії регіонів, і в "Нашій Україні"), а тому деякі експерти висловлюють побоювання, що це в майбутньому буде перенесено на країну вцілому.
Абсолютно очевидно, що риторика цих політиків підпорядкована виборчій кон’юнктурі. У автора є великий сумнів, що вони усвідомлено промовляють полум’яні речі чи-то про демократію, чи-то про можливу узурпацію влади та повернення до авторитаризму, і розуміють, що за цими поняттями стоїть насправді.
У цьому теж є певна небезпека. Апокаліптичний характер багатьох заяв не тільки згаданих вище політиків, але й інших, заважає їм тверезо оцінити ті ризики, які справді мають місце.
Фактично самі політики такими заявами та діями (чи-то бездіяльністю) несуть чималу загрозу демократії. Створюючи негативний контекст довкола цього поняття, вони сприяють зниженню довіри до неї суспільства і посиленню бажання сильної руки, про що вже чимало сказано.
Умберто Еко: "Проблема Італії – це не Берлусконі, а італійський народ, який обирає Берлусконі"
Але чи справді Україна стоїть перед авторитарною загрозою після президентських виборів? Позиції експертів з цього приводу розходяться. Одні стверджують, що Україна перетвориться на авторитарну державу, інші – що нічого подібного не відбудеться.
Очевидно, причини таких розходжень потрібно шукати в різній оцінці подій минулих. Після помаранчевої революції побутувала думка, що прихід Ющенка до влади ознаменував остаточний перехід до демократії. Таку ілюзію мала не лише частина суспільства, але й частина інтелектуалів, експертного середовища.
Була й інша позиція. "В Україні після "помаранчевої революції" насправді спостерігається недовершений, здебільшого все ще формальний відхід від тоталітарних традицій", – вважають, наприклад, науковці Едуард Афонін та Андрій Мартинов.
Проте швидше варто погодитися з наступним твердженням: помаранчева революція була лише частиною демократичних трансформаційних процесів, які ще не завершені. Це створює чимало ризиків, але також відкриває не менше нових можливостей.
Безперечно, економічна криза, окрім внутрішньої політичної кризи в Україні, є додатковим фактором, який не сприяє утвердженню демократичних цінностей. Вона створює поле для популізму й спекуляцій на соціальному грунті, а також часто змушує людей заради виживання у складних умовах жертвувати демократичними правами і свободами, а уряди (до речі, не тільки в Україні), заради нібито "блага" власних народів, зменшувати поле приватного та розширювати поле держави.
Під час дискусії "Чи потрібна європейцям свобода?", яка відбулася в рамках Форуму видавців 12 вересня у Львові, Адам Міхнік зауважив, що сьогодні у Європі є дві загрози: путінізм та берлусконізм.
За словами відомого польського публіциста, путінізм притаманний усім посткомуністичним країнам, у тому числі й Польщі. "Це такий специфічний авторитаризм, авторитарний устрій в костюмі демократа", – зауважив він.
Чому так? Тому що "ми увійшли в демократичний устрій без культури демократії". Безперечно, Україна теж належить до тих пострадянських країн, яки мають подібну проблему.
Проте убезпечити від повного авторитаризму може наявність політичної конкуренції та, якщо так можна сказати, конкуренції олігархів, яка все ще існує в Україні, і навряд чи зникне після президентських виборів.
Така конкуренція може служити гарантом створення політичних альтернатив, принаймні у вигляді тієї ж опозиції. Адже бізнес-елітній стороні, яка програє, буде не на руку повна узурпація влади, бо це створюватиме занадто великі ризики не тільки для політичного майбутнього окремих партій та їх лідерів, але й для бізнесу конкретних осіб.
Окрім того, хто б не прийшов до влади, частина суспільства не визнаватиме його за свого, а отже, це міститиме, може й прихований, проте все-таки потенціал спротиву, який за надто сильному закручуванні гайок може вибухнути, як це було при Кучмі.
Безперечно, до українського суспільства можна пред’явити теж чимало претензій. Адже гасла Майдану мали б виконувати не лише політики. Частину відповідальності мало б узяти на себе суспільство, ну, наприклад, хоча б перестати давати хабарі (у лікарнях, школах, університетах тощо).
Але українське суспільство пішло шляхом перекладення цієї відповідальності, шляхом, який Фромм називав "втечею від свободи". Саме суспільні настрої та ті цінності, які воно сповідує на даний момент, потрібно враховувати, оцінюючи перспективи України після президентських виборів.
Ті суспільства, які демонструють низький рівень добробуту, здоров’я, низький рівень довіри, є нетолерантними щодо груп поза суспільством, слабо підтримують гендерну рівність, наголошують на матеріалістичних цінностях, проявляють відносно низьку активність щодо захисту довкілля (тобто сповідують цінності виживання, за визначенням, представленим у вже згаданій на початку статті праці про культуру та людський прогрес), є прихильними авторитарного управління.
Ті суспільства, які проявляють абсолютно протилежні преференції у зазначених питаннях (тобто сповідують цінності самовираження), тяжіють до демократії. І хоча за цими параметрами Україна потрапила до когорти таких країн як Росія, Білорусь, Молдова, Вірменія, проте очевидно, що на відміну від сусідів, ми маємо значно більший демократичний потенціал, а отже, й перспективи розвитку. І багато чого залежить від нас самих.
І чи не найважливішим завданням для інтелектуальної еліти, для громадських організацій (бо навряд чи політики будуть тут нашими союзниками) мала б стати робота, направлена на утвердження у суспільстві таких цінностей як відповідальність, повага до прав інших, чесність, повага до закону, і навіть, як це не дивно звучить, ощадливість. Це лише сприятиме суспільному розвитку та посиленню демократії.
Адам Міхнік під час уже згаданої дискусії про свободу навів дуже промовисту цитату італійського інтелектуала Умберто Еко: "Проблема Італії – це не Берлусконі, а італійський народ, який обирає Берлусконі". У цьому контексті Міхнік зазначив, що ключ до свободи, а отже, і до демократії – це індивідуальна відповідальність.
Саме тому виборна демократія перестає бути демократією, якщо вона не базується, з одного боку, на відповідальності політиків, яких обирають, з іншого, на відповідальності суспільства, яке обирає. Дуже важливо, щоб громадяни зрозуміли, що демократія – це не Ющенко, Тимошенко чи Янукович, демократія – це вони самі.
Отже, авторитаризм в Україні можливий настільки, наскільки ми, тобто суспільство (журналісти, лікарі, будівельники, пенсіонери, молодь тощо), готові його толерувати.
 |
Діана Дуцик, політичний оглядач УНЦПД, для УП
