Декор от Арсения, или: Кое-что о классических мифах

"Бо я й сам такий – на коня б і з шашкою…"
Арсеній Яценюк

Браво, пане Арсенію, браво! Оце вже по-чоловічому, оце я розумію! Скільки вже можна нудитися в камуфляжних наметах і мовчки спозирати, як Ющенко з Юлею доморюють голодом останнього виборця?! Ану притьмом на коня, шашку в руки і…

Стривайте-но! А чого раптом "шашку", а не питомо українську шаблюку? Це що, було б неполіткоректно? Чи надто націоналістично? Чи може "шабля" – це черговий "класичний міф"?

Але з чого б то нам чіплятися до цих милих філологічних дрібниць?

Бо це не дрібниці. Бо насправді оце, здавалося б, невинне "не шабля, но шашка" – це символ особистості. Це, сказати б, "код", як полюбляють висловлюватися в наукових колах. Код до прочитання Арсенія.

"Я можу перелічити всі питання так званого старого порядку денного: російська мова, НАТО, ЄС чи Росія, ОУН-УПА й Друга світова війна загалом, Чорноморський флот. Уявімо собі, що ми всі ці питання вирішили, країна прокинулася – їх немає. Що змінилося б у житті громадянина? Нічого".

Це з яценюкових агіток, що їх роздають дівчата в камуфляжі. Люди їх читають і дратуються: чому це кандидат Яценюк розписався за всіх?!

Якщо йому байдужа доля української мови, якщо усе одно, чи зможе Україна захистити себе від військової агресії, якщо не має значення, де Україна зрештою опиниться – в ЄС чи в Росії – хіба іншим до того байдуже?!

Якщо йому не болить незагоєна рана УПА, якщо не турбує безперервне хамство щодо України з боку Росії загалом і Чорноморського флоту, зокрема, і якщо вирішення цих питань нічого у його житті не змінить – то це НЕ значить, що проблеми, власне, існування нації і держави байдужі мільйонам українців, яких Яценюк скромно зібрався очолити.

Чи усвідомлює він, що декларує? Найболючішим проблемам, що переслідують нас усі 18 років незалежності, він відмовляє у будь-якому значенні, називаючи їх "неактуальними".

Давайте, мовляв, "упразднім іх за нєнадобностью"!

А що натомість? Натомість абсолютизуються тимчасові питання споживацького штибу, які завжди у світі були і будуть, і які саме і являють собою "декор":

"Мене зараз більше цікавить, що відбувається в державі, і те, що країна розвалюється, що людям просто нічого їсти і немає грошей на зарплату вчителям".

Це страшенно нагадує улюблену аргументацію деяких "бабушок і дєдушок", що, мовляв, у Совєцькому Союзі жилося добре, бо ковбаса була дешева.

Неоригінально. Бо ж тут вдаєтеся до здавна улюбленого комуністами, а тепер і всіма-кому-не-ліньки, прийому підміни понять. Цінності абсолютно засадничі і святі для кожного народу (як і для нашого, українського) Яценюк підмінив до болю знайомою ковбасно-зарплатною риторикою.

Демагогічно затавровані фундаментальні категорії, а саме поняття мови, культури та історії. Їх названо "класичними міфами, в полоні яких" буцімто живе Україна з 2004 року.

Так, ми бідні. Але чи так уже геть "людям нічого їсти"? Це просто спекуляція на природному прагненні людей до матеріально-побутового комфорту, хоча прагнення до комфорту, або, точніше, упевненості національно-духовної є не менш природнім.

Хитрість не нова. Окрім комуністів, її вже довго і активно "юзали" і регіонали, і бютівці, і литвинівці, і безліч інших циніків, для яких національні українські святині – щось незбагненно абстрактне.

Скільки вже політиків цинічно виїжджало на наївній вірі людей у вульгарні, матеріалістичні обіцянки? А потім усе класично: довірливі наші люди бачать, що ніхто нічого не збирається поліпшувати, лають владу… а на наступних виборах знову і знову наступають на ті самі граблі під назвою "насамперед, дешева ковбаса".

Отже, виходить, що їжа і зарплата важливіші за цивілізаційну орієнтацію України, яка починається, насамперед, з усвідомлення національної ідентичності, власне, формування державної позиції, на ґрунті якої тільки й може вирости "їжа і зарплата".

Іншими словами, Яценюк пропонує позбутися необхідного і неминучого для будь-якого державного будівництва фундаменту, зарозуміло обзиваючи його "ефемерністю" і "останнім вагоном поїзда", та замінити його "конкретним" декором.

Але на декоративно-ковбасному фундаменті будівля довго не простоїть.

Цікаво, чи не нагадує Арсеній Яценюк собі Януковича, коли у черговому фронтовому листку декларує: "На якому місці теми НАТО, російської мови, історії нашої суперечливої? Вони навіть не входять у десятку тем, які хвилюють людей. В реальності вони не пріоритетні".

Що ж, тоді, крім їжі й зарплати, пріоритетно? Ага, ось і відповідь: "…хороші відносини з Росією… важливіші для людей, ніж НАТО і все інше".

Під "усім іншим", очевидно, маємо розуміти вже згадувані мову, культуру, історію…

Щодо Росії. Як досвідченому дипломатові і взагалі державному мужу, Яценюкові відомо, що Україна – і на цьому справедливо наголосив у нещодавній відповіді Медвєдєву український президент – Україна ніколи не вдавалася до загострення стосунків зі своєю потужною і амбітною сусідкою.

Хоча б тому, що це нікому не вигідно, жодній з партій, включно з радикальними позапарламентськими.

Світ бачить, що всі оті "высокие температурные точки наших двусторонних отношений" (як висловився кандидат Яценюк), були спровоковані Москвою, яка мала цілком конкретний, неприхований зиск із кожної такої "точки".

А кожне чергове "покращення стосунків" з Росією за рецептом Яценюка-Януковича (читай – посилення залежності від Росії), якого буцімто так прагнуть українці, завжди оберталося для нас духовними і матеріальними втратами.

Звісно ж, українці таки хочуть добрих стосунків з росіянами – і це нормально: усі ми люди і не повинні жити у стані постійної напруги. Тільки чому це "покращення" має відбуватися за наш, український рахунок?

У своєму інтерв’ю на радіо "Ехо Москви" Яценюк резюмував: "Западная, как и Центральная, как и Восточная Украина не против России. Она за Украину. Точно так же, как происходит и в России".

Оце вже, вибачте, чи непрофесійно, чи й зовсім нечесно. Бо кому ще невідомо, що в Росії, станом на січень 2009, 62% опитаних погано або дуже погано ставляться до України (за даними російського "Левада-Центру").

Складається враження, що, трохи впоравшись із "диким Заходом" України, Яценюк поставив собі за мету здобути симпатію людей на її Сході та Півдні, а заодно заручитися прихильністю Москви, з якою нам усім так кортить покращувати стосунки.

Народ, однак, не увесь такий дурний, як здається: хоч, може, по простоті своїй багато хто й не добачає PR-хитрощів, та все ж люди добре відчувають, хто є хто.

Ким є претендент в українські президенти Яценюк стало зрозуміло вже з класичного інтерв’ю на радіо "Ехо Москви", коли він фактично підтримав Медвєдєва у його антиукраїнському вибрику – зі шкурною метою набрати передвиборних "очків".

Це замість того, щоб виявити солідарність і засвідчити природне для будь-якого громадянина обурення цим нахабним "наїздом". Як, власне, і личить справжньому національному лідерові…

І трохи про "нацизм", якому присвячується так багато простору на шпальтах яценюкових агіток. Усе та ж підміна понять. Цього разу "антисемітизму" "нацизмом".

Такі речі, з вищими освітами, казати, як мінімум, некоректно! Із банальних лайок побутового антисемітизму, Яценюк намагається роздмухати загальнодержавну проблему НАЦИЗМУ – цілком у дусі московської антиукраїнської істерії.

Маю ще двійко запитань до Арсенія Яценюка. По-перше, чи справді на Західній Україні Ви говорили людям, цитую: "Мужики, ну от – завтра буде визнано ОУН-УПА, і що далі?".

Бо щось не дуже віриться, незважаючи на весь маскулінний дискурс рекламної кампанії…

По-друге, чому програмні виступи кандидата виходять або в ефірі "Эхо Москвы", або в газеті з пікантною назвою "Комсомольськая правда"? Хіба не закликав кандидат в тому ж радіоефірі "выбросить всё старое"?

Да-а-а. Що не шабля, то не шабля.

Роман Павлов, для УП