Украина и визит Патриарха Кирилла

Візит Патріарха Кирила, на мій погляд, засвідчив кілька важливих моментів, усвідомлення яких має суттєве значення не лише для подальшого розвитку державно-церковних відносин, але і для сталого розвитку України як такої.

По-перше, візит яскраво засвідчив наявність в Україні досить суттєвої кількості людей, які перебувають у духовному єднанні з Патріархом Московським, про що ще вчора було, скажімо так, не прийнято говорити.

При цьому зауважу, що йдеться про громадян України, які живуть на сході і заході, півдні чи в центрі країни. І які від свого релігійного вибору не стали меншими патріотами України. Адже приклад Української греко-католицької церкви яскраво засвідчує, що безумовний патріотизм її вірних добре поєднується з духовним єднанням з Папою Римським.

Патріотизм і духовне єднання стосуються дещо різних вимірів людського життя.

Повторюсь, йдеться про дуже значну кількість наших співгромадян, для яких причетність до Московського Патріарха є питанням їхньої віри і релігійного сумління. Так само як для віруючої людини надзвичайно важливими є усі елементи її духовного життя.

І те, що цього не розуміють деякі "експерти", свідчить саме про позарелігійність (причому будь-яку) таких коментаторів, а відтак, і нездатність зрозуміти почуття віруючої людини, зокрема вірних УПЦ. А це вже ставить питання про коректність відповідних коментарів.

Не стану вираховувати точну кількість тих, для кого є важливим їх духовний зв’язок з Патріархом Московським. Точної статистики немає, а та, що є у фахівців, залишає багато питань.

Адже видається, що серед таких є і ті, які визнають свою належність саме до Московської патріархії, і ті, які заявляють про свою належність до Української церкви, яка, в свою чергу, перебуває у канонічному єднанні із згаданою патріархією.

Можемо припустити, що і частина тих, які під час опитувань заявляють про свою внутрішню належність до Київської церкви, є вірними не лише нинішнього Київського Патріархату, а цілком можуть належати і до Української Православної Церкви.

При всьому цьому важливим є наступне: держава, зацікавлена у своїй стабільності, вочевидь, не може ігнорувати своїх громадян, а тим більш зневажати їх і їхній релігійний вибір. А для тих, хто чомусь вважає таких "національно несвідомими", нагадаю, що більшість своїх парафій УПЦ має не на сході чи півдні, а в центральних областях України.

По-друге. Візит виявив намагання видати бажане за дійсне щодо деяких речей у церковному житті України. Йдеться, зокрема, про питання єдиної Православної церкви та автокефалії.

Візит і події навколо нього засвідчили, що принаймні на сьогодні Православ’я в Україні не лише не є єдиним, але й навряд чи стане таким у короткочасній перспективі. Хоча це не виключає того, що воно може стати таким у майбутньому, як і того, що про таку єдність можна мріяти і прагнути її.

Проте вона може стати результатом виключно відповідного бажання релігійної спільноти, а поступом до неї є діалог – як на рівні священноначалля, так і на рівні приходських священників і пересічних парафіян.

Досягнути такої єдності адміністративним шляхом навряд чи вдасться. Це тільки Сталіну вдалося після війни об’єднати православних з греко-католиками, а баптистів з п’ятидесятниками.

Вочевидь, що реалії зараз дещо інші, і навряд чи, проголошуючи відданість демократичним цінностям, варто в церковному житті вільно чи не вільно виявляти себе прибічником сталінських адміністративних методів.

Так само очевидно, що і проголошення в наших наявних реаліях будь-якої із складових українського Православ’я "Єдиною Помісною Церквою" не зробить відповідну церкву дійсно єдиною.

Натомість однозначним позитивом є те, що держава Україна на сьогодні створює можливості для вільного розвитку усіх наявних православних юрисдикцій, поважаючи право на свободу совісті своїх громадян.

Позитивним є і те, що кількість гострих міжправославних конфліктів за останні роки зменшилась в рази, що вочевидь засвідчує здатність Православних церков спільно існувати на одній території.

В цьому контексті хотів би відзначити дуже виважені заяви предстоятелів УПЦ Київського Патріархату та Української Автокефальної Православної Церкви напередодні візиту Патріарха Кирила, а також те, що, попри усі побоювання, 28 липня в Києві одночасно і безконфліктно відбулися святкові багатолюдні заходи як УПЦ, так і УПЦ КП. А це однозначний показник того, що віруюча спільнота є часто набагато мудрішою за деяких політиків чи громадських діячів.

І саме така здатність до порозуміння, а не адміністративна насаджена згори єдність, є запорукою сталого розвитку нашого суспільства. А з іншого боку, візит і інші заходи, що відбувалися в цей час, засвідчили професійність державних органів, зокрема і правоохоронних, щодо забезпечення подібних масових акцій і здатності не допустити тих чи інших провокацій.

Так само і питання автокефалії є питанням виключно церковної спільноти, а не політичних чи громадських сил та діячів. Говорячи про церковну спільноту, маю на увазі як вірних УПЦ, УПЦ КП та УАПЦ, їх предстоятелів, так і Патріархів Константинопольського та Московського.

При цьому хочу зауважити, що і УПЦ Київського Патріархату, і Українська Автокефальна Православна Церква вже є автокефальними, тобто самостійними і самоврядними. І більшої незалежності, ніж вони мають зараз, важко уявити.

Інша справа, що існують деякі проблемні питання з їхніми зв’язками із світовим Православ’ям, але ж можна сподіватися, що ці питання будуть розв’язані у майбутньому.

Що ж стосується Української Православної Церкви, то видається, що для неї зараз питання автокефалії не є актуальним, хоча це не виключає його актуальності у майбутньому.

Але передумовою для цього має бути прагнення до такого статусу принаймні більшості її вірних і священства. Водночас на сьогодні, і це наочно засвідчили події на передсоборному зібранні у січні 2009, у середовищі УПЦ є як ті, які вважають бажаним для своєї церкви автокефальний статус, так і ті, які не мислять себе поза єдністю з Московською патріархією.

Але те, що церква об’єднує і тих, і інших, є свідченням як її сили, так і мудрості її Предстоятеля.

Навряд чи автокефалія хоч однієї, хоч усіх українських православних церков, найближчим часом буде визнана з боку Константинопольського Патріарха.

І справа не так в "підступах Москви" чи в домовленостях з ним Московської патріархії, скільки в самих українських церковних реаліях. Не хочу вдаватися в деталі, але увесь хід як перемовин церков між собою, так і з Константинополем, заяви церковних діячів впродовж останніх кількох років зробили досить примарними найближчі перспективи надання автокефалії українському Православ’ю з боку Константинополя.

Що ж стосується Патріарха Московського, то досить дивно виглядає висловлюване деякими коментаторами розчарування, що він не проголосив автокефалію УПЦ під час свого візиту. Принаймні він підстав для таких очікувань не давав жодних.

І не міг дати. І не так через "вплив Кремля", наявний чи демонізований, скільки з огляду не певні реалії церковного устрою і життя, не зважати на які він, як Патріарх, просто не має права.

Але це не означає, що це питання не стане актуальним для нього у майбутньому, про що він і сам зазначав, але спочатку воно має стати таким для самої УПЦ.

Вочевидь, що автокефалія не може бути надана тим чи іншим державним органом чи проголошена тим чи іншим державним високопосадовцем.

До речі, церковна спільнота на сьогодні говорить про необхідність розвитку партнерських відносин між Державою і Церквою, і знаходить в цьому підтримку уряду, в той час як ті, хто заявляє про необхідність державного проголошення автокефалії чи активної участі держави в цьому процесі, практично відкидають нас до моделі цезаропапизму.

Все ж таки часи Константина Великого минули. Так само дивним виглядає і бажання окремих політичних і громадських сил вирішувати суто церковні питання політичними методами. Але це від нерозуміння як церковного життя в цілому, так і способу мислення, а відтак, і життя, віруючої людини зокрема.

Будь-яка спроба політичного вирішення українського православного питання не лише не призведе до православної єдності, а цілком прогнозовано викличе новий розкол і новий виток міжправославного протистояння.

А якщо пригадати, що УПЦ на сьогодні має більше 9 тисяч храмів, кожен з яких за таких умов може перетворитися в арену жорсткої боротьби, то стає зрозумілим, що подібні ідеї, при всій їх уявній простоті, навряд чи відповідають інтересам державної стабільності.

Видаються дещо перебільшеними побоювання того, що візит Патріарха Московського призведе до повного контролю Московської патріархії над УПЦ, її русифікації та згортання процесів українізації.

По-перше, статус УПЦ закріплений у Статуті РПЦ, затвердженому на Помісному соборі. По-друге, Патріарх має розуміти, що як будь-які спроби щодо перегляду цього статусу в бік його зменшення, так і інші спроби щодо збільшення впливу на УПЦ з Московського центру, неминуче призведуть до несприйняття цього з боку значної частини вірних, священства та єпископату УПЦ, які усвідомлюють себе саме як українську церкву, хоча і в канонічній єдності з РПЦ.

І це несприйняття не буде пасивним. І видається, що Патріарх це усвідомлює, а тому навряд чи буде провокувати небажані не лише для УПЦ, але й для самої РПЦ процеси.

Тому і процеси українізації УПЦ навряд чи загальмуються, тим більше, що вони залежать не так від Патріарха, як від волі самих парафіян. Не загальмуються і процеси діалогу між УПЦ та іншими православними церквами України, тим більше, що Патріарх сам практично закликав до такого діалогу.

Більше того, його теза про "братів та сестер, що на сьогодні знаходяться поза єдності" з УПЦ, є певним викликом для деяких фундаменталістів у середовищі цієї церкви, що заперечують не лише необхідність, але й можливість такого діалогу. А відтак навряд чи загальмується і загальний розвиток УПЦ саме як української церкви.

Безумовно, що з Патріархом Кирилом можна погоджуватися чи сперечатися. Як і з будь-якою іншою людиною. Причому як з питань суспільно-політичних, історичних, так навіть і богословських. Але очевидним є те, що він висловлював свою власну позицію з тих чи інших питань, і те, що кожна така позиція має як прибічників, так і опонентів в Україні.

І не варто дивуватися тому, що він сказав не те, що від нього хтось хотів почути, а тим більш заявляти, що мав, а що не мав говорити Патріарх. Так само і покладання Патріархом Кирилом квітів і посадка калини біля Меморіалу жертв Голодомору стали проявом його власної позиції, відмінної від офіційної позиції Кремля. При цьому він чітко заявив, що голод став наслідком дій тодішнього режиму.

Кожна з українських релігійних спільнот має ті чи інші контакти із закордонними релігійними центрами, кожну відвідують ті чи інші закордонні релігійні діячі. Це право віруючих громадян мати спілкування з тими, хто є для них авторитетом у духовних питаннях.

А водночас це і свідченням відкритості та демократичності нашої держави. Так само як ознакою відмови від комплексу меншовартості стане відмова від побоювань того, що візит когось, хай навіть патріарха, може щось негативно змінити у державно-церковному чи суспільному житті держави.

І останнє. Знаю, що науковці ревно сприймають оцінку тих чи інших своїх напрацювань з боку релігійних діячів. Тим більш політики. Згадую, який переполох у деяких представників політикуму у 2007 викликала заява керівників церков України щодо тодішньої політичної ситуації.

Представники тогочасної більшості у парламенті взагалі позбавили права представників Церкви (до речі рівноправних громадян України) оцінювати свою діяльність і не знайшли нічого кращого, як написати відповідного гнівного листа Папі Римському.

То може варто принаймні зберігати деякий паритет і не поспішати коментувати суто церковні питання, а тим більш вказувати, що і хто з релігійних діячів мав би робити?

У лютому 2005 року президент України сказав глибоко державницькі і мудрі слова стосовно того, що Українська держава не буде вказувати, кому в який храм ходити.

Дуже б хотілось, щоб ці слова президента були не лише почутими, але й належним чином усвідомленими багатьма нашими громадянами, а надто тими, від кого залежить як формування державної політики в різних сферах, так і формування громадської думки.

Юрій Решетніков, кандидат філософських наук, для УП