Выбери врага своего

Ось ви і вирішили за кого будете голосувати. Ваше відношення до нього має всі ознаки юнацької закоханості – ви наділяєте об’єкт свого бажання неіснуючими позитивними якостями, і не бачите жодної з очевидних вад.

Втім, з коханням все зрозуміло, природа знає навіщо так затьмарює очі. Закохалися, продовжили рід, а тепер можете один одного побачити без прикрас. Але ж закохуємося ми в житті не так і часто, ще рідше одружуємося.

І більшість з нас робить вірні спостереження та висновки. Більше того, старші намагаються допомогти своїм дітям побачити об’єкти їх закоханості без рожевих окулярів та вберегти від хибних рішень. Звісно, порада допомагає не завжди, адже природа дуже наполегливо бореться за своє.

Отже, ми майже закохані у нашого кандидата на високу державну посаду. Але життя є життя, і наше божество після обрання веде справи таким чином, щоб зробити своє життя раєм, а наше і наших дітей – пеклом. Так відбувається завжди, у всякому випадку, винятків помічено не було.

З нашого боку, це якісь дивні танці на граблях, немов ми суспільство безнадійних мазохістів. Хоч хтось же повинен аналізувати результати попередніх стрибань на купу граблів, перед тим, як це робити знову!

Що ж, спробуємо проаналізувати, адже незабаром президентські, а там і парламентські граблі, вибачте вибори.

Діяльність обраного до влади божества мало б зовсім інші наслідки, ми були б свідками і активними учасниками розвитку країни, а не її руйнації. Те пограбування, котре здійснюють наші обранці, свідчить, що ми обираємо до влади своїх найзапекліших ворогів.

Чому так виходить? Поглянемо на ситуацію не з точки зору наших наївних бажань, а стороннім поглядом.

Ми бажаємо отримати гарне життя, абсолютно нічого для цього не роблячи. Натомість очікуємо, що прийде якийсь кандидат, такий собі старик Хотабич чи золота рибка, і так реорганізує органи державної влади, щоб наше життя відразу перетворилося в суцільну насолоду.

З нашого боку марно чекати готовності чи бажання щось зробити для суспільного блага, хоча б детально описати це життя у всіх його взаємозв’язках, розібратися з причинами і наслідками теперішніх негараздів, розробити і видати кандидатам чіткі інструкції відносно того, що і як саме вони мають робити.

Ми не готові сформулювати повний пакет вимог до кандидатів, ми не готові бути замовниками кандидатів з необхідними нам якостями. Ми не готові фінансувати наших кандидатів, витрачати свій час на пояснення людям того, якого життя прагнемо і яким чином цього досягти.

Ми не готові контролювати діяльність нашого кандидата після обрання, ми не готові всією спільнотою діяти на досягнення бажаної цілі.

Натомість ми готові до появи казкових героїв, котрі миттю перетворять дійсність в казку. Тобто, з нашого боку є попит на всемогутніх героїв. Що ж, згідно об’єктивно діючого закону попиту і пропозиції, такі знаходяться. Але, оскільки так вже повелося, що казкові герої в реальному житті зустрічаються настільки рідко, що їх ніхто і не бачив, то на наше бажання відкликаються звичайнісінькі, такі ж самі як і ми, люди.

Просто вони виявилися здатними поглянути на ситуацію з боку, оцінити її і використати на свою користь.

Тепер поглянемо на стан справ їхніми очима. Вони точнісінько такі, як і ми. І їм, так само як і нам, хочеться спіймати свою золоту рибку, котра виконає всі їхні бажання. Але де її візьмеш?

Ось тут і виникає геніальна ідея – використати у якості золотої рибки всю решту населення. А й справді, країна наповнена яким не яким майном, що залишилося від бувшого союзу. А по оцінках іноземних експертів, на момент проголошення незалежності, воно було навіть дуже вартісне.

Формально це майно належить всім громадянам, але оскільки вони дбати про нього не хочуть, не контролюють його, і взагалі не відчувають себе його власниками, то залишається тільки використати оте суспільство байдужих. Як золоту рибку, що задовольнить усі найфантастичніші бажання.

Хіба що одна дрібничка. Оскільки люди самі чекають золоту рибку, то не варто їх розчаровувати і пояснювати хто в цій ситуації золота рибка.

Найкраще самому прикинутися отією золотою рибкою. А щоб виглядала вона привабливіше, то не гріх себе позолотити з допомогою залучених коштів та найнятих за них PR-технологів.

І ось нарешті вибори пройшли. Всі зловили те, що бажали. Виборці свою золоту рибку, а переможці виборів свою. Хто і що має тепер у своєму розпорядженні? В руках обраних вся повнота влади, все суспільне майно, вони встановлюють і контролюють всі правовідносини в країні.

А що має решта ловців? Та нічого. Вони, тобто ми, навіть не потурбувалися про найелементарніше, про засоби контролю над своїми обранцями і способи їх відкликання. Але ж ми ловили золоту рибку, ми обирали божество, хіба можна було його ображати недовірою?

Кажуть, що шлюби по розрахунку найбільш міцні. Ніяких ілюзій, тільки прагматичний розрахунок. Звісно, це зовсім не романтично. Але ж і розчарувань ніяких.

Ось тут і виникає думка про те, чи не варто зняти рожеві окуляри і дивитися та бачити світ реальним, таким, як він є насправді?

А як бути з позолоченими кандидатами у владу, адже від їх позолоти аж у очах мерехтить? Думаю, що на них доречно дивитися через дуже темні окуляри, тоді вони виглядатимуть більш-менш реально.

Звісно, обиратимемо ми у такому разі вже не божество, а представника темних, ворожих сил. То може так і краще, може так і потрібно? Адже обираючи своїх запеклих ворогів керувати нами, ми намагатимемося зробити все можливе для того, щоб не дозволити їм діяти безконтрольно, щоб не дозволити грабувати нас і знущатися над нами?

Може, в такому випадку, ми дуже чітко розробимо їм детальні інструкції і надуважно слідкуватимемо за їх неухильним дотриманням? А у разі щонайменшого відхилення, відразу задіємо попередньо підготовлену процедуру відкликання і переобрання на іншого нашого ворога?

В тексті цього матеріалу автор не згадував таких термінів як "народовладдя" чи "демократія". Але читачам пропонується поміркувати над тим, що тоталітаризм є устроєм, при якому культивується обожнення лідерів, а демократія відноситься до них як до людей, котрі потребують дуже пильного ока.

Також варто замислитися, що при тоталітаризмі всі зусилля спрямовуються на возвеличення лідерів, а при демократії – на контроль за ними.

Автор дуже хотів би, щоб в подальшому ми ставилися до обранців наших з такою ж підозрою, як до найлютіших ворогів. І найбільше остерігалися тих, хто веде мову не про справи, а займається самовихвалянням – от їх точно, ні в якому разі, не можна обирати.

Якщо комусь дуже вже хочеться вшанувати обранців, то це доречніше зробити по закінченню терміну обрання. Колись гетьманів грязюкою гидили, і в тому, мабуть, був свій сенс.

Сьогоднішніх же кандидатів і гидити не потрібно, досить просто зосередитися на їхніх пропозиціях, їхній суті, а не зовнішній позолоті, і нам такі жахи відкриються … Але то вже буде тема наступної розмови.

Сергій Трегубенко для УП