На пороге большой региональной революции?
Дійсно, що можуть зараз громадські організації? Здійснювати моніторинг правопорушень представників влади? Апелювати до загалу щодо корупційних дій чиновників? Добиватися справедливості?
Все це було би доцільним, якби чиновники боялися гласності і викриттів. Натомість наші чиновники діють за принципом одного російського міністра, до якого у 1905 році прийшов якийсь підприємець, запропонувавши вигідну тіньову операцію і сказавши: "Я вам за вирішення питання даю тисячу рублів, і про справу не дізнається жодна жива душа!". Міністр відповів: "давайте п'ять тисяч і можете писати про це у всіх газетах".
Один з істориків сказав, що падіння Російської імперії почалося не з Лютневої революції, а саме після слів цього високого чиновника.
Падіння сучасної України, точніше, її Системи, вже почалося. І завдання громадськості – готуватися до нового етапу буржуазної революції. Але вже не імітації революції, а до її реального втілення.
Можна провести паралелі між французькими революційними подіями у середині ХІХ століття і процесами в Україні. Слідом за революцією 1830 року, в якій обманута буржуазія виступила рушійною силою, але не добилася нічого окрім зміни династії і встановлення "диктатури банкірів", прийшла революція 1848 року. Очевидно, незавершеність революції 2004 року (чи її імітація) має призвести до нової революції.
І сьогодні варто подумати над тим, хто може стати головними рушійними силами цього революційного процесу. Самі по собі громадські організації навряд чи можуть виконати таку роль. Вони можуть формувати мережу підтримки ініціатив більш організованих і кровно зацікавлених у реальних змінах в суспільстві політичних сил.
Ці сили визрівають сьогодні в середовищі регіональних еліт України. Це - середовище мерів, місцевих бізнесменів, місцевих впливових і авторитетних осіб. Саме вони, маючи солідну ресурсну базу, найбільш невдоволені нинішньою ситуацією в країні. Саме вони найчастіше висловлюють протест. Саме вони демонструють здатність до об'єднання, згуртованості, дії.
Майбутня революція в Україні, окрім її буржуазно-демократичного характеру, буде носити виразний регіональний характер.
Десять тез на підтвердження цієї гіпотези.
Теза перша
Сьогодні регіональні еліти мають найбільше підстав висловлювати невдоволення існуючим станом справ в Україні.
Причини невдоволення криються у багатьох моментах.
По-перше, зруйновано чітку виконавчу вертикаль та систему виконавської дисципліни. Укази та постанови, що приймаються у Центрі, саботуються місцевими адміністраціями.
З цим зіштовхнулися уряди Януковича і Тимошенко: скільки би корисних документів, спрямованих на покращення ситуації на місцях не приймалося, вони можуть бути просто загальмовані губернаторами.
Губернатори, які виконували позитивну роль за часів Кучми, сьогодні перетворилися на гальмо нормального розвитку регіональної політики. Якщо раніше вони вибудовували стосунки між Центром і регіональними елітами, то сьогодні – у кращому випадку – вибудовують глухий мур.
По-друге, регіональні еліти зіштовхнулися з проблемами рейдерства і беззаконня, від яких існуюча державна модель і чинна центральна влада захистити не може.
По-третє, зникли природні "ліфти", які вивозили представників регіональних еліт в центральні структури влади і забезпечували існування нормальних систем лобіювання регіональних інтересів на центральному рівні.
Раніше головним таким "ліфтом" була мажоритарна система виборів, яка дозволяла представнику регіональної еліти, заручившись підтримкою виборців, перейти на роботу в парламент, а далі – транзитом – у виконавчі структури влади.
Сьогодні мажоритарна система зруйнована (до речі, її повернення – за даними Інституту Горшеніна – хотіли би понад 67% українських громадян; за збереження нинішньої пропорційної виступають лише 7% респондентів). Навіть так звані "відкриті списки" не вирішують проблему: і у цьому випадку депутати, "закріпачені" за фракцією, перетворюються не на лобістів інтересів регіону, а на заручників волі партійної номенклатури.
По-четверте, існує велика кількість бюджетних питань та питання стосунків між центральною владою та органами місцевого самоврядування.
Можна писати велетенську Білу Книгу проблем, які стоять сьогодні перед регіональними елітами і які нездатні вирішувати представники Центру. І прості косметичні заходи навряд чи допоможуть – проблемних моментів накопичилося чимало.
Теза друга
Регіональні еліти здатні до пошуку шляхів об'єднання заради пошуку спільних ідеалів та цілей.
Сьогодні чимала кількість представників регіональних еліт розуміють необхідність об'єднання у неформальні клуби, тактичні союзи задля досягнення спільних цілей.
Для когось це – створення команди під вибори, для інших – створення стійкого середовища, здатного оборонятися від зовнішніх впливів і – за потреби – йти у наступ. Іноді сукупний ресурсний потенціал таких об'єднань буває вражаючим і співставним з капіталами великих олігархів.
Вперше таке серйозне утворення виникло у 2005 році у Києві, коли вдалося об'єднати воєдино ресурсні потужності Віктора Пилипишина, Ігоря Баленка, Валерія Мошенського, Ігоря Вільдмана та цілого ряду інших заможних киян. На деякому етапі про входження до цього пулу вів переговори Лев Парцхаладзе.
Виник неформальний клуб людей, які могли би позиціонуватися як "батьки міста". Але через ряд факторів така конфігурація виявилася нетривкою: кожен із учасників клубу почав самотужки шукати свій шлях у цьому житті.
Набагато успішним виявився проект "Наш дім – Дніпропетровськ". У "промисловій столиці" України ряд бізнесменів, що незмінно входять до ТОП-100 найбагатших людей України за версіями різних видань, а також представники громадськості і місцеві політики, об'єдналися у формалізовану структуру, яка базується на двох принципах: Дніпропетровську потрібен порядок, Дніпропетровську потрібні прості і зрозумілі правила гри.
Ситуація, за якої місто мало би стати вотчиною прокурора області (нині покійного, але його діяльність дала підстави називати Дніпропетровськ "містом під шубою"), або ж бути відданим на поталу агресивним промислово-фінансовим групам з міцними зв'язками у Києві, не влаштовувала більшість бізнесменів. Саме це і підштовхнуло до об'єднання.
Сьогодні "Наш дім – Дніпропетровськ" - це помітне явище в громадському житті міста. Жоден кандидат в президенти, які відвідали Дніпропетровськ протягом останнього місяця, не зміг уникнути необхідності зустрічі з представниками Фонду. Візити відбуваються, як правило, за схемою: зустріч з губернатором, зустріч з мером, зустріч з представниками Фонду, зустріч з громадськістю.
Таких прикладів можна наводити безліч. У Житомирі виникає об'єднання "Наш дім – Житомир". У Луцьку – "Лучани". У Трускавці заявив про себе фонд "Трускавчани". І всі ці фонди розвивають на низовому рівні принцип самоорганізації населення задля вирішення власних проблем – під егідою об'єднаних місцевих еліт.
Теза третя
Регіональні еліти часто вступають у конфлікт із традиційними загальноукраїнськими політичними силами.
Ця теза випливає за попередньої. В Києві не розуміють тієї загрози, яку становлять згадані фонди та об'єднання.
На деякому етапі може виникнути питання: якщо 99% проблем вирішуються нами, на низовому рівні, то навіщо нам Центр? Чи – точніше – навіщо нам така влада? Задля здійснення оборонних функцій держави? Як кажуть в Одесі, не смішіть мої капці. Про яку ефективну оборону може йти мова? Задля здійснення міжнародної політики? Тим більше!
Гасло "Розбудови держави" здано в архів. Само по собі визріло гасло "Свободи та розвитку регіонів". Ось де зріє протест: центральна влада не справляється із своїми владними функціями, регіональні еліти стають реальними господарями ситуації і реальними захисниками інтересів громадян.
Вже сьогодні крісло мера великого міста є більш привабливим, ніж крісло депутата або навіть міністра. Імена таких депутатів, як Андрій Садовий, Едуард Гурвіц, Михайло Добкін, Євген Карташов, Богдан Шиба кажуть загалу більше, ніж імена 80% депутатів.
Регіональні бізнесмени фінансують загальноукраїнські видавничі та політичні проекти. Вплив регіонів на життя країни посилюється.
Чи варто говорити про те, що регіональні лідери можуть собі дозволити не погоджуватися з курсом їх політичних сил і займати особливу позицію по багатьох питаннях?
Віктор Пилипишин, який є членом Блоку Литвина і очолює цю структуру в Києві, постійно воює з Леонідом Чернівецьким – хоча фракція Блоку у парламенті (кажуть, не без підказки одного олігарха із фракції ПР) проголосувала за підтримку чинного столичного мера.
Пилипишин, маючи за собою потужну ресурсну базу, може кинути виклик і Литвинові, і позиції Блоку. Так само, як у багатьох регіонах мери та місцеві бізнесмени, розчарувавшись у загальноукраїнських проектах, починають переходити до регіональних активностей.
У Харкові регіонал Михайло Добкін та БЮТ-івець Олександр Фельдман, повоювавши один з одним, знайшли можливість не просто помиритися, а й створити спільне поле діяльності, до якого, цілком можливо, може пристати найближчим часом і група Авакова, традиційно орієнтована на президента та його родину.
Добкін – це владний ресурс, Фельдман – це гроші і людський потенціал (ринок "Барабашово"). Харківська міська проблематика взяла гору над ідеологічними розбіжностями.
Теза четверта
Регіональні еліти є основою країнного проекту.
Неодноразово у засобах масової інформації лунає тверезий заклик розділити поняття "держава" і "країна". В умовах, коли держава не виконує свої функції, посилюється значення країни – як сукупності всіх суспільних ініціатив і активностей.
Регіональні об'єднання еліт намагаються залучати до процесів, які відбуваються у регіонах, максимальну кількість ініціативних громадян – у той час як загальноукраїнські проекти цих громадян ігнорують.
Власний досвід спілкування з багатьма політиками першого рівня показує: будувати партії вони воліють "явочним" шляхом. Не працюючи з кадрами, а призначаючи "Васю у Запоріжжі, Петю у Івано-Франківську", на тій лише підставі, що "Петя допомагав три роки тому розмитнити машину". Це – не жарти, це реальні слова реального політичного лідера. При такому підході нівелюється значення окремо взятої людини як потенційно корисної суспільної одиниці.
Вартість регіональних проектів у тому, що вони насамперед намагаються залучити до роботи максимально можливу кількість людей, організувати їх у мережеві проекти, використати здібності кожного.
Київський політик може собі дозволити мислити категоріями великих електоральних груп: мене підтримає Схід, мене підтримає Південний Схід, мене підтримає Захід. Політик регіональний у своїх діях мусить враховувати кожен штик! І чим меншим є населений пункт, тим більше шансів на макисмальне використання у виборчій кампанії потенціалу окремих громадян.
Мова йде вже не про "маленьких українців", як висловлювався Президент. Для регіональних еліт "маленькі українці" не існують. Кожен громадянин, який є учасником регіонального політичного проекту, це вже не маленький українець – це скоріше міноритарний акціонер спільної справи.
Звідси й інше мислення громадян. Я це чітко відчув, працюючи в регіонах із живими людьми в рамках проекту "Прагнемо змін!". Людям треба частіше дивитися в очі, частіше з ними спілкуватися, частіше довіряти справи і залучати до спільної діяльності. І вони справді здатні на чудеса.
Не там шукаєте, панове політики! Не з телевізора треба звертатися до людей. І не з трибуни. Частіше спілкуйтеся тет-а-тет, виїжджаючи з Києва. Бо саме тут твориться Країна. І поки що вона очікує на лідерів.
Теза п'ята
Горизонтальні зв'язки між регіональними елітами – запорука об'єднання країни.
Протягом останніх 18 років склалася ситуація, за якої в Україні були відсутніми горизонтальні зв'язки між регіонами.
Точніше, за часів Леоніда Кравчука ще вважалося нормальним, коли глава Харківської області Масельський міг відвідати главу Львівської області Гориня і обмінятися досвідом. Але за часів Кучми горизонтальні контакти фактично припинилися. Всі зв'язки між губернаторами мали місце лише з дозволу Адміністрації.
Таким чином поступово втратилися і контакти між регіонами і на гуманітарному рівні. Мешканець Львова часто не знає, що відбувається у сусідньому Луцьку, не кажучи про Запоріжжя, Житомир, Херсон чи Луганськ. Книги, що видаються у Сімферополі, дуже рідко потрапляють у книгарні Івано-Франківська, і навпаки.
За даними Інституту Горшеніна, 37,6% галичан жодного разу не були на Сході України, у той час, як 34,2% "східняків" не були на Заході. Звідси і більшість стереотипів. Галичани бояться "москалів" зі Сходу, дончани не менше бояться "бандерівців" із Заходу. Недовіра процвітає.
Регіональні еліти (особливо структури місцевого самоврядування) сьогодні зацікавлені в обміні досвідом і у встановленні горизонтальних зв'язків з колегами. Мери більш активно комунікують між собою, ніж губернатори. І забезпечують постійний процес комунікацій між звичайними громадянами.
Скажімо, активісти, які збудували проект "Самопоміч" у Львові, допомагали становленню аналогічного проекту у Дніпропетровську. Досвід громадських структур, що діють у Черкасах, переймався харків'янами і т.д. У кожному конкретному випадку це були не грантові організації чи ініціативні групи. За кожною з цих груп стояла підтримка місцевих еліт.
Жоден політик не зможе об'єднати Україну згори. Це здатні зробити лише горизонтальні зв'язки, ініційовані регіональними елітами – на основі усвідомлених потреб регіональних еліт.
Теза шоста
В регіонах існує природна ротація еліт за віковим принципом
В Україні припинилася ротація еліт. В політичному житті не з'являються нові обличчя. Поява людей з претензією на новизну одразу ж викликає живу зацікавленість з боку електорату.
Стрімкий злет рейтингів Олега Тягнибока чи Арсена Яценюка може пояснюватися тим, що ці політики позиціонуються як "нові", хоча насправді не є новачками в політичному житті. Україна, за великим рахунком, втомилася від "вічних" брендів.
Дідусь Берлусконі у Італії активно розбавляє свій Кабінет молодими людьми – четверо міністрів ледве сягнули 30-річного віку. Середній вік членів британського Кабінету Міністрів – близько 39 років. Про Україну мовчимо.
В регіонах же відбувається нормальна ротація еліт на конкурентній основі.
Приклад Наталі Королівської у Луганську, яка вже сьогодні має близько 10% популярності і успішно конкурує з традиційними "батьками області" (Тихоновим, Єфремовим, Ландиком, вугільними директорами).
Феномен Ігоря Циркіна у Дніпропетровську. Юний конкурент Едуарда Гурвіца у Одесі – Олексій Гончаренко (при рейтингах Гурвіца у 15% Гончаренко демонструє результат у 12 – 13%). Успішність Миколи Левченка у Донецьку (попри його неоднозначне сприйняття на загальноукраїнському рівні, Левченко має солідні позиції у рідному місті). Всі ці люди роблять серйозну заявку на майбутнє лідерство в регіональних елітарних процесах.
Головне, що у регіонах не діє система ідентифікації "Свій – Чужий", яка характерна для загальноукраїнської політичної Системи. Чужих українська політична система не приймає. Перш, ніж туди потрапити, потрібно скласти суворий іспит на придатність до служби в рамках цієї Системи.
Тому примарними є сподівання на те, що якийсь із вихідців з цієї Системи буде кращим за інших. Приклад Ющенка є яскравою ілюстрацією.
Регіональна ж політика сьогодні не ставить таких жорстких рамок і обмежень – мерами наразі можна стати і без рознарядки згори, а бізнес може уникати жорсткого адміністрування з боку владної вертикалі. Звідси і більша природність ротаційних процесів.
Теза сьома
Україну зможуть привести у Європу саме регіональні еліти
Не будемо зупинятися на тому, що одне з гасел Європейського Союзу – це "Європа регіонів". Гасла гаслами, але реалії є такими, що саме регіональні еліти зацікавлені у позитивних перетвореннях в країні та у встановленні європейських соціальних стандартів та стандартів якості надання послуг.
Доки у Києві відбувається дискусія, в якому напрямку варто рухатися, у Києві місцеві представники бізнесу створюють партію "Європейська столиця", у Луцьку, Бердянську, інших містах запроваджують європейську систему сертифікатів ISO, у Дніпропетровську Ігор Циркін заявляє про необхідність надання медичних та інших соціальних послуг на європейському рівні, на Львівщині Євген Юник виступає з ініціативами створення "українського Баден-Бадена", у Криму Яніна Павленко ледве не щомісяця возить десятки і сотні мешканців Нового Світу і Судака у Францію – на її думку, українці мають якомога частіше бачити Європу.
Головне, у чому зацікавлені регіональні еліти, - це у наведенні порядку в країні. І – до речі – саме регіональні еліти заслуговують на вдячність за те, що політична і економічна криза не вдарили настільки потужно по основах України.
Криза кризою, а заводи працювали, трамваї ходили, люди отримували зарплату. Це – не заслуга центральних властей. Це заслуга зовсім інших сил!
Теза восьма
Майбутній президент України буде обраний саме регіональними елітами
Не дивно, що за таких обставин найбільш привабливим союзником для будь-якого з нинішніх кандидатів у президенти стануть саме представники регіональних еліт.
Тут – нерозтрачений ресурсний потенціал. Тут – нові ідеї і люди. Тут – голоси виборців. Тут – авторитет і вплив на маси.
Якщо вибори 1991 року робила партійна номенклатура колишнього УРСР, вибори 1994 року – "червоний директорат" разом з комсомольською елітою, вибори 1999 року – олігархи і нова українська номенклатура, вибори 2004 року – "молодоолігархи", що захотіли стати олігархами повноцінними, то вибори 2010 року будуть виборами, які зроблять регіональні еліти.
І у цьому плані виборча кампанія 2010 року стане бойовим хрещенням регіональних еліт напередодні їх активізації як окремої політичної сили. Тим більше, не забуваймо: президентська виборча кампанія плавно переросте у мерську кампанію (березень 2010 року).
Теза дев'ята
Регіональні еліти потребують створення системи колективної безпеки
Задля ефективної роботи і задля посилення ефекту від діяльності, регіональні еліти просто будуть змушені працювати у напрямку створення системи колективної безпеки – стара Система навряд чи здасться без бою.
Алгоритм дій може бути наступний: укріпивши свої позиції в окремо взятих регіонах і задекларувавши приблизно одні і ті ж принципи ("порядок, правила та прозорість"), регіональні еліти можуть перейти до діалогу про уніфікацію ресурсної бази, пред'явлення своїх прав на цю країну, а також диктуватимуть свої умови Центру. Можливо, аж до вимог нової, чітко прописаної з врахуванням інтересів регіональних еліт Конституції України.
Теза десята
Регіональні еліти і структури громадянського суспільства – природні союзники у майбутніх суспільно-політичних процесах
Структури громадянського суспільства при цьому можуть відігравати багатогранну роль. Це і союзники регіональних еліт, і інтелектуальна основа майбутніх процесів, і організуюча складова.
Регіональні еліти мають ресурси для здійснення перетворень, громадські організації – бажання перетворень. В результаті спільної діяльності ці перетворення можна зробити незворотніми.
…Автор критично ставився до Помаранчевої революції. Дуже хочеться побачити справжню регіональну революцію.
Кость Бондаренко, Інститут Горшеніна