Деструкция Верховной Рады как угроза демократии
Здавалося, що з приходом нової влади та після конституційних змін цей парламент мав би тільки зміцнювати свої позиції і стати провідником демократичних цінностей.
Але сьогодні ми спостерігаємо зовсім іншу картину: Верховна Рада перестала бути самостійним органом формування і ухвалення рішень, перетворившись на заручника позиційних воєн окремих політиків та фінансово-промислових груп.
Про дискредитацію ВР, "сильну руку" та інші неприємності
У 2007 році Верховна Рада України достроково переобиралася. Але це не призвело до ефективних змін всередині парламенту:
по-перше, якісний склад ніяк не змінився - у першу чергу йдеться про низький рівень професіоналізму частини депутатів;
по-друге, не змінилася конфігурація сил, у результаті чого конфліктогенність у парламентському середовищі лише зростала. І у критичні моменти вона переростала у блокування роботи Верховної Ради, які ставали все тривалішими.
Рекорд по блокуванню депутати побили у 2008 році, коли парламент через позицію Партії регіонів щодо НАТО втратив дієздатність на декілька місяців і знову стояло питання про його розпуск - тоді парламентська криза закінчилася аж восени відставкою спікера Арсенія Яценюка та обранням на цю посаду Володимира Литвина, що дозволило переформатувати коаліцію, додавши до голосів БЮТ та НУНС ще й голоси депутатів Блоку Литвина. А більшу частину часу, коли робота ВР не була заблокована, депутати витрачали на політичні питання.
У 2009 році склалася схожа ситуація. Партія регіонів довгий час блокувала парламентську трибуну, вимагаючи підвищення соціальних стандартів. Регіонали навіть вдалися до блокування кабінету Володимира Литвина, як свого часу, у 2008-му, блокували Арсенія Яценюка. У результаті закон про вибори президента довелося ухвалювати на спеціальному засіданні ВР 24 липня, чергова парламентська сесія була закрита 17 липня.
Нещодавно Арсеній Яценюк заявив, що в Україні "не тільки підірвані ознаки парламентаризму, а відсутній парламент як такий". "Блокування трибуни не перший рік відбувається в українському парламенті. Хіба це ознаки демократії? Це вже пересічна подія, коли в Україні заблокований парламент, це кожен день відбувається", - наголошував екс-спікер.
Вихід Яценюк бачить у будівництві "реальних партій в Україні" та в проведенні президентських виборів. І цю заяву можна було б розцінювати як елемент виборчої кампанії майбутнього кандидата в президенти, якби не сумні політичні реалії.
Колишній регіонал Тарас Чорновіл також говорить про "загальну дискредитацію парламентаризму" через "примітивне блокування парламенту". "І ви знаєте, кращого способу, як для Януковича, Тимошенко і будь-кого іншого, хто хотів би ліквідувати парламент як явище і утримати максимальну владу у власних руках, складно і придумати", - вважає народний депутат.
Зрештою, теза про те, що дискредитація законодавчого органу в очах громадськості – лише підготовка ґрунту для повернення "сильної руки" в управлінні державою, не є новою. Її висловлювали представники різних політичних сил і з різною мотивацією.
У розпал парламентської кризи минулого року, коли вкотре стояло питання про розпуск ВР, народний депутат від "Народної самооборони" Олесь Доній заявляв, що "удар по Верховній Раді зараз наноситься не з метою перевиборів, а з метою дискредитації парламенту і парламентаризму".
За його словами, "в Україні готується громадська думка щодо необхідності "сильної руки" у вигляді посилення президентської влади. Для цього потрібно показати населенню непрацездатність Верховної Ради". Натяк на Віктора Ющенка був більш ніж прозорим.
Проте в команді президента вважали навпаки, що загроза "сильної руки" виходить якраз від прем’єра Юлії Тимошенко.
Верховна Рада, знесилена постійними блокуваннями, не змогла виробити консолідовану позицію, і фактично стала заручником конкуренції у тріаді президент Ющенко - прем’єр Тимошенко - лідер опозиції Янукович. І відповідальність за це лягала не лише на згаданих політиків. "Частково дискредитують парламент самі парламентарі, в усякому разі, багато хто з них своєю малограмотністю, малоосвіченістю і цинічним меркантилізмом", - говорив ще у 2007 році представник Блоку Литвина Олег Зарубінський.
Довіра до парламенту та до інших органів влади падає
Перманентна політична криза, підсилена економічними негараздами, призвела до різкого зниження довіри населення до вищих органів влади.
Це показують результати дослідження, проведеного спільно "Менеджмент систем інтернешнл" та Київським міжнародним інститутом соціології - базове дослідження проводилося в 2007 році в період із 21 лютого по 21 березня, у ньому брали участь 10580 респондентів.
Проміжне дослідження проводилося з 26 березня по 9 квітня 2008 року, у ньому опитано 2013 респондентів. Заключне дослідження пройшло у 2009 році у період з 19 лютого по 24 березня, у ньому взяли участь 10577 респондентів. Похибка вибірки не перевищує 1% по Україні і 5% по кожній з областей, Криму та Києву.
Зокрема, рівень довіри до президента у 2009 році становить 4,7%. Тоді як у 2008 році він тримався на рівні 14,6%, а в 2007 році даному органу влади довіряло 15,3% громадян країни.
Уряду в 2009 році довіряють 6,7% опитаних. У 2008 році цей показник становив 18,1%, а у 2007 році - 16,4%.
Крім того, фактично вдвічі зменшилася кількість людей, які зберегли свою довіру до Верховної Ради. І у 2009 році – це лише 4,2% опитаних. Тоді як у 2008 році їх було 9%, а у 2007 - 10,8%.
Треба підкреслити, що найбільший кредит довіри усі органи влади отримали одразу після Помаранчевої революції. Так, якщо говорити про парламент, то у лютому 2005 року 28% громадян заявляли, що вони повністю підтримують дії Верховної Ради, ще 43,9% - що частково підтримують, і лише 19,2% - що не підтримують (дані Центру Разумкова).
Цей кредит довіри був втрачений у процесі політичних конфліктів. Але чи вплинуть ці настрої на результати президентських виборів, а згодом і парламентських? Питання, на яке не можна дати однозначної відповіді.
Адже, як зауважує історик Ярослав Грицак, аналізуючи тенденції років незалежності, "український виборець надає перевагу кандидатам, до яких звик і від яких може не чекати великих несподіванок; головним критерієм є принцип "старий злодій кращий від нового кандидата".
Задавнена хвороба
Насправді, проблема постійного зниження ефективності роботи українського парламенту, а разом і рівня довіри до нього, закладалася ще за часів президентства Леоніда Кучми. У силу свого характеру, а відповідно і його стилю управління країною, Кучма не міг довіряти парламенту.
Звідси і постійна критика Верховної Ради і політичних партій, яка лунала з його вуст. У 2003 році він навіть вніс у парламент закон про зміни до закону "Про політичні партії в Україні", яким хотів спростити процедуру анулювання реєстрації партій, за що був різко критикований опозицією.
У результаті цей законопроект так і не був підтриманий парламентарями. Також Кучма не підтримував пропорційну систему обрання парламенту, зокрема ще в 1997 році змішана система була запроваджена фактично перед самим стартом виборчої кампанії 1998 року.
У трактуванні Кучми країна могла б перетворитися на "кайдашеву сім'ю". Втім, історія повторилася й у 2001-му. Після того, як 7 червня 2001 року Верховна Рада 289 голосами ухвалила закон про вибори на пропорційно-мажоритарній основі, Кучма виступив з різкою критикою, зазначивши, що це ігри "в інтересах політичних партій", а "більшість партій захищає свої власні інтереси!"
Становлення української партійної системи відбувалося складним комплексним шляхом і переформування радянської партійної номенклатури, появи масових демократичних рухів, "диванних партій", створення партійних"кланів".
Сьогодні політичні партії також перебувають у стані транзиту, адже більше орієнтовані у своїх діях та політиці на лідерів, бізнес ресурси, але не на суспільну думку виборців.
Українська виборча система зазнала значних трансформацій за період незалежності, пройшовши шлях від мажоритарної до пропорційної (варіант закритих списків). Більшість українських партій тримається на авторитеті лідера, а не на ідеології.
Також парламентські фракції перестали бути самостійними одиницями, які колективно, в процесі обговорення, ухвалюють рішення; натомість вони підпорядковуються лише волі однієї людини. І цього вже ніхто навіть не приховує.
Показовим у цьому сенсі є витяг з інтерв’ю спікера Володимира Литвина: "Регіонали зайшли до вас і заблокували зсередини двері вашої приймальні? - Так, вони заблокували двері. Я вийшов через інші двері і зайшов до зали. Я просив не доводити ситуацію до абсурду, вони мовчали і опускали очі. - А чим вони Вам пояснили свої дії? - Нічим. Аргументів жодних немає. Я розумію, що в них була установка, але додзвонитись до керівників дуже важко. От поки вони не додзвонилися, і не отримали добро на компроміс – компромісу бути не могло".
Але такі ж проблеми має і БЮТ, раніше, до розколу, і НУНС. І Янукович, і Ющенко, і Тимошенко одноосібно приймають рішення з багатьох ключових питань, нівелюючи таким чином роль партії".
Але ця проблема – це не лише проблема авторитарного лідерства у партії. Вона певною мірою пов’язана і з настроями виборців. Поки виборці голосують за лідера, а не за партійну ідеологію, "партії залишаються ярликами і мають невелике значення, якщо взагалі мають", зауважує професор Джованні Сарторі (Колумбійський університет) у своїй праці "Конституційна інженерія".
Відомий політолог переконаний, що "коли виборець більше відданий партії, а не видатному політичному діячу або місцевому босу, тобто коли виборець пов’язаний з абстрактним партійним символом, то з цього моменту не окремий бос або лідер "обирає" партію, а партія "обирає" особистість".
Але така ситуація досягається лише в процесі зростання освіченості та політичної культури самого виборця. Проте, судячи з останніх подій, пов’язаних з політичною та економічною кризами, та з поглибленням "прірви" між політиками та суспільством, в Україні організовані масові партії ще не скоро витіснять партії "видатних" лідерів.
Сарторі також робить цікаві висновки щодо ролі партій взагалі у посиленні (чи навпаки послабленні, залежно від партійної системи, яка існує) демократії і в управлінні державою. За його словами, "партійна атрофія приводить до утворення вакууму в державному устрої, до утворення порожнечі, що виявляється сама по собі у незліченних сукупних недоліках вертикальної конструкції демократії".
Ще один момент, на який не можна не звернути увагу, це проблема політичної корупції. Це також один із серйозних факторів, який перетворив парламент на "політичну біржу". Адже політична корупція починається ще до обрання того чи іншого кандидата президентом, або до проходження тієї чи іншої партії до парламенту.
Оскільки фінансові вливання, які йдуть на виборчі кампанії, здійснюються непрозоро, і роблять політиків, які таким шляхом отримали депутатський мандат (чи посаду президента), заручниками інтересів великого капіталу.
За даними вищезгаданого опитування, українські громадяни мало вірять у бажання влади подолати корупцію.
У тому, що президент і його секретаріат дійсно переймаються боротьбою з цим негативним явищем, упевнені лише 7,3% (у 2007 - 20,9%, у 2008 - 19,9%).
Значно зменшилася віра в бажання уряду боротися з корупцією – 7,8% опитаних упевнені в серйозності його антикорупційних кроків (у 2007 - 13,7%, у 2008 - 21,1%).
У бажання парламенту здолати корупцію вірять лише 5,7% опитаних (у 2007 - 11,1%, у 2008 - 12,2%).
Безперечно, інституційна криза зачепила не лише Верховну Раду. Проте завжди саме на парламент покладаються сподівання щодо збереження демократичних цінностей. Це особливо важливо у кризові періоди й у періоди виборчих кампаній.
А Україна входить у складні президентські вибори. І саме парламент мав би виконати функцію контролера дотримання демократичних норм і принципів, ставши на їх захист, якщо у когось виникне спокуса їх порушити.
Якщо у Верховній Раді ще залишилися здорові сили, то вони мали б направити свою енергію не на конфлікти, а на консолідацію, аби не допустити остаточного розчарування українського суспільства у демократії і не допустити приходу до влади авторитарного лідера.
 |
Діана Дуцик, політичний оглядач УНЦПД , для УП
