Тимошенко и Янукович не поделили святое место

Останніми днями у ЗМІ зчинився галас про так звану "урядову резиденцію "Межигір’я". Тексти і коментарі цілком у загальному дусі навколополітичних розборок: Юлія Тимошенко вирішила виселити Віктора Януковича з його резиденції, а він заявляє, що заволодів нею законно і нікуди не збирається виїжджати.

Проте й автори, й ті, хто коментує, майже не згадують про те, що то за 136 чи навіть 140 га держмайна пішли у приватні руки "за ринковою ціною". Але ж йдеться про Межигір’я! Про ТЕ САМЕ знамените Межигір’я!

Колись тут, десь верст на 18–20 вище за Київ по Дніпру, був один з найславетніших монастирів української землі. Попередником його вважається обитель біля Вишгорода ще домонгольської доби, з кам’яним Спаським храмом ХІІ ст.

За часів Батия її зруйнували, а потім ченці опанували Межигірське урочище та спорудили там церкву понад Дніпром. У XVII столітті тут уже був чималий комплекс Спасо-Преображенського монастиря. Не раз він страждав від пожеж, але незмінно відроджувався – насамперед завдяки тому, що до нього були вельми прихильними українські козаки.

Гетьмани, ще від Богдана Хмельницького, сприяли обителі значними пожертвами, а Січ Запорізька вважала Межигірський Спас своїм військовим монастирем (іноді його називали "Запорізькою Лаврою"). Саме звідси призначали священиків на Січ. Тут-таки лікували покалічених січовиків, а старі, знесилені козаки на схилі років знаходили тут притулок.

Коли ж не стало Січі – припинив існування й монастир. Катерина ІІ у 1786 році закрила його, перетворивши на казенний шпиталь. Наступного року цариця була у Києві та схотіла помилуватися мальовничою обителлю. Але нога її сюди не ступила, бо якраз напередодні цього блюзнірського візиту, вночі, Межигір’я раптово згоріло!

Кам’яні будівлі усе ж вдалося відновити після пожежі. Проте вже не для монастиря, бо на терені Межигір’я вирішили створити фаянсову фабрику (неподалік виявили чималі поклади високоякісної білої глини – каоліну). У першій половині ХІХ століття ця фабрика була доволі потужною, її вироби користувалися широкою відомістю.

У ці часи сюди навідувався Тарас Шевченко, котрий згадував "Межигірський Спас" у своїх творах. Залишився його малюнок олівцем 1843 року.

"Межигірський Спас" руки Тараса Шевченка

Ми бачимо тут соборний Спасо-Преображенський храм (у центрі), зведений ще у 1670–80-х роках, а також церкву Петра і Павла та дзвіницю, що їх було збудовано у 1772–74 роках коштом Петра Калнишевського, останнього кошового отамана Січі.

Згодом фабрика занепала, і вже у 1860-х роках уперше розглядали питання про продаж Межигір’я у приватну власність. Православна громадська думка вельми цим обурювалася – насамперед з огляду на те, що за таких обставин фабрика на святому місці може (ач, який жах!) перейти під оруду підприємців-євреїв.

Утім, у наступні роки вдалося відновити тут чернецьке життя. Спочатку, з 1886 року, патронат над Межигір’ям здійснював чоловічий Свято-Троїцький (Іонинський) монастир, а у 1894-му тут було влаштовано жіночу обитель, підпорядковану Києво-Покровському монастиреві.

Від цього часу лишилося чимало поштівок, на яких зображено краєвиди Межигір’я.

Загальний вигляд

Спасо-Преображенський собор

Монастирські будівлі

Тут у центрі бачимо, зокрема, класицистичний портик колишнього "братського корпусу" – наслідок реконструкції, що її здійснював на терені Межигірського комплексу у 1810-х роках, після чергової пожежі, відомий архітектор Іван Кедрін.

Святість та багата історична пам’ять цього місця разом з чудовою природою та мальовничими краєвидами сприяла численним відвідуванням. Чимало киян користувалися тут дачними приміщеннями, що їх надавав у оренду монастир. Для зручності сполучення у Межигір’ї діяла пароплавна пристань.

Пароплавна пристань у Межигір’ї

А на цій поштівці бачимо (праворуч) трійку заможних панів, які, мабуть, нещодавно прибули сюди на відпочинок. Вони позують на тлі межигірських будівель – але ж добре розуміють, що вони тут не хазяї, а лише гості.

...У радянські роки обитель, як водилося, було ліквідовано. Натомість спробували відновити традиції керамічного виробництва. У 1923 році тут було засновано художньо-керамічний технікум (з 1930-го – інститут), в якому працювали провідні майстри ужиткового мистецтва. Мистецтвознавець Федір Ернст відзначив, що цей заклад "своїм мистецьким рівнем навчання є безперечно найкращий в УСРР".

Комплекс у ті роки в основному зберігав попередній вигляд, про що свідчить поштівка межі 1920–30-х років.

На звороті написано: "Околиці Києва. Межигір’я. Загальний вигляд учбового керамічного комбінату". Усі фото з архіва автора

Як бачимо, цей "комбінат" не заважав монастирським будівлям лишатися неушкодженими. Той-таки Ф.Ернст у 1930 році зауважив: "Вважаючи на культурне минуле Межигір’я, тут гадають улаштувати Державний Культурно-Історичний Заповідник".

Проте, у буквальному сенсі, "не так сталося, як гадалося". Коли Київ у 1934-му зробили столицею республіки, переведеним сюди з Харкова урядовцям упала в око чудова місцина. Невдовзі старовинний комплекс перестав існувати. На його місці було влаштовано урядову резиденцію – оту, через яку зараз ламають списи Тимошенко з Януковичем.

Незважаючи ні на які горбачовські перебудови, ні на яку демократію, ні на яку незалежність, місце козацької святині досі залишається за високим парканом, під охороною, в руках купки можновладців. Навколо цієї загадкової території останніми роками поширювалися всілякі чутки, плітки; сенсаційні публікації упевнили частину читачів у тому, що десь там, у підвалах, досі переховується пресловута бібліотека Ярослава Мудрого!..

Разом з цим, ще за часи існування Межигірського комплексу про нього багато писали у солідних книжках – від Андрія Муравйова і Івана Фундуклея до Костя Шероцького та Федора Ернста. Нині історії Межигір’я теж присвячено чимало досліджень; у 2007 році вийшла книжка "Вишгород. Межигір’я" (автори І.Черняков, І.Пироженко). Збереглося доволі зображень та креслень межигірських будівель.

Тому, якби наші політичні і культурні "керманичі" справді дбали про відродження національної духовності, а не про наповнення власних кишень, вони б давно уже прибрали звідси будь-які свої "резиденції" та вжили б заходів до відновлення славетного "Межигірського Спаса". Це було б і природніше, і ефективніше, ніж вбухувати сотні мільйонів у "мистецькі арсенали" чи базікати про вельми витратне "відтворення" незрозуміло де Військово-Микільського собору...

Але спробуйте відібрати в українських"слуг народу" те, що потрапило до їхніх загребущих рук! Дарма сподіватися.

На завершення хочу навести уривок з публікації видатного нашого вченого Михайла Максимовича "Нечто о Межигорьи". Ці рядки написані 1864 року. Чи потрібні коментарі?..

...Будучи на короткое время в Киеве, я слышал, что через несколько недель Межигорье будет продаваться с публичного торга... Скорбная мысль не покидает меня и в моем хуторском уединении: что, если Межигорье достанетея в руки какого-нибудь предприимчивого жида!... Оскорбительно было бы для нас – его обладание тем дорогим для здешнего края местом, куда являлись некогда на молитвенные подвиги и пострижение такие люди, как патриарх Иоаким Савелов, митрополит Тимофей Щербацкий, епископ Иоасаф Горленко и многие другие; тем заветным местом, которое, в тяжкие времена Киевской Руси, посещал благодетельный для нее иерусалимский патриарх Феофан и подтвердил тут ставропигию, и в беседе с Межигорской братией рассказывал об огне, сходящем перед Светлым Воскресением на гроб Господний...

Но, нет! Межигорью не следует перейти не то, чтобы в жидовские руки, но и в частную собственность всякого торгаша и промышленника; и мне сдается, что до того не допустят ни Печерская Лавра, ни другие монастыри киевские, со своим архипастырем; что они, общими силами, при содействии благотворительных мирян, возмогли бы оплатить Межигорье и открыть его по-прежнему для общежительства братского; что новособранная здесь братия весьма могла бы продолжать с успехом и выработку фаянсовой посуды, подобно тому, как в Оптиной пустыни, среди подвигов благочестия и трудов книжных, работают и над деревом, и над глиной. Тогда ожила бы и в народе прежняя любовь к Межигорью и оно послужило бы для него благотворной и, можно сказать, необходимой в настоящее время школой благочестия и трудолюбия.