Всенародное разочарование, как дискредитация демократии -2

Нам завжди хочеться більшого. Нам хотілося, скажімо, щоб гасло революції "Бандити повинні сидіти у тюрмах!" та влада, якій ми дали всі на те повноваження (принаймні нам вельми хотілося і хочеться гадати, що дали), виконала.

Врешті решт, маючи рішення Верховного Суду, яке забезпечило реалізацію нашого волевиявлення на виборах президента, охоче плутаючи цей інцидент з прецедентом, ми нібито й справді могли собі дозволити подібних очікувань. Про їх небезпідставність свідчила подібна ж ілюзія "переможених", що можна було бачити у масованій спробі сховатися осіб, причетних до фальсифікації нашого вибору, до цезури та убивств, як політичного так і майнового характеру.

А що наші очікування й чиїсь переляки не справдилися , ми стали описувати втрату наших ілюзій поняттям "розчарування", спрямовуючи його на одну особу, і в тому нам стали вельми активно допомагати.

Допомагають досі. Бо коли настав час рахувати неминучі втрати, – ціну перемоги, – союзники зголосилися визнати лише дві. По-перше, поспішні, компромісні зміни у Конституції, які не вирішували кількох проблем становлення демократії не лише у політиці, але і в економіці: а) демократизації місцевої влади, б) демократизації судочинства (загадкової судової реформи) й в) неузгодженості між різними гілками державної влади управлінських рішень.

По-друге, втрата дешевого імпортованого газу. За решту, хоч питання цих неминучих втрат "помаранчевої" революції досі публічно жодного разу виразно не зринало, мусив узяти відповідальність той, хто "отримав усе" – переможець президентських змагань.

Я розумію всю контраверсійність цього твердження, і не з моїми можливостями – відкривати рахунок, однак те, що ці втрати – величезні, а могли бути ще більшими, якби переможець сплатив усі свої борги союзникам, можемо судити з поведінки переможних союзників. Між ними хтось наче пробіг.

Перемога демократії в Україні зазвичай не зовсім коректно обзивається "приходом до влади національно-демократичних сил". Ця некоректність вуалює, по-перше, зміну державного устрою як системи перерозподілу національного багатства; по-друге: зміну способу здійснення політичної влади.

Перше можна бачити у тому, що в економіці, хоч не без рецидивів, вилучено за межі законного такий архаїчний спосіб господарювання яким є державний розбій. Схильних до насильного привласнення чужого добра, може, й не поменшало, але покладатися на безпосередню протекцію політичної влади ці достойники не можуть, то відшукали собі захисту у судах та прокурорах.

Гучна спроба влади утрутитися у цей процес, – з огляду на той безперечний, як з’ясувалося, факт, що головний здобуток революції суть рівність перед законом усіх учасників судової тяганини, – успішно провалилася, навіть не добувшись суду.

Друге – у тому, що замість деморалізованої й розпорошеної СДПУ(о), яка опиралася на олігархічний капітал і була головним суто політичним інструментом олігархічної держави, з’явилися нові сили. Одна з них, – Партія Регіонів, – кооптувавши розпорошених "об’єднаних" та інші, близькі їй ідейно політичні об’єднання, опираючись не на самий лише капітал, але й на політичну волю, на той самий вільний вибір громадян, прийняла демократію у якості опозиції.

Хоча й спробувала було реставрувати олігархію. Демократія вистояла.

Демократія вистояла і вдруге. Хоч другий замах мав інше ініціативне джерело й метою його була тиранія не зовсім зрозумілої природи, позаяк досі лишається неактуалізованою й для дослідження недоступною.

Замахи на демократію продовжуватимуться. "Не президента Україні треба, а Піночета", – сказав публіцист далекого тепер 1992-го, здається, року. Вочевидь у самій природі демократії є щось таке, що змусило Шпенглера обізвати демократію "материнським лоном цезаризму".

Зрештою, не треба бути надто видющим, щоб це демократичне самонищівне (самозаперечне) "щось" побачити, і то саме у такому вигляді, у якому його Шпенглер описав.

Таким є, зокрема, хоч як це парадоксально не звучало б, засадниче (конституційне) право громадянина демократичної держави "на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань"; право "вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію".

Під цим кутом зору варто глянути й на ті втрати демократії, які не були неминучими, себто не були понесені в ході власне "помаранчевої" революції, але – закономірними, з огляду на той факт, що всі революції потерпають від цих втрат (з чого Честертон і зробив свій парадоксальний висновок про історію революцій як історію контрреволюцій) – на втрату лідерів, а, насамперед, тих, котрі сповідували civitas. Дякуючи Богові, у нас ці втрати не стали кривавими, однак відчутними.

Першою жертвою свободи слова став Секретар РНБО Порошенко, головна провина якого була, мабуть, у значною мірою вирішальному інформаційному забезпеченні революції. Так ні ж – у тому, що – кум, тож корупціонер за означенням. Панові Зінченку, щоправда, довелося вибачатися за присудом суду, але на посаді Порошенка ніхто не відновив.

Найпоказовіше у цій історії те, що ніхто й не вимагав такого "екзотичного" прояву справедливості. Так само ніхто не вимагав бодай "першого кнута" для поклепника. Понад те. Підставою судового рішення стала скарга самого обклепаного, а не зусилля прокурорського, скажімо, нагляду за дотримання законності в Україні.

Демократія, отримавши у спадок адміністративну систему виконання рішень, панічну втечу, а згодом – місцями обережне, місцями нахабне – повернення так званих "спеціалістів", і без того мала і все ще має величезний дефіцит кадрів.

Та ні ця добровільна жертва Порошенка, ні наступні жертви, ані остатня (відставка Балоги, котрий тримався чи не найдовше) не змогли відвернути ударів свободи слова, спрямовані на дискредитацію особи президента України, що ті попервах склалися у казочку про досі нічим не підтверджене "корупційне оточення" (з потужним слоганом "любі друзі"), згодом – у казочку про неконституційність Секретаріату президента, постійно – про відсутність у лідера "помаранчевої" революції сили духу й незрозумілої мені "харизми"...

Нарешті – у казочку про бездарність, неспроможність і навіть злочинність персонально Віктора Ющенка, з вимогою "хай би він пішов" добровільно, а ще ліпше було б його "піти" через процедуру імпічменту, якби знайшлося за "віщо" (чого б то й не знайти, коли хочеться) та була гарно виписана сама ця процедура (який жаль!).

І як тут не розчаруватися? Як не пошкодувати, що колеги Джангіров, Корчинський та Піховшек цілий рік (2004-й, хто забув, а то – більше) нас наполегливо попереджували, а ми не вірили? Хто-небудь з нас розуміє, що усі ці, породжені союзниками, ідеї, означають помилковий вибір народу?

Вибрали б Віктора Януковича – не пошкодували б, і напевне, що не розчарувалися. Так це варто розуміти, пане Андрухович?

Здавалося б очевидно: один союзник, що його ми досі схильні обзивати частиною "національно-демократичних сил", надто довго бореться з драконом. Але питання інше: чому нація не розуміє того, що відбувається? Може тому, що нікому сказати нації правду? І – хто має це зробити?

Далі буде...