"Всенародное разочарование" как дискредитация демократии

Нам завжди хочеться більшого. Нам хотілося, скажімо, щоб гасло революції "Бандити повинні сидіти у тюрмах!" та влада, якій ми дали всі на те повноваження (принаймні нам вельми хотілося і хочеться гадати, що дали), виконала.

Врешті решт, маючи рішення Верховного Суду, яке забезпечило реалізацію нашого волевиявлення на виборах президента, охоче плутаючи цей інцидент з прецедентом, ми нібито й справді могли собі дозволити подібних очікувань. Про їх небезпідставність свідчила подібна ж ілюзія "переможених", що можна було бачити у масованій спробі сховатися осіб, причетних до фальсифікації нашого вибору, до цезури та убивств, як політичного так і майнового характеру.

А що наші очікування й чиїсь переляки не справдилися , ми стали описувати втрату наших ілюзій поняттям "розчарування", спрямовуючи його на одну особу, і в тому нам стали вельми активно допомагати.

Допомагають досі. Бо коли настав час рахувати неминучі втрати, – ціну перемоги, – союзники зголосилися визнати лише дві. По-перше, поспішні, компромісні зміни у Конституції, які не вирішували кількох проблем становлення демократії не лише у політиці, але і в економіці: а) демократизації місцевої влади, б) демократизації судочинства (загадкової судової реформи) й в) неузгодженості між різними гілками державної влади управлінських рішень.

По-друге, втрата дешевого імпортованого газу. За решту, хоч питання цих неминучих втрат "помаранчевої" революції досі публічно жодного разу виразно не зринало, мусив узяти відповідальність той, хто "отримав усе" – переможець президентських змагань.

Я розумію всю контраверсійність цього твердження, і не з моїми можливостями – відкривати рахунок, однак те, що ці втрати – величезні, а могли бути ще більшими, якби переможець сплатив усі свої борги союзникам, можемо судити з поведінки переможних союзників. Між ними хтось наче пробіг.

Перемога демократії в Україні зазвичай не зовсім коректно обзивається "приходом до влади національно-демократичних сил". Ця некоректність вуалює, по-перше, зміну державного устрою як системи перерозподілу національного багатства; по-друге: зміну способу здійснення політичної влади.

Перше можна бачити у тому, що в економіці, хоч не без рецидивів, вилучено за межі законного такий архаїчний спосіб господарювання яким є державний розбій. Схильних до насильного привласнення чужого добра, може, й не поменшало, але покладатися на безпосередню протекцію політичної влади ці достойники не можуть, то відшукали собі захисту у судах та прокурорах.

Гучна спроба влади утрутитися у цей процес, – з огляду на той безперечний, як з’ясувалося, факт, що головний здобуток революції суть рівність перед законом усіх учасників судової тяганини, – успішно провалилася, навіть не добувшись суду.

Друге – у тому, що замість деморалізованої й розпорошеної СДПУ(о), яка опиралася на олігархічний капітал і була головним суто політичним інструментом олігархічної держави, з’явилися нові сили. Одна з них, – Партія Регіонів, – кооптувавши розпорошених "об’єднаних" та інші, близькі їй ідейно політичні об’єднання, опираючись не на самий лише капітал, але й на політичну волю, на той самий вільний вибір громадян, прийняла демократію у якості опозиції.

Хоча й спробувала було реставрувати олігархію. Демократія вистояла.

Демократія вистояла і вдруге. Хоч другий замах мав інше ініціативне джерело й метою його була тиранія не зовсім зрозумілої природи, позаяк досі лишається неактуалізованою й для дослідження недоступною.

Замахи на демократію продовжуватимуться. "Не президента Україні треба, а Піночета", – сказав публіцист далекого тепер 1992-го, здається, року. Вочевидь у самій природі демократії є щось таке, що змусило Шпенглера обізвати демократію "материнським лоном цезаризму".

Зрештою, не треба бути надто видющим, щоб це демократичне самонищівне (самозаперечне) "щось" побачити, і то саме у такому вигляді, у якому його Шпенглер описав.

Таким є, зокрема, хоч як це парадоксально не звучало б, засадниче (конституційне) право громадянина демократичної держави "на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань"; право "вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію".

Під цим кутом зору варто глянути й на ті втрати демократії, які не були неминучими, себто не були понесені в ході власне "помаранчевої" революції, але – закономірними, з огляду на той факт, що всі революції потерпають від цих втрат (з чого Честертон і зробив свій парадоксальний висновок про історію революцій як історію контрреволюцій) – на втрату лідерів, а, насамперед, тих, котрі сповідували civitas. Дякуючи Богові, у нас ці втрати не стали кривавими, однак відчутними.

Першою жертвою свободи слова став секретар РНБО Порошенко, головна провина якого була, мабуть, у значною мірою вирішальному інформаційному забезпеченні революції. Так ні ж – у тому, що – кум, тож корупціонер за означенням. Панові Зінченку, щоправда, довелося вибачатися за присудом суду, але на посаді Порошенка ніхто не відновив.

Найпоказовіше у цій історії те, що ніхто й не вимагав такого "екзотичного" прояву справедливості. Так само ніхто не вимагав бодай "першого кнута" для поклепника. Понад те. Підставою судового рішення стала скарга самого обклепаного, а не зусилля прокурорського, скажімо, нагляду за дотримання законності в Україні.

Демократія, отримавши у спадок адміністративну систему виконання рішень, панічну втечу, а згодом – місцями обережне, місцями нахабне – повернення так званих "спеціалістів", і без того мала і все ще має величезний дефіцит кадрів.

Та ні ця добровільна жертва Порошенка, ні наступні жертви, ані остатня - відставка Балоги, котрий тримався чи не найдовше - не змогли відвернути ударів свободи слова, спрямовані на дискредитацію особи президента України, що ті попервах склалися у казочку про досі нічим не підтверджене "корупційне оточення" (з потужним слоганом "любі друзі"), згодом – у казочку про неконституційність секретаріату президента, постійно – про відсутність у лідера "помаранчевої" революції сили духу й незрозумілої мені "харизми"...

Нарешті – у казочку про бездарність, неспроможність і навіть злочинність персонально Віктора Ющенка, з вимогою "хай би він пішов" добровільно, а ще ліпше було б його "піти" через процедуру імпічменту, якби знайшлося за "віщо" та була гарно виписана сама ця процедура.

І як тут не розчаруватися? Як не пошкодувати, що колеги Джангіров, Корчинський та Піховшек цілий рік (2004-й, хто забув, а то – більше) нас наполегливо попереджували, а ми не вірили? Хто-небудь з нас розуміє, що усі ці, породжені союзниками, ідеї, означають помилковий вибір народу?

Вибрали б Віктора Януковича – не пошкодували б, і напевне, що не розчарувалися. Так це варто розуміти, пане Андрухович?

Здавалося б очевидно: один союзник, що його ми досі схильні обзивати частиною "національно-демократичних сил", надто довго бореться з драконом. Але питання інше: чому нація не розуміє того, що відбувається? Може тому, що нікому сказати нації правду? І – хто має це зробити?

 

Михалко Скаліцкі, для УП