Путь к тирании

Буду оригінальним. Стверджую, що за минулі п’ять років демократія, як система державної влади в Україні, довела свою ефективність – вижила, а чинна Конституція практично розрішила проблему переходу від диктату олігархії до демократичної республіки.

Аргументи. Хоча спершу – факти, бо ж саме вони і є найвагомішими аргументами.

До 1996-го, близько 10 років ми жили "як складається", себто у традиційному правовому полі. Традиція спиралася на конституцію спершу існуючого, потому – неіснуючого СРСРу, доповнюючись повсякденною законодавчою практикою вже Української Держави, у тому числі – конституційного характеру.

В економіці того часу – буйство стримуваної доти потужним репресивним апаратом пролетарської держави приватної ініціативи, завуальованої, щоправда, поняттям підприємницької діяльності, призвело до кривавого так званого "первісного накопичення", себто до загарбання й перезагарбання основних виробничих потужностей.

Перша Конституція поставила не хреста, але жирну кому на конституційній традиції, а ще до того, під натиском реалістів, обвалилася влада "ідейних": зречення президента (комуніста й соціал-демократа) й перемога на дострокових виборах реальних капіталістів з вимогою сформувати внутрішній ринок збуту і захистити його.

Варто згадати, що це, хоч не скоро, сталося. І запровадження 2000 року гривні, у якості національної монети, про це свідчить щонайпромовистіше.

Тим часом перша Конституція, політичною волею й традиційною юридичною малограмотністю законодавця зосередивши в руках президента всю повноту виконавчої влади й давши "повноваження" широкої законодавчої (й законотворчої) ініціативи, присилувала самих реалістів шукати захисту поза нею. Та й не лише захисту, але – привілеї, преференції та подарунки.

Такий прихисток реалісти знайшли саме в інституті президента – єдиної реальної влади тоді в Україні. "Ідейні" та дрібніші "реальні", відчувши цю владу, вельми хутко стали ховати свої інтереси, а часто – особисту свободу й життя – у депутатській недоторканності різного рівня.

Буду оригінальним знов: я – проти відміни депутатського імунітету, принаймні, допоки в Україні постануть правова держава й судова система на засадах справедливості.

Проект конституційних змін президента Кучми був спробою перенести "тягар" влади на законодавчий орган, де (попри імунітет, до речі) за шість років диктату олігархія виробила й спробувала таким робом закріпити механізм прийняття потрібних рішень ситуативною більшістю.

Сьогодні ми зазвичай кажемо, що проект конституції Кучми "не пройшов". Насправді, 2003 року сталася подія, яка рішуче вплинула на події подальші, тож я її обізвав би парламентською революцією.

Адже незважаючи на "молот" олігархії й "ковадло" охлократії, себто незважаючи на гніт, підкуп, погрози й реальні загрози, попри славну совєцку традицію "всенародного" схвалення – позитивні наслідки референдуму – законодавці скасували проект, завдавши олігархії нищівного удару, од якого та не оправилася, тож змушена була шукати якого іншого шляху.

І, здавалося, знайшла. Коли не вихід, то спосіб виграти час для пошуку його у рішенні Конституційного Суду, всупереч усе ще чинній нормі Конституції, про можливість президента Кучми, позаяк його перша каденція була не то неповною не то "неконституційною", балотуватися на президента втретє.

Чом Кучма не пішов на безпосередню узурпацію – не зрозуміло, та й не вельми цікаво, хоча з точки зору захисту інтересів певної олігархічної групи, такий крок варто було йому зробити. Але Кучма поступився.

На поверхню політичного життя України видобулося, натомість, потужне олігархічне утворення з неймовірною схильністю "Go west!" та наступу на ту державну власність, яка доти вважалася нібито стратегічною, нібито й не мала бути відчужена на користь приватного інтересу.

Єдиним, хоча й не вельми надійним, як з’ясувалося, захисником державної власності став знов законодавець – ВР України. Зовсім не ідеалізуючи цей спротив і не вдаючись у деталі, його можна б обізвати захистом власних існуючих та майбутніх інвестицій.

Цей процес чи не однозначно (досі пам’ятаю те відчуття близької громадянської війни) мав закінчитися чиєюсь перемогою: розоренням і знищенням конкурентного клану, знищенням середнього бізнесу – чи не головної тоді, після державної та подушної, фінансової опори бюджету, а відтак – повернення до тотального (СРСРського) послуху законодавця.

А врешті – стагнацією й дефолтом, втратою не лише внутрішнього ринку, але й сукупного національного багатства. Адже не забуваймо, що й приватні, навіть олігархічні, статки є способом збереження та примноження спільних національних багатств, втрати доволі ефемерного та все ж – суверенітету.

Не буду оригінальним. Саме загроза розорення середнього українського бізнесу (наголос на "українського") призвела до "повстання мільйонерів проти диктатури мільярдерів": маючи за спиною не так давню перемогу, варто було спробувати.

До того ж у середовищі якраз "міліонерів" була виразно сформульована адекватна часові українська державотворча ідея, засадничим поняттям якої стало поняття "громадянських цінностей". (Про це автор писав 2002 року; донедавна це діло можна було прочитати на сайті КВУ).

Однак, видно було неозброєним оком, що "Наша Україна" неспроможна чогось вибороти самотуж.

Але й висунувши "незалежного", себто позапартійного кандидата, котрий нароздавав союзникам обіцянок (даючи собі звіту, що не зможе виконати всіх, але й ті, які зможе, матимуть характер тяжких неминучих втрат – у термінології військових штабів), "мільонери" програли свою битву закономірно, війну-бо, як відомо, виграє той, чиє військо організованіше, ліпше озброєне, хто має міцніший тил.

Олігархія усе те мала і вжила. Переможені союзники апелювали до народу і Верховного Суду і, програвши битву, виграли "війну" (бо є ще один чинник перемоги, що його зазвичай навіть вельми хороші стратеги недооцінюють у супротивника й переоцінюють у власних рядах – дух).

По війні мав настати час анексій та контрибуцій. Тож союзники, а декотрі особливо хвацько, заповзялися складати проскрипції й стягувати податки (і то не лишень з олігархів).

Зрештою усе виявилося не таким простим, особливо з проскрипціями. Саме труднощі з перерозподілом засобів виробництва, які і досі нікуди не ділися, труднощі з відродженням пролетарського принципу “отобрать и поделить” – стали найголовнішим, можливо, єдиним економічним здобутком "помаранчевої" революції.

Словом, олігархія, як держава, як спосіб інституціонального (державного) перерозподілу національного багатства – рухнула. Ії падіння можна назвати кінцем "історії".

Тож коли ми сьогодні кажемо "олігархи" – пам’ятаймо, що вони – колишні, що натепер вони – просто вельми багаті (найбагатші) люди та, що їхня участь у політичному житті держави хай і не обмежується стовідсотково принципом рівності всіх учасників змагань за владу, та все ж – радше обмежується.

Себто сьогодні і найбагатші українські власники змушені частину своїх статків і творчої енергії тратити на демократію. І цей факт – один з найголовніших політичних здобутків "помаранчевої" революції.

"Наш час" – демократія – почався, як те зазвичай буває (бо й сама логіка, сказав Лосєв, починається з алогічного моменту становлення), з недемократичного (хай навіть – з не зовсім демократичного) акту внесення змін до Конституції України.

Цікаво, що народ від такого недемократичного акту лише виграв: чергові й позачергові вибори до Верховної Ради продемонстрували спроможність народу. Ця спроможність проявилася, скажімо, у провалі одного разу політичної сили Литвина, вдруге – соціалістів, і найпотужніше – у політичній смерті СДПУ(о).

Тож внаслідок потужного прояву безпосередньої влади народу (революції) та певних змін у Конституції, наші політичні права і свободи набули більш-менш реального сенсу: потреби повторного такого прояву ми відтоді не мали. Чого й вимагалося.

Михалко Скаліцкі, для УП