То, о чем все много говорят, но...

Сьогодні багато говорять про еліту. Про необхідність її оновлення, появи нових лідерів тощо. Говорять всі і скрізь. Як тут втриматись?

Українське суспільство крок за кроком входить у виборчу кампанію і підвищення зацікавленості небайдужих людей, бажання розуміти, що відбувається, актуалізація потреб в змінах на краще є цілком природними навіть на тлі втоми від політичного процесу і його дійових осіб.

Але, нажаль, або я чогось не помітив, або в цих дискусіях, виступах, промовах, інтерв’ю, і заявах мова майже виключно йде про еліту політичну.

Що ж виходить? Нам не подобається музика, то давайте знову змінимо музикантів, може наступні краще зіграють? Можливо й краще, але що вони будуть грати? Щось інше, чи "наша пісня гарна нова - ми почнемо її знову"?

Якщо нам не подобається музика, чому майже не чути дискусій про еліту бізнесову - "продюсерів" і "композиторів" сучасного українського суспільства, про якість їхніх творів?

Можливо тому, що те, що ми чуємо і бачимо на публічному рівні, є частиною цих творів? Очевидно, але де ж вихід?

Питання майже риторичне. Бізнесова еліта не підлягає виборам. Її неможливо докорінно змінити навіть протягом тривалого (з точки зору життя однієї людини) часу, оскільки на зміну еліті теперішній прийдуть спадкоємці, які разом із статками і власністю з високою вірогідністю успадкують і цінності, образ мислення і методи діяльності своїх попередників. Така спадковість притаманна й іншим видам еліт, але в значно меншому ступені.

Тому єдиний шанс – це поступові зміни відношення самої бізнес-еліти до своєї ролі в країні, в державі, в суспільстві, в світі.

Цей процес буде непростим і тривалим і головними позитивними чинниками в ньому будуть три групи факторів:

міжнародні, насамперед: тиск з боку міжнародних інституцій, конкуренції і звичаїв на українську бізнес-етику і практику, а також бажання конкретних осіб із української бізнес-еліти мати справжню повагу з боку еліти міжнародної і міжнародне визнання не тільки і не стільки бізнесових досягнень і статків, скільки шляхетності справ і суспільної ролі;

суспільні: активність решти суспільства (не-бізнес-еліти) у відстоюванні своїх прав і реалізації культурних, інтелектуальних, економічних і суспільних потреб, а також поява сильних лідерів в інших елітах (культурній, політичній, науковій, спортивній), які б мали відверту позицію, дійсно спрямовану на суспільні зміни на краще, і були б здатні відстоювати цю позицію, навіть перед обличчям тиску або спокуси великих грошей;

особистісні: актуалізація на особистому рівні потреби відчувати своє життя наповненим сенсом, більш значущим, ніж накопичування і збагачування; бажання іншого життя, суспільства і кола спілкування своїм власним дітям; свідоме або підсвідоме відчуття провини за попередні вчинки і образ життя, і бажання виправдатись добрими справами перед своєю власною свідомістю або півсвідомістю.

Але є чинники і негативні. Чи можемо ми сьогодні припустити, щоб замовники політичних процесів і інвестори політичних структур відмовились від корупційних схем конкурентної боротьби, отримання, накопичення чи перерозподілу власності і ресурсів?

Чи готове наше суспільство спокійно сприйняти необхідний крок з підняття зарплат чиновникам і державним управлінцям до величезних за мірками середньої зарплати і прожиткового мінімуму розмірів, щоб ці зарплати були порівняними із доходами від менеджерської діяльності в крупних успішних компаніях, аби принаймні з’явилась можливість залучення професійних (включаючи таку складову професіоналізму як етика) кадрів до державних структур?

Можливість, якої зараз практично не існує, оскільки всі розуміють, що заробітні плати державних управлінців і чиновників не відповідають рівню доходів, що пропонуються кваліфікованим управлінцям в бізнесі. Звичайно, що підвищення зарплат має супроводжуватись впровадженням системи дійсно професійного пошуку і відбору, а також суворим контролем за результатами діяльності і дотриманням етичних норм.

Але хто у нас може виграти вибори з гаслом: гідну зарплату чиновникам і державним управлінцям? Хто у нас після перемоги на виборах буде готовий піти на такий непопулярний крок?

І разом з тим запровадити світову систему підбору і затвердження кандидатів на вакансії в органах державного управління підтриману контролем з боку міжнародних незалежних структур на оплатній основі, оскільки організувати незалежний контроль власними силами на першому етапі буде апріорі неможливо. Ні, теоретично можливо – з боку тих самих лідерів бізнес-еліт…

Хто у нас буде готовий проголосити гасло і вести систему запрошення професійних державних управлінців з інших країн не в якості консультантів, а в якості посадовців на найважливіші міністерські посади – метод, за рахунок якого колись стале можливим створення і розвиток на базі московського царства Російської держави?

Ні, всі будуть слухати чергові балачки про необхідність подолання корупції і підняття рівня життя населення, і що все це може відбутися під керівництвом людей, рівень управлінської освіти і офіційних доходів яких нижче рівня освіти і доходів ефективного керівника середнього, а іноді, навіть, малого підприємства. Не кажучи вже про професіоналізм і етику у високому розумінні.

Згідно класичної соціології і політології контреліти - тобто ті, що не є елітою, але прагнуть нею стати - мають пропонувати суспільству нові моделі управління та/або нові моделі поведінки.

В нашому українському випадку, одних нових моделей поведінки, які ми зараз нібито бачимо, без жодної впевненості, що вони нові, недостатньо. Лише впровадження нових моделей управління сприятиме поступовій еволюції формальних еліт в еліти справжні, ті, до яких можна було б застосувати саме слово "еліта" в його буквальному сенсі – відбірне, найкраще.

Адже суспільну якість еліти можна оцінити лише за одним критерієм: співвідношенням вигід, які еліта має, до рівня складності і успіху виконання завдань, які на неї покладені суспільством.

В мене, як у частини суспільства, до сучасної еліти таке завдання є. Прочитати, можливо вперше, повість Cалтикова-Щедрина про історію міста Глупова та його правителів. Можливо й неважке завдання, але з огляду на зайнятість еліти важливими державними справами, хіба таке воно вже й легке завдання – подивитись у дзеркало?

 

Автор Олег Дерев’янко