Антибюрократическая революция в Украине
За вісімнадцять років незалежності в Україні змінилися 3 президенти, 5 парламентів та майже 20 урядів, діяли 3 редакції Конституції, але, як виявляється, практично не змінився бюрократичний апарат. А головне, принципи його функціонування.
Можливо, саме в цьому криється одна із базових причин разючої неефективності української державної машини, адже основні принципи роботи її механізму, закладені ще з радянських часів, без суттєвих змін дожили до наших часів.
Ці принципи стосуються як основ політичної організації, якими є політичні партії, так і місцевого самоврядування та системи державного управління. Недаремно кажуть: "Яку б партію в нас не створювали, чомусь завжди виходить КПРС".
Кожна партія організаційно створюється і функціонує за організаційними лекалами КПРС, оскільки сучасні керівники партій іншого не знають і не вміють.
Незважаючи на те, що змінився світ, настала ера глобалізації, інформації та цифрових технологій, всі без винятку українські політичні партії живуть і працюють за організаційними принципами початку минулого століття, за якими була побудована КПРС часів Сталіна.
Саме така організаційна побудова створювала видимість партійної демократії, а насправді, консервувала керівну роль партійних вождів та партійної бюрократії.
Практично всі тоталітарні та авторитарні режими світу скопіювали радянську політичну модель, однією із негативних властивостей якої є те, що такі політичні партії тупіють, старіють і вмирають разом із своїми вождями. І тягнуть за собою свої країни.
Свідченням відсутності партійної демократії є, приміром, те, що попри поразку на всіх можливих політичних фронтах, Олександр Мороз досі залишається лідером соціалістичної партії України, а політично безперспективний Віктор Ющенко все ще утримує вирішальний політичний вплив на НСНУ.
В цих випадках, а також в усіх без винятку інших політичних партіях країни, лідери опираються саме на партійну бюрократію, а не на партійну громаду.
Чи відома вам хоч одна вагома українська політична партія, де є реальне змагання за посаду її керівника, як це відбувається в США та європейських країнах?
Чи можуть недемократичні по своїй суті партії створити демократичні органи влади в країні в умовах пропорційної системи виборів рад всіх рівнів? Питання риторичне.
Суть проблеми полягає в тому, що досі українське суспільство та бізнес делегували право управління партіями, державою та місцевими громадами переважно касті професійних бюрократів, яка часто-густо була сформована та збереглася ще з радянських часів.
Ця каста виявилася дуже живучою і не тільки практично без втрат пережила всіх президентів, уряди, місцеві ради та адміністрації, але й зуміла багато в чому змусити всіх їх грати за своїми кастовими правилами гри.
Не один реформатор в Україні і не тільки розбив лоба об бюрократичну стіну існуючих явних чи прихованих кастових правил та процедур чинної бюрократії. Наразі бюрократична машина виявлялася значно сильнішою за зусилля всіх реформаторів разом взятих (хоча часто-густо такі зусилля виявлялися псевдо реформаторськими гаслами).
Закони антикризового менеджменту стверджують, що найскладніше, що потрібно подолати будь-якому реформатору у будь-якій компанії чи організації при здійсненні будь-яких, навіть найочевидніших і найкорисніших реформ, є свідомий чи підсвідомий, явний чи прихований опір персоналу.
Не можливо когось змусити підтримати зміни, можна тільки переконати, або звільнити (яким би не був цінним працівник, якого звільняють).
Вітчизняну бюрократію неможливо переконати, тому що її кастова психологія формувалася і відшліфовувалася десятиліттями радянської доби, а за роки незалежності, за рахунок тіньової приватизації та корупції, отримала потужній матеріальний ресурс для захисту своїх інтересів.
Досі усі реформаторські наміри на будь-яких рівнях бюрократія вміло гасила "пропозиціями, від яких неможливо відмовитися", а підконтрольних ресурсів для таких пропозицій в країні ще достатньо. Тому з’являються і ще будуть з’являтися газові міждержавні посередники, чи щойно створені офшорні компанії, які чомусь виграють у відомих світових компаній тендери на розробку родовищ.
А державні компанії обростатимуть системою офшорних трейдерів та постачальників, балансуючи при цьому на грані банкрутства, вимагаючи та поглинаючи мільярди гривень державних дотацій.
Звичайно, і приватизація таких компаній гальмується за будь-яких обставин і причин, аж поки їх ринкова вартість стане нижче ціни металобрухту (приклад – "Укртелеком" та Одеський припортовий).
І все це відбувається і відбуватиметься за потужної медійної підтримки під гаслами захисту національних інтересів або вітчизняного виробника.
Поки вистачає ресурсів, бюрократія буде нейтралізувати "свіжу кров" у радах всіх рівнів, державних адміністраціях, міністерствах чи державних компаніях. До того часу правила перерозподілу ресурсів, за незначним виключенням, залишаються незмінними: спочатку "своїм", потім тим, хто платить "своїм", решту – по справедливості.
Утім, вже стала очевидною неефективність існуючої бюрократичної моделі управління в державі. Адже Україна досі "пасе задніх" у Європі без євроінтеграційних перспектив, і годі сподіватися на патріотизм чи здоровий глузд чиновників-бюрократів, якщо реформи хоч трохи зашкодять їх власним інтересам.
Першим антибюрократичну революцію нібито намагався зробити мер Києва Черновецький, привівши у ради та адміністрації столиці та районів молодих, незіпсованих ні совковістю, ні кучмізмом молодих фахівців. Але ця революція була кадровою, а не системною: правила гри в міських коридорах влади залишилися незмінними.
Показово, що досі в місті не проведено жодного знакового публічного аукціону з продажу землі чи об’єктів комунальної власності.
І так буде завжди, поки державні чи комунальні ресурси буде можливо використовувати для далеко не безбідного існування бюрократичної касти. Але на тлі перманентної політичної кризи, в країні намітилися і певні тенденції: інтереси великого бізнесу вже не завжди співпадають з інтересами великої бюрократії (про малий та середній бізнес вже годі і казати).
Розкол інтересів бізнесу та партійної бюрократії вже означився практично у всіх великих (і не дуже) партіях і блоках. Досі ще з 90-тих партії були і залишаються для бізнесу своєрідною політичною страховкою від "наїзду" державної бюрократії та конкурентів, а також ресурсом для лобіювання бізнесових інтересів.
З конкурентами можна домовитися, а щодо державної бюрократії бізнес вже починає замислюватися: чи варто "годувати" монстра, який завжди готовий з’їсти годувальника?
Такий розкол та наростання протиріч неминучі також тому, що український великий бізнес вже вийшов на міжнародну арену і нагально потребує легалізації вітчизняних активів. Бюрократія ж неможлива без існування тіньового сектору, без якого годі й сподіватися на забезпечення наддоходів бюрократичної еліти в Україні.
Так, українське суспільство приблизно здогадується, як зароблені та чим забезпечені статки вітчизняних олігархів Ахметова, Коломойского, Тігіпка, Ярославського тощо. Але ніколи не стануть публічними доходи професійних бюрократів всіх рівнів, включаючи тих, хто ніколи легально не займався бізнесом, а живуть не гірше, ніж арабські шейхи.
Перелік таких "героїв" склав би не одну сторінку, тим більше, що кожний регіон України має свій список. Серед них бувші та наявні міністри, прокурори, судді, голови адміністрацій, керівники митниці, депутати, голови державних підприємств та організацій, профспілок тощо.
Помаранчева революція, рушійною силою якої був малий та середній бізнес, не досягла своєї мети, тому що бюрократія швидко поглинула в себе багатьох її лідерів, фактично зробивши їх своїми заручниками.
Зрештою, і головні спонсори політичних партій стали певною мірою заручниками політичних інтересів керівників партійної бюрократії.
Тоді, коли бізнесу потрібна стабільність в країні, тим більше в умовах глобальної фінансово-економічної кризи, політики готові до останнього виборювати владу, як засіб контролю за державними ресурсами.
Тож автор має пораду: в умовах, коли політики з різних таборів не здатні домовитися, головним спонсорам основних політичних сил варто взяти на себе цю функцію, а політиків поставити перед фактом результатів домовленостей: або виконуйте, або припиняємо фінансову та медійну підтримку ваших партій.
Цікаво, кого, в разі чого, більше підтримає Донбас: Ахметова чи Януковича?
Звичайно, постійне функціонування політичної системи країни в "фронтових умовах" перманентної політичної кризи не сприяє розвитку партійної демократії. Але в довгостроковому стратегічному плані партії, менеджмент яких буде побудований на принципах реальної демократії, ініціативи та відповідальності, має набагато більше шансів на лідерство.
Саме тому світова капіталістична система господарювання, побудована на принципах вільної ринкової економіки та реальної політичної демократії, перемогла соціалістичну.
В тому числі і тому, що реальна демократія висуває на передню лінію ініціативних та відповідальних людей, а не консерваторів та пристосуванців, як в умовах бюрократії та автократії.
Сергій Сорока, для УП
