Я не хочу быть героем Украины?..

Що постає перед твоїми очима, коли ти згадуєш 2004 рік? Час щось стирає, а щось робить виразнішим. Я пам’ятаю не все: окремі сцени, окремі барви, окремі обличчя...

...Нічна вулиця, освітлена помаранчевими ліхтарями – ми повертаємось з окружної комісії. Щойно здали списки членів ДВК від Ющенка та кандидатів-партнерів. Заходимо у піццерію, щоб перекусити. На касах молоді дівчатка. У кожної на уніформі помаранчева стрічка...

...Третя ночі. Дзвонить мобільний: автоматники затримали наших агітаторів, які клеїли листівки. Летимо в міліцію, щоб визволяти...

...Окружна комісія. Другий тур. Дзвінок спостерігача: "Нашу дільницю збираються громити. Ми забарикадувались. Давай підмогу". А в цей час у холі міськради шикуються "маски-шоу". Тікає у Київ куратор-нардеп, але залишається до останнього представник області, простий викладач вузу...

...Шоста ранку... Веземо протоколи з підсумками другого туру в обласний штаб. Колега запитує: "Слухай, а ми хоч паспорти за кордон оформить устигнемо?"

...Вівторок після другого туру виборів. Ми у Києві на Майдані. Марічка Бурмака і "Ми йдемо!"... Це потім "Тартак" заспіває "Я не хочу бути героєм України". А поки що ми дійсно йдемо. Нас багато. І ми віримо у те, що країна стане іншою...

Можливо, у моїх спогадах ти впізнав себе, друга або мене. Можливо, ми і тоді і зараз думаємо однаково. Це так, якщо 2004 рік ти робив для себе. Якщо задля себе ти вставав з колін, задля себе ламав у собі того, чия "хата скраю". Задля себе, а не задля Ющенка, Тимошенко чи ще когось.

Ми легко виграли першу битву за країну – вибори. Тоді все було просто і зрозуміло: хто друзі, хто вороги і що робити.

Та потім ми програли Системі.

Чому? Пам’ятаєш старий анекдот про те, що треба міняти – "дівчаток" чи "ліжка"? Під час виборів ми вважали "дівчатками" чиновників, функціонерів зверху донизу.

І ми змінили президента, а потім прийшли у владу – сповнені ентузіазму і готові працювати для змін.

Відверто – нас боялись, думали, що ми виметемо з коридорів влади всіх і поставимо своїх. Десь так і було, а десь – професіоналів зберігали незалежно від їхніх політичних кольорів. Час показав: змінювати треба було не тільки чиновників у органах влади. "Дівчатками" виявились не вони, а Система. Не окремі люди, а їх взаємозв’язки, взаємодія, помножені на повний правовий нігілізм у державі.

Отже, яка вона – Система влади в Україні? Повністю імпотентна. Можливо, це мій суб’єктивний погляд і на мене образяться чиновники, які чесно і добросовісно виконують роботу.

Але – я працюю у владі і бачу її зсередини. Штати місцевих адміністрацій роздуті. Частина структур просто дублює статистику і шле звіти "нагору". Бюджет – каса для виплати зарплати бюджетникам.

Через катастрофічний брак коштів на більшості територій відсутній системний розвиток освіти, культури та охорони здоров’я. На сьогодні державні адміністрації не мають жодного реального важеля впливу на ситуацію із зайнятістю населення, тіньовою економікою, боргами по зарплаті та багатьма іншими проблемами регіонів. Тонами плодяться декларативні програми, які ніхто і ніколи не збирається виконувати.

Судячи з нормотворчої діяльності Верховної Ради і Кабміну – там такий же бардак, як і внизу. Здається, частину законів і постанов готували люди, які не мають жодного уявлення, як діє влада на місцях. Всі благі наміри спростити дозвільну систему держави ще більше її заплутують.

Це фасад. А за ним – Система, в основі якої лежить корупція – корупція у владних коридорах та "кришуючих" силових органах. І це справжня та єдина причина, що гальмує розвиток держави.

Ми поки що програли корумпованій Системі. Частину з нас Система купила або зламала, пристосувавши під себе. Частину – викинула, як чужорідний елемент. Хтось плюнув на все і пішов сам. Але дехто з нас ще залишається у владі і протидіє Системі.

Ми не знімаємо із себе відповідальності – ми не все зробили, що могли; ми помилялись.

Можливо, ми надто демократичні. Можливо, наївні і в чомусь слабкі. Можливо, нас просто мало, щоб забезпечити в країні незворотні зміни. Чесно – не знаю. Часом нас нудить від того, що коїться у державі. Часом ми хочемо послати політику і політиків подалі. Але потім вони нагадують про себе, коли б’ють по нам і нашим друзям.

Ми пройшли і Майдан, і владу. Ми знаємо, що треба змінити у нашій країні і як це зробити. І з кожним днем нас стає все більше – людей, які хочуть жити в нормальній країні.

У мене є сумна новина для кандидатів у президенти. Ви розраховуєте на виборчі технології, але ніхто не гарантує результат. Я знаю безліч людей у регіонах, які охоче "допоможуть" вам з агітацією та у комісіях. Звичайно, за ваші гроші.

Але, повірте, навіть частина з цих "помічників" голосуватиме не за вас. Бо люди чекають не технології, а щирість. Бо люди чекають того, хто готовий зайнятись не косметичним ремонтом діючої Системи, а повністю зламати її, щоб збудувати нове суспільство з новими обличчями і правилами.

Що потрібно зробити?

Відразу після президентських провести дострокові вибори до Верховної Ради.

Відкрити партійні списки до рад. А можливо, на місцях повернути мажоритарку.

Прибрати з вищих ешелонів влади тих, хто розтоптав віру мільйонів у справедливість і зміни.

Спростити законодавство, щоб воно було стабільним і зрозумілим кожному. Не степні самі – списати у інших країн.

Чітко визначити, куди країна йде – які галузі пріоритетні, як провести їх модернізацію до сучасного рівня.

Обмежити репресивні функції прокуратури. Обирати суддів у територіальних громадах.

Віддати гроші і владу місцевому самоврядуванню, ліквідувавши держадміністрації. Радикально скоротити апарат управління та пустопорожнє звітування: є функція, яка реально впливає на життя громади, – є структура під неї.

Чітко визначити соціальні стандарти, які гарантує держава, і більше не дурити народ казками про безплатну медицину і освіту.

Стимулювати виробників до підвищення рівня зарплати працюючим.

І багато чого іншого, що треба було зробити ще у 1991-ому. Просто зробити – незалежно від того, чи популярними будуть такі рішення, чи підминатиме під себе догниваюча Система.

І, можливо, найважче, що треба зробити, – переконати чесних і професійних людей, що нарешті з’явився національний лідер, який щиро любить свою країну і свій народ.

...Я все ще залишаюсь так званою "людиною впливу" – і мене все частіше запитують: "Слухай, а за кого ж тепер голосувати?". Раніше я знала, за кого. Тепер – ні. Поки що ні.

Я щиро вдячна Ющенку за те, що завдяки йому ми повірили у власні сили. Але зараз я не вірю нікому з політиків. І я така не одна.

Нас багато: управлінці, які хочуть змін, а не їх імітації; силовики, які потай обурюються діями свого керівництва; підприємці, яким набридла система "відкатів" і "подарунків до свят"; журналісти, які нудить від "джинси"; лікарі і вчителі, які хочуть чесно працювати і отримувати гідну зарплату; прості селяни, яким болять вимираючі від зубожіння та пияцтва села; ті, хто пройшов Майдан, і ті, хто не вірив у нього...

Поки що жодна партія і жоден політик не змогли об’єднати нас у націю і запропонувати національну ідею. Напевно, нам доведеться рано чи пізно об’єднуватись самим. Відверто – ми ще самі не знаємо, чи хочемо цього, чи потрібно це нам.

Нас не цікавить влада. Просто ми хочемо, щоб наші діти жили у нормальній країні. Мабуть, доведеться-таки щось робити. Але тоді теперішнім лідерам місця у владі не знайдеться.

Я навмисно не пишу своє ім’я. А для чого? Я не одна. Нас багато. І ми рано чи пізно прийдемо. Якщо ти впізнав себе, якщо тобі близькі мої думки, - пиши. Для тебе я просто lynx_cat.