Двухпалатный шедевр конституционной мысли
Про необхідність внесення змін до чинної Конституції говорилося чимало. Дійсно, увесь той "контрольований хаос", що твориться в державі, значною мірою породжений незаконнонародженим "дитям" Леоніда Кучми.
Розбалансованість гілок влади, відсутність чіткого розмежування функцій і повноважень, що закладені в Основний Закон, плюс маніакальне стремління президента Ющенка грати роль "батька нації" призвели до того, що країну ось уже п’ятий рік лихоманить від "розборок", які інколи набувають трагікомічного характеру.
Потреба у змінах не те що назріла, а навіть перезріла, власне, вона була очевидна вже відразу після прийняття цієї недолугої Конституції.
Протягом п’яти років точилися мляві розмови чи то про необхідність скасування конституційної реформи 2004 року, чи то про наступний етап реформи, чи то про чергове внесення змін до Конституції.
Але питання про негайне внесення змін до останнього часу ніким рішуче не ставилося. Схоже, що усіх влаштовувало статус-кво. І лише за півроку до президентських виборів стався своєрідний конституційний бум.
На сьогодні надбанням громадськості стали п’ять проектів змін до Конституції: проект ВО "Свобода", проект Партії регіонів, проект Анатолія Гриценка, проект президента Ющенка і спільний проект Партії регіонів і БЮТ. Є також заява про існування самостійного проекту БЮТ.
Усі оприлюднені проекти заслуговують на прискіпливий аналіз, оскільки містять зміни деяких базових, засадничих принципів. З усіх проектів як невідкладний слід розглянути президентський проект. І не тому, що він найбільш одіозний чи революційний, а тому, що президент наполягає прийняти його негайно, до президентських виборів.
Чим же ощасливив нас Віктор Андрійович, подарувавши напередодні Дня дурня проект змін до Конституції? Які проблеми вирішує президентський подарунок?
Якщо говорити про розмежування повноважень, про усунення дуалізму у владі, то так, проблему вирішено кардинально: усю повноту влади отримує президентсько-олігархічний пул, який практично ніким не контролюється і нікому не підзвітний.
Що ж стосується збалансованості гілок влади, системи стримувань та противаг, ефективності системи судочинства, підзвітності владних інституцій перед народом, схоже, що цими "дрібницями" автори проекту не надто переймалися.
Розглянемо бодай побіжно деякі розділи запропонованого проекту.
Згідно статті 118, президент: "здійснює керівництво у сферах зовнішньополітичної діяльності, оборони і безпеки держави;є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України;призначає всеукраїнський референдум; вибори народних депутатів, сенаторів; розпускає Палату депутатів;скасовує акти Кабінету Міністрів з питань зовнішньополітичної діяльності, оборони і безпеки держави.
А також утворює суди в установленому законом порядку та визначає судові округи; призначає на посади за згодою Сенату та звільняє з посад Генпрокурора, а також Голову СБУ, Голову Національного бюро розслідувань, керівників інших державних органів, які здійснюють досудове слідство, Голову Служби зовнішньої розвідки України.
Президент призначає та звільняє половину складу Ради Національного банку України;половину складу Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення; має право вето щодо законів (крім законів, прийнятих на всеукраїнському референдумі) з наступним поверненням їх на новий розгляд Національних Зборів України.
Це лише неповний перелік повноважень президента, але й цього досить, щоб уявити величезний обсяг його влади.
Варто уточнити, що згідно статті 103 він може розпустити Палату депутатів навіть без наявності формальних причин.
Звичайно, президентська форма правління навіть з таким обсягом повноважень має право на існування. Але при цьому має бути надійна система стримувань і противаг, яка не дозволила б президентській формі перерости у диктатуру.
На жаль, запропонований проект не лише не містить потрібних пересторог, а навпаки, заохочує президента стати диктатором. Єдина пересторога – імпічмент, проте його процедура виписана таким чином, що видається такою ж ймовірною, як подолання світової кризи протягом місяця.
А які повноваження має Кабінет міністрів? Читаємо статтю 126:
Кабінет Міністрів України забезпечує та є відповідальним за здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави на виконання Конституції України та законів, указів Президента України.
Не густо, щоправда, є ще стаття 131, яка робить повноваження Кабміну просто "безмежними": КМУ утворює, реорганізовує та ліквідовує відповідно до закону міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, діючи в межах коштів, передбачених на утримання органів виконавчої влади; призначає на посади та звільняє з посад за поданням Прем'єр-міністра України керівників центральних органів виконавчої влади, які не є членами Кабінету Міністрів України.
А також скасовує акти міністерств, інших центральних органів виконавчої влади; здійснює інші повноваження, визначені Конституцією України та законами.
Оце практично й усі повноваження. Непогана картинка виходить: Президент царює, а прем’єр працює. Кришталева мрія Віктора Андрійовича.
Двопалатний парламент
Замість однопалатної Верховної Ради пропонується двопалатний парламент – Національні Збори України у складі Палати депутатів і Сенату. Прихильники двопалатного парламенту завжди аргументували потребу у другій палаті необхідністю представництва регіонів у законодавчій гілці влади. Для того, щоб повною мірою враховувалися потреби регіонів.
Чи вирішена ця проблема?
З 18 питань, що згідно статті 100 віднесені до відома Сенату, немає жодного, яке стосувалося би вирішення потреб регіонів.
Натомість до компетенції Сенату входять найважливіші питання загальнодержавного значення, такі як: призначення виборів Президента України; затвердження загальної чисельності, структури Збройних Сил, Служби безпеки України та інших військових формувань; затвердження указів про введення воєнного чи надзвичайного стану; оголошення стану війни.
А також: погодження призначення на посади Генерального прокурора України, Голови СБУ, Голови Національного бюро розслідувань, керівників інших державних органів, які здійснюють досудове слідство, Голови Служби зовнішньої розвідки України.
Цей далеко не повний перелік свідчить про те, що верхня палата – Сенат, не має жодного стосунку до вирішення нагальних потреб регіонів, в той же час наділяється повноваженнями у вирішенні найважливіших питань загальнодержавного рівня.
Що ж являє собою ця поважна інституція і яким чином вона має формуватися?
Відповідно до статті 86, до складу Сенату входять по три сенатори від Автономної Республіки Крим, областей, міста Києва та міст, що за статусом прирівняні до області.
Довічними сенаторами призначаються також екс-президенти. Тут відчутно проглядає особистий інтерес Віктора Ющенка, який хоче звити собі довічне затишне кубельце, та ще й з довічною ж сенаторською недоторканністю. От тільки про дітей не подбав, а це вже егоїзм. Треба щоб сенаторство не лише надавалося довічно, а й передавалося у спадок нащадкам.
Хто пройде до Сенату, якщо вибори відбуватимуться на мажоритарних округах? Правильно, ті, хто володіє фінансовими, адміністративними і медійними ресурсами, тобто олігархи і найвищі чиновники.
Не треба бути провидцем, щоб вже сьогодні назвати поіменно щонайменше половину майбутніх сенаторів. І ось цей закритий олігархічно-чиновницький клуб вершитиме наші долі.
Стаття 97 містить аж 20 позицій повноважень сенаторів. Тут і ухвалення законів, і формування уряду, і затвердження держбюджету, і затвердження програм приватизації, і ще безліч важливих і корисних справ.
Та уся ця прегарна ідилія зникає як марево, бо Сенат має право відхилити закон, прийнятий Палатою депутатів. А якщо депутати подолають сенаторське вето простою більшістю голосів, в дію вступає "важка артилерія" ─ президентське вето, яке доведеться долати вже конституційною більшістю. Чи багато шансів продертися крізь цей чагарник?
Таким чином, Палата депутатів, що налічує 300 осіб, які обираються за пропорційним принципом, а отже мають пропорційно віддзеркалювати настрої суспільства, виявляється абсолютно безправною перед президентсько-олігархічним пулом.
Цікаво відзначити, якщо президент, бодай теоретично, може бути усунутий від влади через імпічмент, то другий учасник цього закритого товариства – Сенат, взагалі не може бути розпущений.
У той же час Палата депутатів може бути розпущена президентом навіть без будь-яких причин. А разом з нею і уряд, який вона формує. От така "демократія", таке українське ноу-хау.
Дуже своєрідно вирішується проблема незалежності судової гілки влади. Цьому питанню присвячений розділ
Суди і правосуддя
Лише ледачий чи байдужий не говорив про "кишенькові" суди, про "засівання" суддівських кабінетів, про перетворення судів на приватні підприємства з майже легальними тарифами на послуги.
Пропонувалося безліч рецептів, що мали б зробити нашу наскрізь корумповану судову систему відповідальною перед законом і незалежною від влади. Як же вирішується ця проблема у запропонованому проекті?
Стаття 139 (частина перша): суддям гарантується недоторканність, суддя не може бути без згоди Сенату затриманий чи заарештований. Отже, "засівайте" й надалі, не забувайте лишень ділитися з благодійниками.
Частина перша статті 141:Суддя призначається безстроково. Отже, не обирається, а знову призначається, до того ж безстроково. Поцікавимося, хто ж цей благодійник, який безстроково призначає суддю на хлібне місце?
Відповідь знаходимо у частині першій статті 142: Суддів Верховного Суду України та суддів вищих спеціалізованих судів призначає на посади і звільняє з посад Сенат за поданням Вищої ради юстиції, суддів інших судів призначає на посади та звільняє з посад Президент України за поданням Вищої ради юстиції в порядку, встановленому законом.
Ну, слава Богу, хоч не самотужки призначають, а за поданням Вищої ради юстиції. А що ж це за Вища рада юстиції, хто її формує? На це питання вичерпну відповідь дає стаття 144: Вища рада юстиції України складається з 16 членів. З'їзд суддів України призначає вісім членів Вищої ради юстиції України, Президент та Сенат призначають по 4 члени Вищої ради юстиції.
Це вже, що називається, приїхали. Вісьмох членів призначає З’їзд суддів, тих самих суддів, яких призначили президент та Сенат, чотирьох – президент, і ще чотирьох – Сенат. Результат – Вища рада юстиції сидить глибоко в кишенях президента і Сенату і звідти подає своїм патронам кандидатури на безстрокове призначення всіх суддів країни.
От така виходить незалежність суддів, що "гарантується Конституцією України та законами" (частина друга статті 138).Залишається лише одне питання для особливо кмітливих: скільки кишенькових суддів матиме президент і скільки Сенат?
Та не може бути усе так погано. Повинно ж десь згадуватися про
Народовладдя
Так і є, цьому питанню присвячені аж два розділи: "Права, свободи та обов’язки людини і громадянина" і "Народне волевиявлення".
Читаємо частину першу статті 6: Український народ є єдиним джерелом влади в Україні. Народ здійснює владу безпосередньо і через державні органи та органи місцевого самоврядування.
Від радості й гордості перехоплює подих. Адже я, як єдине джерело влади, можу безпосередньо відсторонити від цієї самої влади будь яку посадову особу чи інституцію, яку я необачно обрав, а вона не виправдала моєї довіри. Тож начувайтеся корупціонери і хабарники!Лишається з’ясувати яким чином я можу це зробити.
Звертаюся до статті 74 і дізнаюся: Народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдум, народну та місцеву ініціативи та інші форми безпосередньої демократії.
Ну з виборами зрозуміло, там, як то кажуть, якщо "лоханувся", лишаються референдум та народна ініціатива. Припадаю до статей 78 та 79, і радість моя суттєво вщухає.
Бо, по-перше, у переліку питань, що виносяться на референдум, відсутні такі, як, наприклад, довіра до влади. А по-друге, референдум призначається або президентом, або Сенатом. Це залежить від питання, що виноситься на референдум.
Особливо розчулює частина третя статті 79: Всеукраїнський референдум за народною ініціативою призначається Президентом України.
Уявляєте собі щоб президент, який користується підтримкою аж 2% громадян, призначив референдум стосовно довіри до себе?
"Оду" на честь президентського творіння можна продовжувати скільки завгодно, матеріалу там не бракує. Але й наведеного вище цілком достатньо для того, щоб зробити
Невтішні висновки
Замість "контрольованого хаосу", Україні запропоновано замасковану президентсько-олігархічну диктатуру.
Як і раніше, зберігається каста "недоторканних". І це попри те, що в останні роки усі обіцяли скасувати недоторканність. А найурочистіше це обіцяв на Майдані кандидат у президенти Ющенко, автор запропонованого проекту.
Втрачаються перспективи структуризації громадянського суспільства. Пропорційні вибори на партійній основі до Палати депутатів позбавлені сенсу, оскільки згадана Палата буде лише безправною служницею президентсько-олігархічного пулу.
В країні консервується економічна система олігополії.
Витоптуються кволі паростки демократії, що з’явилися після Майдану.
Найпідступнішим є те, що зміни до Конституції пропонується винести на референдум. Затвердити їх у Верховній Раді шансів замало, адже у депутатів досить і часу, і можливостей аби ретельно розібратися у хитросплетіннях запропонованого проекту. Чого не скажеш про народ, який зараз найбільше заклопотаний проблемами виживання, а відтак не має ані часу, ані можливостей, ані бажання займатися конституційною творчістю.
У таких умовах фінансовий, медійний та адміністративний ресурси можуть зіграти фатальну роль.
Символічно, що проект змін нам подарували саме напередодні Дня дурня.
 |
Дмитро Ремиженко, для УП
