Ситуация выбора перспектив украинства

Продовження, читайте також В новому світі українству нема місця та В чому суть українства?

Від культури та цивілізації слід відрізняти також духовність. Духовність – це не релігійність та моральність, як це часто пишуть у словниках та енциклопедіях, а те що лежить в основі релігійності та моральності – здатність самостійно працювати на онтологічному рівні з перетворенням своєї культури та/чи своєї цивілізації на власних засадах.

Культурні чи цивілізовані люди не завжди духовні. А духовні люди не завжди релігійні чи моральні в традиційному уявленні про мораль. Ніякої різниці між українським духом та, наприклад, молдавським духом нема: українська та молдавська культури різні, через що і духовний простір різний, а от дух як фундаментальні засади культури-цивілізації єдиний.

В цьому розумінні, як нам розглядати нинішніх політичних лідерів? Як представників культури, тобто носіїв тих чи інших норм? Як представників якоїсь цивілізації, тобто як носіїв тих чи інших систем мотивацій? Чи як претендентів на духовність, тобто як тих, хто так чи інакше повинен здійснювати перетворення, перш за все, систем мотивацій, тобто робити цивілізаційну духовну роботу?

Автори вважають, що найправильнішим є третій підхід. При цьому він найбільш нищівний для сучасних політиків, бо викриває їхню порожнечу. Тобто, коли говоримо, що один з політичних лідерів є традиціоналіст, а інший модерніст, то бачимо тільки їхню культуру.

Коли кажемо, що один за своїми мотиваціями пов’язаний з однією цивілізацією, а інший – з іншою, бачимо лише їхню цивілізаційну орієнтацію. Говорити ж слід – про способи їх духовної або бодай псевдодуховної роботи.

Мова сьогодні йде не стільки про політичний чи економічний суверенітет України, скільки про її духовний суверенітет. Духовний суверенітет – це самоусвідомлення нацією себе як значущої чи гідної серед інших в окремих та незалежних ні від кого процесах самоперетворення на власних глибинних засадах задля випереджаючої відповідності світовим викликам.

Публічні політичні лідери демонструють три типи підходів до перспектив українства, які мають пов’язану з духовним суверенітетом позицію – самовиправдання, самозречення і духовне самоперетворення.

Зверніть увагу, що ці позиції задані як в культурному контексті, так і в цивілізаційному. Самовиправданці виправдовують мотиваційні запозичення, (цивілізаційна вторинність – мотивації створено іншими цивілізаціями), покладеними на ґрунт народної традиційності та української мови як визначального, на їхню думку, ідентифікатора українства.

При цьому вони дуже неохоче визнають своє цивілізаційне паразитування. Самозреченці визнають необхідність повного розчинення нації у тій чи іншій цивілізації (цивілізаційна асиміляція) разом з перейняттям чужих культурних традицій, цінностей та мов (культурна модерність завдяки культурним запозиченням).

Окрім того, у тих та інших є ще й різними орієнтації щодо цивілізацій, які є постачальниками мотивацій – отже маємо проросійських та проєвропейських самовиправданців і проросійських та проєвропейських самозреченців. В такому розрізненні всі чотири групи воюють одна з одною.

Проєвропейські чи проамериканські самовиправданці і самозреченці стверджують, що політичні супротивники, проросійські самовиправданці і самозреченці, – запроданці і зрадники, а ті їм навзаєм говорять, що США – ворог, в Європі нас не чекають, а з Росією у нас є майбутнє.

А перші їм знову: Росія прагне нас повторно колонізувати, але маючи добрі стосунки с США та поділившись часткою суверенітету з ЄС, ми уникнемо розчинення в "Русском мире".

Проєвропейські політики назагал не можуть пояснити, чому бути проросійським це велика зрада, бути проамериканським зрада менша, а бути проєвропейським – зовсім не зрада.

Водночас проросійські політики не можуть пояснити зворотну ієрархію зрад: чому бути під Росією – це здійснювати дружбу та співробітництво, а бути під США – це значить бути маріонеткою.

Самозреченці стверджують, що їхні політичні супротивники, самовиправданці – не сучасні та непослідовні у своїй цивілізаційній вторинності, "бо Україна не має шансів не лише як цивілізація, але і як культура".

Ті ж їм навзаєм відповідають реваншизмом та культурним традиціоналізмом. Водночас реваншистам важко пояснити, як можливе відродження культури в глобальному висококонективному світі, відіграються за минулі трагічні поразки як від європейської так і російської цивілізації.

Різниця представників кожної з цих груп їм здається дуже важливою як у культурному, так і цивілізаційному плані, і вони разом дуже ображаються, коли їх називають псевдодуховними або бездуховними.

Але вони такими і є, бо бездуховність це відмова від самоперетворення на власних глибинних засадах: у самовиправданців немає суттєвого перетворення, у самозреченців воно відбувається на чужих засадах.

Їхній конфлікт – лише предмет психоаналізу, і він не створює перспектив для розвитку українства на засадах духовного суверенітету.

Тільки духовна позиція самоперетворення визнає необхідність як культурних, так і цивілізаційних змін. Справжня духовна позиція не має нічого спільного ні з культурною орієнтацією на традиціоналізм, ні з модерною запозиченою культурою; ні з цивілізаційним паразитуванням, ні з цивілізаційною асиміляцією.

Духовна позиція однаково далека як від самовиправдання, так і від самозречення.

Нинішній конфлікт в українській політиці це боротьба (або імітація боротьби) між самовиправданцями та самозреченцями та різними цивілізаційними орієнтаціями тих та інших.

Ця боротьба безперспективна, бо всі позиції – слабкі і приречені на поразку. Всі спроби стратегування для самовиправданців не мають сенсу, бо їхня цивілізаційна стратегія – паразитування, а культурна – консервативний традиціоналізм.

Всі спроби стратегування для самозреченців не мають сенсу, бо їх цивілізаційна стратегія – асиміляція іншими цивілізаціями, а культурна – запозичувальний модернізм.

Стратегування можливе лише в позиції духовного самоперетворення, яке змінює особистості, колективи і цілий народ на власних глибинних засадах, в умовах духовної експансії інших цивілізацій та культур зберігаючи та розвиваючи його ідентичність.

Будь-які спроби створити стратегію в позиції самовиправдання будуть неадекватні світу, що змінюється. Будь-які спроби використати чужі цивілізаційні та культурні стратегії в позиції самозречення знищують українство як таке.

Українство вмирає не тоді, коли в нього багато ворогів, саме тоді воно як раз виживає, згодом і посилюється, – українство вмирає тоді, коли воно стає нікому не потрібним, і, перш за все, самим українцям.

Однією з ознак духовної чи псевдодуховної позиції є простий вчинок – куди та чи інша людина відправляє вчитися своїх дітей. Коли діти вчаться дома в традиційних закладах освіти – це свідчить про позицію самовиправдання батьків. Коли діти відправляються за кордон – це свідчить про позицію самозречення батьків.

Собі та іншим як завгодно можна пояснити причини і виправдати такий вчинок, але це нічого не змінює. Позиція духовного перетворення може бути засвідчена тільки через створення принципово нових вітчизняних закладів освіти, де студенти разом з викладачами включені в процес самоперетворення власних культури та системи мотивацій на власних глибинних засадах.

Ознаками духовної або псевдодуховної позиції є також ставлення до інтелектуальної роботи, до новацій науки, до нового мистецтва, до нової філософії. Без сумніву, збереження традиційної культури потрібне – але не лише ставлення до культури визначає духовність.

Так само збереження наявних систем мотивацій (здебільшого релігійних або ідеологічних) потрібне – але не ставлення до мотивацій визначає духовність.

Духовність або бездуховність визначається створенням або руйнуванням середовищ перетворення та змін культурних норм та систем мотивацій. Сьогоднішні політики, політичні партії, парламент, уряд та президент сяк-так за залишковим принципом дбають про культуру, намагаються паразитувати на різних цивілізаціях, що створює конфлікти між ними, але вони принципово не дбають про духовний простір як середовище перетворення нашої культури-цивілізації.

Духовна позиція не може виникнути всередині демократичних процедур, бо до духовної роботи мотивовані дуже мало людей. Духовний простір точно не може виникнути або існувати в політиці чи на телебаченні. Духовні лідери – не політики.

Духовний простір це простір клубної діяльності, де здійснюється важка духовна робота, що мало зрозуміла більшості. Духовна позиція може здійснювати перетворення в культурі та цивілізації тільки за добровільної згоди людей країни і знову ж таки в недемократичний спосіб.

Черговий раз політичні лідери ведуть Україну до Руїни. І вони не чують слів перестороги, не хочуть згадувати історію, не бажають розуміти причини попередніх Руїн.

Наші проблеми – не в політичних чварах самих по собі, а в дріб’язковсті мотивів та бездуховності носіїв; не в мотиваціях наших людей до споживацтва, що масово впроваджуються рекламою та запозиченою освітою, а в неспроможності контролювати та хоча б корегувати масово поширювані мотивації.

Головна проблема нашої країни – в неспроможності переконати українців у вичерпанні можливостей українства для його цивілізаційного паразитування та запозичення культури, відринути це, поставити сильні цивілізаційні цілі, започаткувати нові тренди розвитку.

Світова Криза, яка розгортається нині – не економічна, а цивілізаційна. Сучасне українство, як цивілізаційна вторинність, приречене і може не пережити цієї Кризи. Потрібна нова цивілізаційна позиція України.

У нас є тільки один шанс вийти з Кризи з позитивною цивілізаційною перспективою – перестати орієнтуватися на яку б то не було цивілізацію, створити власну систему мотивацій, власну етику, власну філософію, власні аристократичні традиції, тобто свою цивілізацію. Інакшого вибору у нас нема, бо це вже буде не наш вибір.

Українство сьогодні перетворилось на боротьбу сект самовиправданців проти організованих різними зовнішніми центрами управління самозреченців. Це прирікає нинішнє українство на поразку.

Українство зможе вистояти, якщо народить в собі Орден Українства, сформований з людей, що живуть за принципами, а не за інтересами, які не є політиками, не є бізнесменами, не прагнуть грошей, влади чи популярності.

Мета Ордену Українства – не збереження традицій українства, які повсякчас доводять свою неадекватність, бо якраз цим займаються секти. Мета ордену – духовне перетворення на власних засадах та заснування нових традицій українства. Наскільки нових – це питання духовного вибору і на кон має бути поставлене все.

І якщо ви запитаєте, наскільки все, то відповідь одна – абсолютно все. Якщо потрібно буде, то і релігію творити більш потужну, оновлюючи християнство. Якщо потрібно буде, то і мову реформувати суттєво. Якщо потрібно буде, то і демократію обмежувати, і пропонувати нові форми влади.

Бо Українство потрібне людству. Воно можливо остання його надія.

Сергій Дацюк, Костянтин Матвієнко, Корпорація стратегічного консалтингу "Гардарика", для УП