Авторам новой Конституции, или как сцементировать государственность
Державотворча верства, ті, хто сьогодні готують проекти змін до Конституції, мають думати не тільки про те, як зберегтися ще на 5 років, а про те, як зцементувати українську державність на наступні століття.
Державникам потрібно звернути увагу на тисячолітній досвід державотворення, на співвідношення народоправного й державного начал, на ментальні особливості українців у їхньому ставленні до держави.
Витоки української державності Михайло Грушевський починає з держави Антів, тобто з перших століть нашої ери. Великий український історик сучасності Михайло Брайчевський услід за Грушевським теж виводить українське державотворення з Антського союзу племен.
Томашівський, Дорошенко, Полонська-Василенко… Перелік авторитетних прізвищ світового масштабу можна продовжувати, але не ставимо собі це за мету. Варто лише зазначити, ці світила науки заклали основи державницького підходу до розуміння української історії.
Згідно із цим підходом, кожен наступний етап української державності спирався на ідеї, державницький досвід і правові засади попередніх епох. Це явище у вітчизняній суспільствознавчій науці отримало назву "ідейна тяглість" державотворення.
Що ж таке державотворення?
У загальних рисах, державотворення – це теорія й практика формування самостійної (суверенної) політичної організації етносу.
Однак, у кожному випадку державотворення має свої особливості. Українське державотворення – суспільно-політичний процес спрямований на формування стійких державних утворень на території України, за умови, якщо основою таких утворень був український (праукраїнський) етнос.
Дані сучасної історичної та антропологічної науки чітко свідчать про те, що українці є прямими нащадками слов'янської людності, яка створила перше державне утворення на території сучасної України. (Мається на увазі утворення, ядром якого був саме праукраїнський етнос).
Свідчення візантійських, готських, латинських та арабських авторів VI-VII століть про антів (перша згадка про них у писемних джерелах датована 375, остання 602 роком нашої ери) дають загальне уявлення про характер їхнього політичного об'єднання.
Говорячи про державу, яка існувала на північ від Чорного моря, візантійський історик Прокопій Кесарійський підкреслював, що "антами не править хтось один, здавна управляє ними народне зібрання, і всі справи, добрі чи лихі, вони вирішують спільно. Але за часів загальної небезпеки вони обирали царя, авторитет якого визнавав весь народ".
Прокопій Кесарійський також указує на характер і спосіб життя тогочасних людей України. У його свідченнях чітко проявляється ментальна спадковість між антами й літописними племенами слов'ян, які пізніше стали осердям Київської держави.
Зокрема, Грушевський, цитуючи опис антів Кесарійським, каже, що вони (анти) "ласкаві до чужоземців, гостинно приймають їх і проводять далі, щоб не сталося їм якоїсь шкоди. Жінки їх незвичайно вірні своїм чоловікам і часто вбивають себе, коли вмирає чоловік. Дуже люблять свободу, не хочуть нікому служити ані бути під чиєюсь властю.
Але не згідливі, не вміють слухатися чужої гадки, кожний тягне на своє, і через те бувають між ними суперечки й криваві бійки. Подібно кажуть пізніші письменники про Українців та й інших тодішніх слов'ян. Кажуть, що се люди відважні й войовничі й ніхто б не міг їм противитися, як би вони тримали ся одностайно".
Існує й третя ознака ідеологічної тяглості між антами й полянами, древлянами, волинянами та іншими нашими пращурами. Говорячи про релігійні уявлення антів, візантійський історик наводить перелік божеств які чітко асоціюються з язичницьким пантеоном праукраїнців.
Як бачимо, у цій першій державній формації антів чітко проглядається одна з головних підвалин українства. Основа, яка протягом усього подальшого україногенезу впливала на державотворення.
Мова йде про глибинний демократизм, ідею народоправства та вічовий устрій у якому ця ідея знаходила своє втілення.
Наступний етап державності пов'язаний з ослабленням об'єднавчої ролі Антського племінного союзу. У цей період відбувається чітка племінна диференціація.
Відокремлюються літописні племена полян, древлян, волинян, тиверців та інші. Найбільш активним плем'ям були поляни. Їхня державність оформилася як "князювання", однак тенденції народоправства й самоорганізації зберігалися – вічовий устрій був органічним.
Після знищення Рюриковичами останніх представників династії Києвичів – Аскольда і Діра, – починається протистояння між двома державотворчими началами. Йдеться про протистояння князя і віче.
Врешті, з утворенням централізованої держави, роль демократичного елементу зменшується. До слова варто додати, що одним із мотивів прийняття християнства Володимиром Великим якраз було бажання вгамувати народоправче начало руської людини.
Після монголо-татарської навали державне життя в колись могутньому Києві й навколишніх землях припиняється. Разом із тим, владні функції Орди зводилися лише до збирання податків. Українсько-руська людина суспільному вимірі життя повертається до традицій самоорганізації.
Литовське князівство поглинало колишню Київську державу під гаслом: "старого не чіпаємо – нового не вводимо". На даному етапі україногенезу самоорганізаційна властивість руської людини певною мірою компенсувала латентний стан державності.
У Литовсько-Руському князівстві, а в подальшому у складі Речі Посполитої, за умов розкладу старої князівської аристократії (втрата еліти), яка власне й уособлювала державу, українська людина йде у відчуження від держави.
Іншоземна державність не приносила українській людині користі, вона була для неї лише додатковим тягарем. Цінність держави для української людини перестає бути апріорною й змінюється відстороненням від неї.
Ця ситуація чітко проявилась під час визвольної війни Богдана Хмельницького, де боротьба за державність почалась лише на останніх етапах. Варто визнати, що спочатку це була війна лише за станові привілеї, а не за державність.
Загалом же, Козацька держава і козацтво взагалі – яскравий прояв демократизму українців і здатності до самоорганізації. Ця унікальна республіка з виборами глави держави ще й поділом влади з'явилася надто рано. Адже сусідні монархії переживали дише становлення.
Потреба у власній державності на той час стояла гостро, але відсутність "апріорної державної цінності" у української людини – одна із причин чому державність не вдалося втримати.
У складі Російської імперії система самоорганізації й народоправства українців знаходили своє відображення в полковому адміністративному управлінні, що проіснувало до другої половини XVIII століття. Тут йдеться про обмежену державність, або ж автономію.
Після адміністративних реформ Катерини II, тобто з ліквідацією полково-сотенного устрою в кінці XVIII століття, починається період абсолютної бездержавності. Українська людина падає в глибоку відчуженість стосовно державного життя Російської імперії.
Національний ренесанс другої половини ХIX століття повертає українців на орбіти державотворення початку XX століття. Однак, апріорна цінність власної держави не стала тоді життєважливою ідеєю для українців.
Розуміння держави як цінності було відсутнє не лише у значної частини населення, але й у багатьох представників еліти. І тільки Крути спровокували "державницьке думання" тогочасних політиків.
Але було вже запізно, ситуацію не вдалось врятувати. Переосмислюючи події тих років, Липннський напише згодом: "Нація,це реалізація хотіння до буття нації.Колинема хотіння, виявленого у формі ідеї, – нема нації. Але так само нема нації, коли це хотіння не реалізується в матеріальних формах держави".
Радянська держава принесла багато зла українству. Вона загнала його в ще глибшу відчуженість. Кожен думаючий українець на одинці із собою був дисидентом. Опонентом держави й системи.
Після розпаду Радянського Союзу апріорна цінність держави відроджується, однак політична еліта змарнувала цей підйом. Українська держава стала черговим експлуататором української людності, і вона знову впала у стан відчуження.
Яскравим проявом демократизму й самоорганізації українців стала Помаранчева революція.
Це був вищий ступінь прояву культури і толерантності українців: жодного фізичного конфлікту чи навіть розбитої вітрини під час мільйонних акцій протесту. Однак народний потенціал в чергове змарнували політики. Сліпа віра в одного з лідерів змінилась тотальним безвір'ям до всієї еліти.
Зневіра, а подекуди й ненависть, українців до власної державотворчої верстви, відсутність механізмів її заміни провокують небезпечну тенденцію. Тенденцію відчуження української людини від української держави.
Постає логічне запитання: а чи потрібна українцям держава? І якщо так, то якою вона мусить бути?
"Кожна нація має право на свій вільний розвиток, – наголошував класик української політології початку ХХ століття Шелухін, – І ніщо, крім власної держави, його не забезпечує".
З іншого боку, взаємодія між націями в сучасному світі відбувається лише у форматі "держава-держава". Тобто, якщо українська нація хоче жити й розвиватися, вона зобов'язана творити і зберігати власну державність.
Тим, хто пише нову Конституцію
Матеріалу для політичної еліти вдосталь. Захищено вже не один десяток дисертацій та опубліковано безліч монографій. Рішеннями різноманітних учених рад, центрів, факультетів і кафедр прийнято сотні ухвал. Державним інституціям, міністерствам, відомствам: рекомендувати, врахувати, просити, використовувати матеріали конференцій, результати досліджень і так далі.
Із сумом доводиться констатувати: українська політична еліта, або ж державотворча верства, поки що нехтує напрацюваннями вітчизняних учених у галузі державотворення.
З оптимізмом заявляємо: уже визріває парость молодої освіченої української еліти. Період політичної консервації, який неминуче настане, після союзу БЮТ і ПР, буде часом їхнього дорослішання. Після 2014 року сьогоднішні активні студенти, молоді журналісти, активісти різноманітних патріотичних організацій, ровесники української незалежності й трохи старші, усі вони будуть уже дорослими й сформованими.
І це буде покоління "У". Покоління, не переобтяжене комуністичним минулим, комсомольською молодістю, або базарною кар’єрою. Саме ця визріваюча генерація має зробити українську державність не фрагментом історії, а тяглим процесом на багато століть уперед.
 |
Максим Плешко, аспірант Центру українознавства філософського факультету КНУ ім. Шевченка, для УП
