Выборы не по назначению Или как заставить всех себя ненавидеть

Оскільки держава в нас ще молода та недосвідчена, багато з того, що в неї відбувається є не зовсім нормальним. Зокрема, не зовсім нормальним є вже стала традиція використовувати різні виборчі кампанії, так би мовити, не зовсім за призначенням.

З останнього: Багато з тих, хто таки дійшов у 2008 році до виборчих дільниць у Києві вочевидь звернули увагу на чисельні папірці формату А4, якими були обклеєні стіни, із портретами та біографіями кандидатів у мери столиці. Не буде перебільшенням сказати, що 90 % з цих кандидатів були люди абсолютно невідомі, непублічні та непримітні.

Особливо зацікавили фотографії кількох ДУЖЕ молодих хлопчиків. Невже вони на щось розраховують? Хто за них може проголосувати окрім них самих, їх батьків та кількох в нещодавньому минулому – однокурсниць?

Мені пощастило, я змогла почути відповідь на таке своє питання ‑ "Щоби засвітитися". Яким чином і що це може дати – не дуже зрозуміло. Але очевидно одне – "світиться" в нас на виборах більшість. Ще б нічого, але роблять вони це не завжди на "своїх" виборах.

Схоже, що на чергових президентських виборах, які, маю надію, все ж таки відбудуться, також збираються "світитися" ті, хто насправді не розраховує на перемогу, цілком тверезо оцінюючи свої перспективи. І не завжди ці люди є, як кажуть, "технічними кандидатами".

Не все так прозаїчно та меркантильно. Більшість з цих кандидатів серйозно будують свої плани на зовсім інші, парламентські вибори, і чергова президентська кампанія для них не більше ніж акція самопіару.

Банально? Так. Всім все це відомо? Так. Але хтось таки проголосує і якось це на перебіг найближчої виборчої кампанії схоже вплине. Дивлячись на перелік імовірних учасників президентських виборів, вже сьогодні можна припустити, що всім їм ‑ зовсім не маленьким людям в українській політиці ‑ врешті-решт може вдатися змінити хід кампанії та вплинути на список учасників другого туру.

Так вже в нас історично склалося, що ключовими, визначальними моментами для розвитку політичних партій та формування партійних політичних рейтингів є не парламентські, а саме президентські виборчі кампанії та їх результати.

Так було після 2004 року, коли партійне поле України вийшло фактично наново перекроєним, виділив з числа старих політичних сил головних фаворів, які фактично поділили між собою політичних простір країни. Так, і це вже очевидно, станеться і на виборах 2010 року.

Проміжні парламентські вибори кардинально картину, як це не дивно, не змінили. Хіба що СПУ випала з Верховної Ради. Саме як спробу привернути увагу до своєї партії слід розглядати ангажовану участь у президентських виборах Валентини Семенюк-Самсоненко.

Свої плани на найближчу виборчу кампанію є, звісно, і у пана Анатолія Гриценка. Хоча він і говорить, що впевнений у своїй перемозі, але чудес на світі не буває. Пан Гриценко, як відомо, сьогодні "один у полі воїн", тобто без власної політичної сили, що за умов нашої все ще парламентсько-президентської моделі державного устрою, є абсолютно неприпустимим. Рейтинг, набраний Гриценко у цій виборчої кампанії, зробить його бажаним для багатьох політичних партій.… можливо.

Можливо, оскільки згадаємо досвід із іншим паном – Юрія Луценка. В свій час НСНУ у виборчій кампанії 2007 року у пошуках молодого популярного обличчя зробили ставку на союз із цим колишнім соціалістом. І що це їм дало?

Нині у партіях більше цінується вірність, ніж чужа амбітність. Тож, хоча рейтинг, звісно, завжди залишатиметься у ціні – схема трохи застаріла. Тут, або таким, як Гриценко доведеться зменшувати свої амбіції та самостійність, або партія, чи блок дістануться їм слабенькі та малопопулярні, і доведеться їх тягнути на своєму таки політичному хребті.

Схожа історія вочевидь матиме місце і з пані Раїсою Богатирьовою. Їй доведеться повертатися у політику, хоча б тому, що посада секретаря РНБО України за нею закріплена не на вічно і крісла цього вона може позбутися одразу після інавгурації. Її політичний ресурс ще не вичерпаний.

Шкоду, яку вона може завдати на обидва фланги, важко недооцінити. Як антипод у жіночому образі Юлії Тимошенко вона без сумніву спроможна нашкодити її рейтингу. Але ще більше неприємностей зазнає Віктор Янукович, особливо у Донецьку, де вельми популярний Рінат Леонідович, який, як відомо її підтримує. І все це заради зовсім не президентського крісла… а знов таки парламентських виборів. Залишилося тільки знайти підходячу партію.

Всі інші кандидати ‑ як, вже згадуваний, Луценко, Тягнибок, Тігіпко, Богословська, можна очікувати – і Кличко, мають політичні сили, на які можуть спертися. Ці політики (крім  Кличка) вже оголосили про свою участь у президентській кампанії, а отже можна припустити, що і на наступні парламентські вибори вони підуть самостійно.

Така картина не може радувати ні БЮТ, ні ПР, оскільки мова вже іде не лише про президентство, а взагалі – про парламентські перспективи цих політичних сил.

Три стовпи нашої політики ‑ НСНУ, ПР та БЮТ сьогодні перебувають у кризі, про що недвозначно свідчать їх рейтинги, рейтинги їх лідерів та всі ті конституційні новації, які ПР із БЮТ затіяли напередодні президентських виборів.

Свій пик, який отримали на участі, або запереченні помаранчевої революції, ці три мегасили вже пройшли. Самі українські партії ще настільки слабкі, а їх розвиток – аномальний, що поразка лідера може завдати нищівного удару по його організації. І для Тимошенко, і для Януковича участь у президентській виборчій кампанії буде останньою в їх політичній кар’єрі.

Маса політиків-конкурентів приблизно однакової вагової категорії склалася для них критична. Не говорячи вже про сюрприз у вигляді Яценюка. Хоча Янукович та Тимошенко все ще очолюють рейтинги кандидатів у президенти, їх відрив один від одного є настільки незначним (за даними Центру Разумкова у березні 2009 року за Януковича готові були проголосувати 19,5 % виборців, за Тимошенко – 17,9 %), що ситуація може скластися як завгодно. Програш означатиме і їх власну політичну смерть.

Однопатійці також не можуть не усвідомлювати, що поразка лідера забере в партії/блока мінімум половину рейтингу. Остаточну картину хто як виходитиме з цієї кризи, і чи вийде взагалі, ми зможемо побачити тільки після президентських виборів. Все це, у купі із загальним невдоволенням населення та низьким рівнем довіри до нинішніх політиків, Верховної Ради та партій відкриває достатньо широку дорогу дрібним політичним силам.

Звісно, вони не візьмуть суттєво більше за 3 % прохідного бар’єру, але шанси є і в багатьох. Все це змінить розклад сил у парламенті. Абсолютно зрозуміло, що продовження каденції Верховної Ради цю тенденцію не змінить, а навпаки – поглибить.

Втрата Тернополя була лише першою ластівкою. Окопатися у стінах парламенту їм все одно не вдасться, і регіони неминуче втрачатимуться. Щоби перемагати – треба боротися. І не проти Ющенка, чи Яценюка, чи кого завгодно, а за голоси виборців.

Відмовляючись від цієї боротьби, ховаючись від неї за змінами до Конституції – і БЮТ, і ПР лише втрачатимуть. Причому чим далі, тим швидше. Це проста логіка. БЮТ із ПР, "соображаючи на двох" примудрилися протиставити собі всіх інших політиків.

І ці політики як у стінах парламенту, так і поза ними робитимуть собі рейтинг на боротьбі із "реформаторами".

Людям важко зрозуміти, що політика є зоною конкуренції, і зістаритися як генсек на своєму посту за умов демократії (якщо тільки Україна, звісно, не перетвориться на Північну Корею, закриє кордони та відмінить приватну власність) все одно не вдасться. Навіть якщо вони підпишуть 10 угод хоч до якого року.

Тож ніхто в цій країні навіть не сумнівається, що "широка коаліція" протягне не більше місяця, і все це закінчиться тими таки виборами. Проблема не в тому, проблема в наслідках.

 

Ірина Павленко