Украинская власть: распутная девка на выданье

Серце болить від лісу передвиборчих облич, що прагнуть нашвидкоруч здобути максимум влади за рахунок мінімуму власної віддачі.

В країні відбуваються критичні ситуації: йдуть під укіс небезпечні цистерни, вибухають багатоповерхівки і закінчуються державні гроші.

Хто саме при цьому очолює владу – питання абсолютно другорядне. Всі вони, від найжовтоблакитніших до найчервоніших, за останні 5 років вже встигли побувати у владі, дехто навіть по 2-3 рази.

Влада тепер нагадує розпутну дівку на виданні, котру пізнало вже всеньке село, однак ніхто так і не зав’язав з нею серйозних стосунків на перспективу.

Єдине з чим доводиться бодай інколи рахуватися – ідеї дідів-прадідів, які у різних своїх формах продовжують і далі розвиватися.

Від того чи з Шухевичем чи з Ватутіним воював дід, від того, якою мовою ти спілкуєшся, купуючи хліб у крамниці, залежить більше, ніж від реальної ефективності в реформуванні економіки чи соціалки.

Як результат, із першої десятки облич, від яких вже нудить, оберемо того, від якого нудить трохи менше, аніж від інших… і проголосуємо за нього.

Втім, кандидати, від яких нудить менше інших громадян, миттєво заверещать, що мовляв їхня поразка – це ганьба для української демократії, проплатять тисячі горлопанів під ЦВК і парламентом, а потім, коли упевняться у недієвості всіх цих потуг, ображено стануть в опозицію до переможця і критикуватимуть кожен його крок, чекаючи, поки кількість тих кроків сягне критичної межі і їхній вереск таки знайде свої вдячні вуха.

У цей період вони говоритимуть про ринкові та не ринкові методи ведення економіки, конституційні і не конституційні укази, загрози вітчизняному товаровиробнику, здачу державних інтересів і таке інше…

Однак, коли настане пора виборів, опонент несподівано нагадає їм про підзабуті електоратом грішки. Почнеться та ж сама тривіальна словесна перепалка на рівні "сам дурень", а коли адекватні аргументи закінчаться, доведеться звертатися до тих-таки Шухевича з Ватутіним.

П’ять останніх років, здається, вже й найромантичніших переконали в умовності політичних ярликів. Ті крадуть, інші чесні – хіба не ясно, що тих, інших, у нас вдень з вогнем не знайдеш?

Совкове минуле, з його схильностями до чіткої владної вертикалі, і сьогодні дає про себе знати. Воно проявляється у вчинках тих, хто так і не виріс з його вузьких, але таких теплих штанців.

Точніше, абсолютної більшості сучасних парламентарів. Перед виборами вони дружно перегрупуються по списках потенційно прохідних політсил, критикуватимуть колишніх соратників, з усіх боків кричатимуть про повзучу зраду, а потім, вкотре потрапивши в такі улюблені стіни, знову осядуть там совковим брудом. От тільки прапорці над депутатським місцем матимуть трохи інший колір.

Нові обличчя, про які сьогодні так багато говорять, навряд чи можна вважати дійсно новими. Про новизну того ж Яценюка говорить хіба його вік, однак зовсім не команда. Команда, до слова сказати, поки що взагалі ні про що не говорить, позаяк є відсутньою як публічне явище.

Або ж просто приховується від очей виборців, бо має надто впізнаване і не надто позитивне обличчя. Те ж саме можна казати і про інших перспективних людей – тих таки Тигіпка, Гриценка, Богословської і кого там ще.

Іменні блоки і взагалі стали таким собі прокляттям вітчизняного політикуму. Якщо в усьому світі існують консервативна, соціал-демократична, комуністична, ліберальна ідеології, то у нас їх успішно підмінюють якісь віртуальні псевдо ідеології Тимошенко, Януковича, Яценюка, Литвина.

Важко сказати, що саме за ними криється, однак на ділі можна з очевидним електоральним зиском маніпулювати поняттями відповідно до електоральних вподобань кожного конкретного регіону.

І знову розумієш, наскільки ж програють усі потенційні кандидати тим таки Шухевичу і Ватутіну – людям, які з одного боку, начебто і вічно живі, однак, дивлячись об’єктивно, давно мертві.

А ми живі, всупереч усьому, навіть не дискутуючи з приводу того, що ж нам для того життя насамперед потрібно.

Розмірковуючи тверезо, доходиш висновку, що на оціночні судження на тему виборів і взагалі треба було б накласти мораторій, щоб не відволікати кандидатів та виборців від нехай і не таких цікавих, однак від того зовсім не менш актуальних питань сьогоднішнього животіння.

Однак хто його накладе? Депутати? Прем’єр? Президент? Ще чого! А про що ж тоді з виборцями говорити?

Втім, поки такого мораторію не буде накладено, про пророкованого ще незабутнім Шевченком Вашингтона з новим і праведним законом доведеться забути, як про персону абсолютно фантастичну.

А відтак, новітня заміна Шухевичу та Ватутіну, здатна об’єднати навколо себе нащадків і того і іншого, так і не з’явиться.

А вона ж таки потрібна для творення позитивних досягнень молодої української держави, яких за винятком спорту і шоу-бізнесу, у нас зовсім немає.

Бодай на рівні тої ж таки легендарної дешевої ковбаси при Радянському Союзі. А там на ситий шлунок знову поговоримо про Шухевича з Ватутіним і об’єктивно, без голодної злоби, з’ясуємо, що доброго, а що непростимого зробив кожен з них.

 

Максим Коломис, для УП