На пути к потрясениям

З самого початку цього року в деяких громадсько-політичних колах було відчуття, що події в Україні розвиватимуться за одним з двох песимістичних сценаріїв.

Згідно першого – вітчизняна псевдоеліта мала якось зґвалтувати молоду українську демократію, щоб залишитися ще на пару-трійку років біля владного корита.

За другим сценарієм – президентські вибори загрожують загостренням політичної конфронтації, втратою контролю над економікою та погіршенням соціально-політичної ситуації.

Сценарії системної деградації

Хоч громадськість і експерти з великим полегшенням сприйняли інформацію про невдачу "ширки" і замаху на Конституцію з боку БЮТ та ПР, радіти насправді нічому. Просто зірвався перший сценарій – не вдалося мастодонтам епохи кучмізму узурпувати владу в своїх руках.

Хоча, насправді, тихо-мирно це ПРіБЮТу все одно би з рук не зійшло. Разом з першими звісточками про наміри "еліти" позбавити народ реального виборчого права і перекоїти під себе Основний Закон, громадськість відразу активізувалася.

Різні активісти виявили високу готовність "наточити сокиру", щоб з початком осені боляче рубанути "хунті" по руках. Тимошенко і Янукович своєю спробою утворити широку коаліцію просто закладали потужній детонатор під протестні настрої населення, вибух яких мав статися восени.

Тепер же Україну чекає не менш згубний сценарій запеклих виборів президента, які, очевидно, вестимуться не на життя, а на смерть. Вже зараз політичні сили зайняті не порятунком економіки, а боротьбою за владу.

Взаємні звинувачення політиків, безкінечне перекладання відповідальності, пафос і брехня чимдалі сильніше роздратовують суспільство.

Все це відбувається на фоні падіння ВВП на 21%, зупинки промисловості і масового зубожіння громадян.

Не треба бути пророком, щоб розуміти – восени зростаючі протестні настрої підсиляться гнітючою осінньою погодою та очікуванням нового газового конфлікту з Росією. Відтак, навіть якщо не станеться дефолту, в листопаді цього року політики отримають гримучу суміш замість електорату.

Таким чином, хоч перший сценарій узурпації влади, який провалився, хоч другий сценарій виборів президента – обидва несуть катастрофічні загрози соціального бунту.

Серед громадян вже шириться думка, що час кольорових стрічечок на деревах минув в 2004 році. Тепер наближається час шибениць на придорожніх стовпах.

Відлуння революційних тез

Два місяці тому було оприлюднено "Революційні тези", метою яких було спрямувати ймовірний в перспективі соціальний бунт в конструктивне русло системних змін в країні.

Революційні тези визначали мету, завдання, методи і стратегічний план для громадських об’єднань в умовах зростаючого соціально-революційного напруження.

Більше сотні рухів і громадських організацій по Україні відгукнулися і сприйняли революційні тези в якості свого програмного документу. Резолюція останньої Громадянської Асамблеї України також виявилася достатньо співзвучною з тезами.

Попри це і попри подальше поглиблення системної кризи, в українському суспільстві залишається велика кількість сил, які взагалі заперечують вірогідність соціальних катаклізмів. Погроми, які несподівано сталися в тихій і спокійній Молдові невдовзі після публікації "Революційних тез", не додали українським оптимістам розуміння ймовірності спонтанних процесів.

Водночас, якщо українські політики далекі від народу, то багато громадських об’єднань в Україні далекі від реальності. Розуміючи глибину системної кризи, вони, однак, ставлять собі нездійсненні часткові цілі та фрагментарні завдання.

Дехто бореться за зміну виборчого законодавства в Україні, наче теперішніх політиків можна переконати добровільно відмовитися від системи, яка їх привела до влади. Інші активісти виступають за судову реформу не розуміючи, що поява одного чесного судді неприпустимо небезпечна для системи. У кожного – своя мета, "своя правда і свій шлях широкий".

Відтак, в українському громадсько-політичному середовищі досі немає достатнього розуміння того, що проблеми конституції, мера-космонавта, купівлі кібер-ножа, боротьби з корупцією, забудови історичних центрів міст та безліч інших проблем неможливо вирішити у відриві від розв’язання головної проблеми – системної кризи в Україні.

Всі проблеми, з якими стикається український соціум, – це вияви хворої системи державної влади. Не змінивши систему, не можна якісно вирішити жодну з існуючих проблем. Взамін вирішеної, виникне десяток нових негараздів.

Український Титанік впевнено йде на дно, тому питання напряму його руху, швидкості або оркестрового репертуару на борту вже не актуальні. Єдине питання, гідне уваги, – це організований порятунок всіх пасажирів нещасного судна.

Для організації порятунку пасажирів судна "Україна", яке пробило дно економічною кризою та розхитується політичними чварами, залишається все менше часу. Соціальний вибух на кораблі може статися восени, а може і разом з січневими президентськими виборами.

Спосіб порятунку

Як то зазвичай буває, порятунок потопаючих – справа рук самих потопаючих. Уникнути соціального вибуху й бунту можна лише зусиллями самої ж громадськості, надавши можливим народним протестам організованої форми.

Народ має згадати про свій суверенітет, про свою установчу владу. І якщо тоді й відправляти державних керманичів і політичних нездар на звалище історії, то лише в організований, а не стихійно-вибуховий спосіб.

Для цього необхідне формування загальнонаціонального політичного руху – мережевої кампанії. Потрібен рух, який не буде справою політиків, а стане справою самих громадян. Який донесе до всіх куточків необхідність докорінних системних змін, стане інструментом активізації і просвіти населення.

На українському шляху до потрясінь потрібен рух, який створить конструктивні передумови для майбутньої революції й виступить каталізатором розвитку громадянського суспільства.

Про такий рух писалося неодноразово.

Однак він досі не виник. Чисельні громадянські об’єднання та ініціативи, які сприйняли стратегічну програму "революційних тез" та претендують на всеукраїнську об’єднавчу роль, – малоефективні й слабкі.

Чому ж досі не постав могутній суспільно-політичний рух? Чому громадськість не стала єдиною організованою силою? Можливо, тому що досі ніхто не спромігся запропонувати зрозумілу тактичну програму для цього процесу – так би мовити, план дій. З чого почати? Які напрями його діяльності та форми акцій проводити? Як мобілізовувати громадян?

З цих питань необхідна якнайширша публічна дискусія. Навіть, якщо вона і не призведе до появи потужного руху, то як мінімум, сприятиме активізації громадянського суспільства.

В свою чергу, автор в одній з наступних публікацій на шпальтах Української Правди запропонує своє бачення плану дій для громадськості в умовах назріваючих соціальних потрясінь.

 

Олексій Толкачов, для УП