Свободу не остановить? Или о ценности, которую лучше не терять

Недавня дискусія довкола "широкої коаліції" та проекту Конституції, опублікованого у "Дзеркалі тижня", актуалізувала тему свободи слова. Очевидно, що під тиском президентських виборів вона не втратить актуальності. І не тільки тому, що будь-які вибори асоціюються з медіаманіпуляціями, політичною джинсою й іншими інформаційними неприємностями, і навіть не через скандальну 34-ту статтю про дезінформацію у нереалізованому проекті Основного Закону.

А більшою мірою тому, що мова йде про концептуальні речі: руйнується свобода як цінність.

Для початку один показовий приклад. У програмі "Свобода слова" на ICTV  1 червня Леонід Кравчук у відповідь на запитання представника Блоку Литвина Олега Зарубінського про звуження конституційних прав громадян за умови обрання президента в парламенті, сказав буквально наступне: "В історії народів бувають такі періоди, коли формальні записи (мається на увазі у Конституції), не можуть бути визначальними для того, щоб вивести ситуацію з кризи. Скажімо, сьогодні криза економічна надворі. Вже в кожній хаті. І от будемо сперечатися, чи позбавимо права людину обирати, чи позбавимо права людину їсти й одягатися. Що для людини важливіше – скажіть, будь ласка, – при всьому тому? Те право, про яке ви кажете, свобода… Його можна повернути із часом".

Але в історії народів, у тому числі й нашого, бували й інші приклади, коли втрачена через політичний розбрат еліт свобода відвойовувалася роками ціною багатьох життів. Свобода – категорія і символічна, і реальна одночасно. Оскільки вона є базовою цінністю, яка уможливлює розвиток і конкретної особистості, і держави загалом.

І постановка питання у стилі "ковбаса чи свобода?" у нинішній ситуації є дуже небезпечною і некоректною. Бо і "ковбаса" в умовах несвободи може бути дефіцитом, як це було в радянські часи.

І подолати економічну кризу шляхом обмеження політичних свобод - і свободи слова, і свободи вибору - навряд чи можливо. Адже в сучасному світі політичні свободи є інституційними засобами забезпечення інших основних свобод, у тому числі й економічної.

Дуже показовою у цьому сенсі є нещодавня заява усіх п'яти членів Ради економічних експертів при урядові ФРН, яких ще називають "п'ятьма мудрецями". Отже, авторитетні вчені заклинали уряд Німеччини зійти з "помилкового шляху" надання державної допомоги тим підприємствам, які переживають кризу, і не заважати структурним змінам в економіці, які назріли.

"Які підприємства є конкурентоздатними, вирішує ринок, а не політики", – кажуть вони. Адже, на їхню думку, державна допомога окремим фірмам, – це не що інше, як перерозподіл фінансових ресурсів платників податків і успішних підприємств на користь підприємств-невдах".

Фактично, "п'ять мудреців" стали на захист економічної свободи. Оскільки держава може мати проблеми в майбутньому, якщо вона сьогодні візьме на себе невластиві їй функції.

Цей приклад наведено для того, щоб показати, що свобода справді є цінністю. Хоча, можливо, й не завжди комфортною, бо як зауважував лауреат Нобелівської премії в галузі економіки Фрідріх Гайек, свобода не означає усіх добрих речей або відсутності будь-якого зла.

Для України збереження і розширення меж свободи у широкому її розумінні, свободи як цінності, є особливо важливою сьогодні. Адже свободи як такі, і свобода слова зокрема, утворюють "ринок ідей".

Циркуляція ідей є необхідною складовою конструювання майбутнього. Але поки що рух ідей відбувається по горизонталі - тобто в окремих професійних групах чи групах за інтересами, але не по вертикалі.

Немає обміну ідеями між різними групами, а що найприкріше між тими, хто продукує ці ідеї, та владою, яка могла б їх реалізовувати, або брати до уваги у виробленні стратегічних (а не тактичних, тобто поточних, за принципом "гасіння пожежі") програм розвитку у різних галузях.

Саме тому тема свободи та права людини мають бути базовими в усіх переговорах щодо зміни системи влади. І це має найбільше значення, а не колір коаліції. Якщо це буде взято до уваги, то не матиме значення, яка система управління функціонуватиме – президентська чи парламентська. Адже і та й інша успішно функціонують у демократичних країнах.

Політики мають зрозуміти, що збереження свободи як цінності, як базової підстави демократії, служитиме й гарантією їхньої безпеки у разі програшу на виборах.

І тому реакція журналістської спільноти на статтю 34-1 (в якій йшлося зокрема про те, що "використання засобів масової інформації для дезінформації суспільства та в антиконституційних цілях не допускається та карається згідно з законом; засоби масової інформації, які поширюють таку інформацію, за рішенням суду, позбавляються ліцензії (дозволу, свідоцтва) без права поновлення")у проекті Конституції, оприлюдненому в медіа, була природною, хоча може й не всіма до кінця усвідомленою.

Сьогодні, очевидно, дуже складно буде знайти безпосереднього автора цієї статті. Юлія Тимошенко заявила, що в проекті БЮТ немає жодних обмежень роботи ЗМІ.

Партія регіонів також відмовляється від цієї поправки. Але важливим є дещо інше. І сумнозвісна стаття 34-1 (уже, швидше, як щось символічне, а не реальне, оскільки очевидно, що політичні сили представлятимуть нові проекти Основного Закону), і заява Кравчука, наведена вище, – це такий собі посттравматичний синдром.

Суспільство, у тому числі й політична еліта, в останні роки отримало чимало психологічних травм, які ніхто й не збирався лікувати. Одна із таких травм – це "касетний скандал" і справа Гонгадзе.

У своїй останній книзі "Без права на покаяние", яка вийшла нещодавно з друку, Володимир Горбулін пише наступне: "Поки ми не з'ясуємо, що відбувалося, як міг бути організований запис, кому це було потрібно і для чого, рухатися вперед неможливо… Фактично була зруйнована атмосфера довіри".

Він переконаний, що наслідки цієї нерозв'язаної проблеми проявляються і сьогодні. Свобода без довіри – це не повна свобода. І саме тому всі переговори останніх років між різними політичними силами у різних комбінаціях закінчуються нічим і лише посилюють цю взаємну недовіру та конфронтаційні настрої у суспільстві.

Українські медіа також працюють в цій "зруйнованій атмосфері довіри". Питання про їх впливовість за таких обставин навряд чи може стояти. І тому вислів Віктора Ющенка про те, що "ЗМІ не допустили заколоту" виглядає як мінімум некоректно, оскільки висвітлення теми "широкої коаліції" та опублікованого в пресі проекту Конституції (а не представленого самими політичними силами, і це дуже важливий момент) низкою медіа, у першу чергу, телеканалами, виглядало з одного боку – як відверта пропаганда, з іншого – як суцільне шоу.

Вітчизняні медіа, розважальна функція яких стала домінуючою (хоча є й низка інших функцій, які мають виконувати ЗМІ, не забуваючи про свою соціальну відповідальність), політику також перетворили в розвагу. Оскільки це підвищує рейтинги, а отже, приносить реальні гроші каналам.

Неоднозначну роль у цих процесах зіграли політичні ток-шоу. З одного боку, наявність таких політичних шоу свідчить про те, що свобода слова у нас все ще існує.

З іншого боку, не без участі цих програм певною мірою нівелюється цінність самого поняття свободи. Політики, які беруть участь у ток-шоу, не несуть відповідальності за сказане ними в ефірі, перетворюючи дискусію у великий балаган. А свобода – це відповідальність і за дії, і за слова.

Зараз обговорюється велика кількість різних медійних документів, у тому числі й законопроектів. РНБОУ виніс на розгляд громадськості Доктрину інформаційної безпеки України. Верховна Рада 3 червня прийняла за основу проект закону про внесення змін до Цивільного кодексу України, № 4332 щодо відшкодування моральної шкоди, в якому пропонується вдосконалити цивільно-правову відповідальність за вчинення моральної шкоди шляхом поширення завідомо неправдивих відомостей стосовно фізичної або юридичної особи.

Окрім того на розгляді в парламенті знаходяться ще законопроекти, як от про внесення змін до закону про систему суспільного телебачення і радіомовлення, внесений бютівцем Андрієм Шевченком; про внесення змін до закону про телебачення і радіомовлення, внесений Володимиром Ландиком щодо зменшення впливу світової економічної кризи на діяльність електронних ЗМІ; законопроект про доступ до публічної інформації (№2763, автор Андрій Шевченко), тощо.

У той же час Міністерство юстиції підготувало нову редакцію закону про інформацію. Національна рада з питань телебачення і радіомовлення заявила про необхідність регулювання нових медіа, зокрема в інтернеті. В експертному середовищі уже не перший рік обговорюється необхідність прийняття Інформаційного кодексу.

Днями парламент прийняв актуальну з точки зору останніх подій постанову про забезпечення безперешкодної діяльності засобів масової інформації у передвиборний період 2009 року (подано народними депутатами Миколою Томенком, Оленою Кондратюк, Миколою Баграєвим та іншими).

Згідно з цією постановою, Кабмін має вжити заходів щодо припинення перевірок відповідними службами органів виконавчої влади і державними установами ЗМІ на період проведення передвиборної кампанії з виборів президента.

Безперечно, багато змін, у тому числі й законодавчих, назріло. Адже світ швидко змінюється. А вітчизняне законодавство у більшості випадків не встигає за динамікою змін у медіа просторі.

Як правило, це відбувається не тільки тому, що політична криза заважає, а тому, що українська держава безнадійно відстала у розумінні сучасних тенденцій в інформаційній сфері.

Бо якщо сьогодні політиками не останнього ешелону робляться заяви про звуження рамок свободи, то про який розвиток медіапростору може після цього йтися?

Здавалося, що після подій 2004 року ніхто не зможе посягнути на ті цінності, у першу чергу, свободу як таку і свободу слова, зокрема. У цьому й була ключова помилка. Свободу, як з'ясувалося, ми отримали, але вона не стала цінністю.

Не факт, що ситуацію виправить злива перерахованих вище законопроектів. Адже йдеться не лише про формалізацію правил гри. Йдеться про ті глибинні процеси переосмислення з метою віднаходження ролі та місця України у світі, які мають відбутися у суспільній свідомості, і, в першу чергу, в свідомості політичної еліти.

Йдеться про культурно-цивілізаційний вибір. І ставлення до свободи якраз і визначатиме оте місце України на геополітичній карті й перспективи її майбутнього.

 

Діана Дуцик, політичний оглядач УНЦПД, для УП