Непокоренные и непримиримые
На війні мій дід – Михайло Якович Бойко (1918-1991) – був з першого її дня. Спочатку, на Західному, потім на Воронежському, Третьому Білоруському Фронтах.
Війну він почав баштовим стрільцем танку. З вересня 1941 по березень 1942 – виконуючий обов’язки комісара, а потім, до січня 44-го – замполіт танкової роти. З січня 44-го по березень 45-го – офіцер розвідки, до вересня 46-го – начальник штабу самохідного дивізіону.
У вересні 1944 був тяжко поранений, отримав перелом нижньої кістки правого стегна. Лікувався в евакуаційному шпиталі до середини лютого 1945.
Нагороджений Орденами Червоної Зірки, Великої Вітчизняної, медалями "За Перемогу" та ювілейними нагородами.
Після війни продовжив службу в Радянській Армії на теренах Туркменістана, Узбекістана. Після семи років перебування на Кушкі – найпівденнішому прикордонному пункті країни (точнісінько як у відомому офіцерському прислів'ї часів СРСР: "Меньше взвода не дадут, дальше Кушки не пошлют") та нетривалого перебування в Самарканді, був переведений до Німеччини, у містечко Нойруппін. Як нитка за голкою, за ним завжди слідувала сім'я.
З КПП військового містечка, розташованого в лісі під Норуппіном, автобус щодня возив школярів – дітей військовослужбовців РА – на навчання до російської школи, а після уроків повертав на це ж саме місце. А одного разу сталася несподівана прикрість – автобус зламався.
Змійка з учнів по парах поповзла Нойруппіном. Дорога пролягала через центр містечка, де один до одного тулилися безліч магазинчиків та невеличких лотків.
Мати згадує: "Німці зазнали нищівної поразки у війні, але, незважаючи на це, вже на початку 50-тих жили як переможці: вулиці вражали чистотою й охайністю, бруківки, ніби вилизані; з продуктів там всього навалом і таке все добротне, смачне, привабливе – назавжди запам'ятала їстівні статуетки з шоколаду – зайчики, сови, білочки. Та ще й взяли собі за правило виставляти товар під магазином просто неба і без охорони.
А в кожного школярика одна рука вільна. І от один "дотепник" вирішив скористатися можливістю: непомітно для супроводжуючої особи – однієї з офіцерських дружин – поцупив щось з виставлених на вітрині ласощів. Реакція німців, які не зрозуміли радянського "вибрику", була дуже негативна. Але все обійшлося без"міжнародного конфлікту".
Прожиті Михайлом Яковичем Бойком 73 роки були нелегкими. Найтяжчими видалися випробування війною, які він витримав з честю. Вічна шана і пам'ять герою, яким він є і назавжди залишатиметься для нашої родини.
Будучи переконаним ідейним комуністом (до речі, затятим АНТИсталіністом), мій дід, якби жив донині, був би однозначно, категорично проти того, аби прирівняти за ветеранським статусом воїнів ОУН-УПА і Радянської Армії.
"Бандера" для нього завжди було синонімом слова "ворог". Одначе...
Шанування героїзму солдата Радянської Армії не стає мені, онуку кадрового офіцера, на перешкоді адекватної оцінки історичної місії ОУН-УПА в змаганнях за Національну Свободу, в здобутті Батьківщиною Незалежності.
Героїзм червоноармійців та воїнів-упівців однаково поцінований мною. Одне іншим не затьмарюється, і моя онукова любов до діда не стає меншою.
Вони хоч і воювали під різними прапорами, але ж всі однаково хотіли добра і щастя для Батьківщини. Омріяне майбутнє бачилося їм по-різному, тож і йшли до нього українські воїни окремими шляхами. Та в цих звитягах і червоноармійці, і бандерівці проливали свою кров, жертовно віддавали життя...
Якщо ж і дотепер ті, що вижили у цьому пеклі, не можуть пробачити один одному участі в різних арміях, то нехай Примирення стане Святим обов'язком перед Батьківщиною для їхніх нащадків.
Молоді українські покоління мають вічно пам'ятати подвиг всіх солдатів-співвітчизників у Другій світовій, і, проявляючи громадянську відповідальність, з розумінням ставитись до такої складної й трагічної історії своєї Нації, адекватно сприймати її віхи, якими б суперечливими вони не видавалися.
Героям - слава!
Олексій Мазур, Дніпропетровськ, для УП
