Праздник со слезами на глазах
…Тролейбус повільно підповзав до Солом'янської площі. У салоні ветеран з нагородами на грудях вголос турбувався про долю футбольного "Шахтаря": "Коли "Динамо" з "Шахтарем" грають? Я за "Шахтар" вболівати не буду. Там негри грають і тренер у них румун! Чому він румунів бере? Вони зрадники, стріляли у наших, фашисти!".
Ветеран так розхвилювався, що навіть проїхав власну зупинку, швидко звинувативши в цьому маленькому епізоді уряд Тимошенко та його економічну політику.
Отже, Україна зустрічає чергову річницю Перемоги над фашизмом у Другій світовій війні. Свято 9 травня в той же час не є загальнонаціональним. Значна частина громадян вважає, що святкувати нема чого, бо Сталін не був кращим за Гітлера.
На загал, травневі свята займають незрозуміле місце в сучасній Україні. І якщо 1 травня ще встигає наздогнати Великдень (теж цікава колізія), то з Днем Перемоги ані влада, ані суспільство ніяк не можуть визначитися. Святкувати чи ні? Якщо святкувати, то як? Якщо не святкувати, то чому?
Мільйони українців приймали участь у війні проти Гітлера, однак під час німецької окупації не було зафіксовано сильного спротиву. Надто добре попрацювали більшовики у тридцяті роки.
Як розповідав автору статті один харківський знайомий: "Мій батько завжди іронічно промовляв вислів "чорні роки німецької окупації". Під час війни він був дитиною та добре запам’ятав, що в місті було тихо та спокійно, люди були задоволені, ходили на роботу, жили собі". Звісно, це лише одна суб’єктивна точка зору, але все ж…
Зміни у ставленні до 9 травня неминучі, бо йдуть з життя безпосередні учасники подій. В такому разі 9 травня, так само як і 1-2 травня стають звичайними вихідними, що дають можливість не піти на роботу та поїхати на дачу.
Владою скасовано військовий парад на честь Дня Перемоги. Це зроблено з економічних міркувань, але зрозуміло, що така причина не є головною. Дійсно, парад на Хрещатику трошки суперечить сьогоднішньому курсу України на дистанціювання від Росії, Червоної армії, НКВС. Але у омріяній Європі, наприклад у Парижі, День Перемоги святкують майже так само як у Москві.
Вислів "Велика Вітчизняна війна" вже років п'ятнадцять вилучено зі шкільних та вузівських підручників. Замість нього вживають або "Друга світова", або "радянсько-німецька". Гуманітарна еліта вважає, що Вітчизною у цьому випадку була Росія, тож Україна не може відчувати цю війну як Вітчизняну.
Українська проблема у роки Другої світової була у відсутності сил, що могли б орієнтуватися на західних союзників. Такі сили були у Польщі, а от у нас – ні. Тому зараз якщо святкувати перемогу над фашизмом, що заклала підвалини ЄС, то які гасла підіймати? Кого згадувати? Ковпака та Шухевича? Ватутіна та Бандеру? Кирпоноса та Стецька?
Їх можна поставити у один ряд, але це буде повною перемогою пост-модерну. Однак, Україна не мала в той час інших героїв, що билися за перемогу Лондона та Парижа. Ми прагнемо до них зараз, забуваючи, що у 1941-му були по різні боки барикад. За Сталіна!? За Гітлера!? День Перемоги не відчувається святом, бо це була і громадянська війна.
Цікава ідея президента Ющенка про святкування Дня Перемоги 8 травня, тобто разом з Європою, не зустріла підтримки у суспільстві та була швидко забута, відійшовши у небуття разом із тезами про "єдине вікно" для підприємців, розмежування влади та бізнесу, адмінреформу, тощо.
З таким само успіхом можна було б перейти на грінвічський час, а потім дивуватися, що наш регіон до нього не пристосований.
Так само з’явилася, а потім зникла ідея спільних обідів ветеранів Чернової армії та УПА як способу примирення. Ця ідея була з розряду тих, що гарні теоретично, але складні у впровадженні.
Боротьбу за права ветеранів УПА ведуть вже близько двадцяти років, однак лише цього року до цієї боротьби додалися нові штрихи, тобто політики згадали про дивізію "Галичина".
Цікаво, що тільки ВО "Свобода" першою з політичних сил вголос почала казати про ветеранів дивізії військ СС "Галичина". До цього часу провідні політичні сили уникали цієї теми, зосереджуючись на визнанні ветеранами війни бійців ОУН-УПА.
Однак, до цього часу це питання не вирішено, чому сприяє неузгодженість серед "помаранчевих". Не всі з них визнають спадщину ОУН, але всі ладні підписатися під "євроатлантичними цінностями".
Полярні оцінки спадщини Другої світової не є дивиною для українського суспільства. Україна як була розколота у період 1939-45 років, так і зараз знаходиться у схожому стані. Значно легше прибалтам та молдаванам. Вони знають, що були тоді за Німеччину.
Росіяни та білоруси переважно підтримували Сталіна, хоча траплялися забуті у сьогоднішній Росії приклади протилежного ставлення до цих подій. А от як бути Україні? Саме тут проходила лінія європейського розколу, тому і День Перемоги не для всіх є таким. Звичайний вихідний, що дає привід політикам згадати про минувщину.
Юрій Корогодський, для УП
