Битва за Украину

Україна знала багато битв та воєн. Протягом багатьох століть на наших землях билися ми і били нас. На українській землі немає, мабуть, такого місця, де б не пролилася кров українця.

Воювали ми за наш край, і якщо хтось думає, що в 1991 році ми його нарешті відвоювали, помиляється. Боротьба за нього триває. Битви за українську землю не припинялися ні на хвилину. Тільки тепер це вже нова битва, яка завжди передує справжній війні.

Ця війна поєднує в собі інформаційну, культурну і мовну, тощо. Це бойові дії, спрямовані на досягнення головної мети – знищити Українську державність.

Війна триває. Тепер за владу. За владу в Україні і за Україну у владі.

Військо ПР включно з "ордою Кримського ханства" продовжує пересуватися київськими околицями, завойовуючи столицю.

Роз’єднані сили "реєстрового козацтва" Правобережної і Лівобережної України ніяк не можуть досягти домовленості для об’єднання. Правобережне "реєстрове військо" – БЮТ – ніяк не вирішить на чиєму боці воювати і до якого союзу пристати.

Отаманка БЮТівського війська не в змозі змиритися з тим, що в неї можуть відібрати отаманську булаву.

"Лівобережне військо" НУНСівців під проводом Гетьмана всія України чи то принципово, чи то із стратегічних міркувань, не має бажання об’єднуватися з "військом лівобережним".

Складна політична ситуація вимагає швидких рішень та нових облич, які б допомогли домовитися двом "реєстровим військам" чи просто "очолити" народ для протистояння московській навалі.

"Малоросійське військо" Партії регіонів робить спроби домовитися то з Лівобережним, то з Правобережним "військами". Регулярні переговори та щедрі дари, тим не менше, не забезпечують тривалого перемир’я, адже все одно кожен й надалі грає свою політичну гру.

Та військо малоросів з кожним днем набирає все більшої могутності із-за підтримки територіально близьких сусідів. Серед реєстрових "військ" все частіше виникають незгоди. Міжусобні війни викликають більшу недовіру серед незалежного українства, і воно ладне обрати нових козацьких ватажків.

В політичні переговори вступають ті, хто здібний і охочий до ведення переговорів. Нещодавно ще й писар, а тепер козацький ватажок Арсеній Яценюк із своєю свитою хоче переконати українство в щирості своїх намірів.

Колишній кошовий отаман Анатолій Гриценко, намагається достукатися до невеликої групи української інтелігенції, щоб пояснити їм, що їхній час прийшов і саме вони мають вирвати з рук посварених між собою ватажків владу. На заході вирує нова свобода – "Свобода" Тягнибока.

Зрозуміло, що об’єднання не буде. Ніякого. Воно й не потрібне. В нашому сучасному українському варіанті краще вже нічого, ніж будь-що.

А якщо хтось і об’єднається, то не заради ідеї, не заради народу, а для того, щоб отримати щедріші дари. А тому, хто вистоїть і зможе вести гідну боротьбу за українця і його землю – честь і хвала.

Козаки завжди цінили силу, мудрість та честь. Жителі українських містечок та хуторів починають шукати собі нового гетьмана та отамана, адже, не бачать, що для нього доброго зробили отаманка та гетьман.

Український народ – терплячий. Особливо до земляка. І навіть якщо він не дочекався добра від своїх, до чужого все одно не пристане. Обиратиме свого – з Бессарабії, чи то з Черкащини, чи з заходу. Головне, щоб говорив по-нашому, дихав нашим повітрям і ходив тільки нашою землею.

 

Олександр Оськін, Університет імені Адама Міцкевича, Познань, Польща, для УП