Предвыборный демонтаж

Днями стало зрозуміло, який нестандартний хід підготувало оточення президента для подолання "проблеми-2010". Можливо, що кампанія по демонтажу пам'ятників радянської доби, як спосіб згуртування правого електорату, стане одним з ключових меседжів президентської кампанії Ющенка. Якщо така кампанія матиме місце.

Виступаючи під час мітингу у Биківні, присвяченому пам'яті жертв політичних репресій, президент Ющенко закликав повністю демонтувати в Україні символи комуністичного режиму.

"Україна має остаточно очиститися від символів режиму, який знищив мільйони безвинних людей. Це не частина нашої історії, як дехто цинічно хоче сказати. Це частина комуністичної системи", – сказав президент.

Комуністами були Григорій Петровський та Християн Раковський, Микола Скрипник та Микола Хвильовий, Михайло Волобуєв та Олександр Шумський, що були лідерами політики "українізації". То що їх тепер викреслити з власної пам'яті?

"Впродовж 2007-2008 років в Україні демонтовано понад 400 пам'ятників діячам комуністичного режиму, організаторам Голодомору, політичних репресій 1937-1941 років. Перейменовано понад 3 тисячі топографічних назв, які носили їхні імена", – уточнив глава держави.

Що ж, дійсно у тому ж Донбасі величезна кількість міст, селищ, районів, вулиць, що носять ім'я більшовика Артема. Можливо, в такій кількості вони не потрібні.

У Києві ще до цього часу є три вулиці Леніна. Щоправда, пересічним киянам та гостям міста вони мало відомі, бо розташовані на околицях столиці, у селах Троєщина, Бортничі та Жуляни. Погана звичка давати усім вулицям назви десяти-п'ятнадцяти радянських героїв збереглася до цього часу. Тобто, життя минає, а назви ті самі.

От, наприклад, село Ясногородка під Києвом. На самій його околиці раптом потрапляєш на вулицю Чкалова. Що вона там робить? Не кажучи вже про те, що місцеві мешканці навіть плутають її з вулицею Чапаєва, що розташована на іншій околиці села.

Коли в кожному селі є вулиця Леніна та на площі стоїть відповідний пам'ятник низької художньої якості, не є проблемою позбавитися цієї спадщини.

Але треба розрізняти. Бо, дійсно, враховуючи відомий обсяг участі українців у КП(б)У, НКВС та Червоній Армії, важко погодитися з президентом, який вважає, що це "не частина нашої історії". І знов-таки бажано розрізняти, що ми демонтуємо.

Все ж таки пам'ятник Леніну, розташований навпроти Бессарабського ринку, надто добре виконаний у художньому сенсі цього слова. Можливо, що він і викликає у людей рецидиви тоталітарного настрою, але велика кількість тамтешніх крамниць елітарного ґатунку швидко розвіює сумніви у можливості відновлення СРСР.

"Леніна" можна демонтувати, але що буде на цьому порожньому місці? Чергове казино, магазин дорогого одягу чи зала гральних автоматів у парку?

Так само як і пам’ятник "всеукраїнському старості" Григорію Петровському біля стадіону "Динамо". Наразі він цілком гармонійно знаходиться на своєму місці. Якщо його відвезти до музею радянської окупації, що буде замість нього?

Тоді треба висадити в повітря ЦУМ, який було збудовано у 1939 році, у розквіт сталінського терору. Достатньо лише почитати спогади Олександра Довженка, щоб зрозуміти, що тоді кияни не сприймали цю будівлю схвально.

Далі можна взагалі поставити питання про цілковиту перебудову Хрещатика, ліквідацію усіх пам’яток сталінізму у вигляді тамтешніх будинків та урочисте знищення найогиднішого символу масових репресій – будинку із п’ятикутною зіркою на башті.

Можливо слід визначити, які пам'ятники мають художню цінність та лишити їх там, де вони стоять. А все інше включно з вулицями льотчика Чкалова – змінити, замінити, покращити.

Але без зайвого галасу. А ще краще газифікувати села, заасфальтувати шляхи, подбати про автобусне сполучення. Після цього ніяких спогадів про радянське минуле не залишиться.

Демонтаж – справа копітка та вимагає грошей. В умовах економічної кризи, можливо, краще знайти інше пристосування таким ресурсам. Будувати дороги, мости та тунелі, станції метро?

Є ще один аспект будівельно-демонтажних тем, який не можна оминути в даному разі. І ми звертаємося до нього не за принципом "сам дурак", а тому що йдеться про ті самі вулиці, про ті самі парки, про ті самі сквери, де мають руйнувати символи тоталітаризму.

На жаль, ми мало помічаємо кампанію по демонтажу пам’яток доби російського царизму, яка вже котрий рік йде у Києві. Причому авторами цієї кампанії були люди далекі від патріотичних цінностей та, взагалі, далекі від політики.

Йдеться про знищення будинків дев'ятнадцятого початку двадцятого століття. Ця кампанія йде до свого успішного завершення, навіть незважаючи на економічну кризу.

Ось лише невеличкі приклади. На Пушкінській стоять зачиненими прекрасні будинки, в яких ще можна жити двісті чи триста років. Вибиті шибки, зачинені двері. Класний майданчик для бомжів та з'ясування стосунків кримінальних груп. Такі самі будинки можна побачити і на вулиці Златоустівській, біля площі Перемоги.

Навпроти автостанції "Поділ" цілеспрямовано руйнується квартал дво-, три-поверхових будинків. А місцеві мешканці кажуть, що з чим не можна нічого вдіяти, бо весь мікрорайончик вже кимось викуплено для побудови чергових багатоповерхівок.

Якщо пройти трошки далі, вглиб Подолу, то можна побачити поодинокі будинки, які вціліли під час знаменитої подільської пожежі на початку 19-го століття. Їх теж штучно зроблять аварійними?

Вже більше 10 років (!) будівельний котлован прикрашає бульвар Шевченка, неподалік від станції метро "Університет". Якщо рухатися із залізничного вокзалу до Хрещатика, то неодмінно проїдеш повз цей "пам’ятник" київського господарства. Цікаво, що думають з цього приводу туристи? Яке в них враження від міста, в якому нічого не змінюється роками?

Якщо монументи Леніну погано впливають на свідомість, то як на неї впливають армади аварійних будівель? І якщо зруйнувавши усіх "леніних", ми побудуємо європейську країну, то що будемо робити з будівельною мафією, яка не маючи ніяких політичних переконань, знущається над містом?

 

Юрій Корогодський, для УП