9 мая – день памяти об оккупации
Це можна побачити на прикладі сучасної Росії. У Москві вже завершили процес відбілювання злочинів більшовизму. І почали наступ на Україну та балтійські держави, які історію своїх народів розуміють всупереч імперіалістичній версії історії СРСР та ІІ Світової війни. У Москві хочуть законодавчо закріпити юридичну відповідальність за незгоду з нею.
Центральною ідеєю російської версії історії СРСР є так званий "день перемоги у Великій Вітчизняній війні", що відзначається 9 травня. Аналогічне трактування цього дня в Україні викликає ряд принципових запитань. Перемога кого? Над ким? Яка саме "вітчизна" мається на увазі? Якщо під "перемогою" зокрема розуміють "остаточне звільнення України від нацистів", то виникає також питання: звільнили для кого?
Метою українців у 20 столітті було здобуття незалежності. Свідченням цього є наша історія, зокрема сучасна держава Україна. Відтак критерієм оцінки історії українців минулого століття має бути саме зміст ідеї про незалежність. Згідно нього 9 травня – далеко не день перемоги українців у війні за комуністичну вітчизну над німецькими нацистами-загарбниками…
Історія міфу про ВВВ
Велика Вітчизняна Війна – видумка радянських служивих істориків. Спочатку всі три слова писалися з малої літери, пізніше — з великої. 22 червня 1941 року сталінський академік Омелян Ярославський статтею, яку на наступний день опублікувала газета "Правда", під назвою "Велика вітчизняна війна радянського народу", започаткував новий історіографічний міф.
Який виявився більш ніж потрібним для радянської пропагандистської машини, особливо з огляду на ідеологічний постулат про побудову "єдиного радянського народу". Використання сьогодні позначення "ВВВ" свідчить про збереження в масовій свідомості колоніальних стереотипів та неспроможність (неготовність, небажання) політичних верхів звільнитися від догм комуністичної метрополії.
Українці мають відкинути нав’язані їм міфи, бо вітчизна в них не СРСР, де пригнічувалася їхня національна суть машиною смерті. Вітчизна українців – Україна.
Затиснуті в тоталітарні лабета, українці, що залишилися після Голодомору та репресій живими, не мали вибору щодо участі у складі Червоної армії. Сьогодні зрозуміло, що вони воювали не за свій народ, не за гідне життя своїх дітей, а за власних окупантів. Тоді ж вони були заручниками історії…
Як зазначає Юрій Шаповал, дослідник української історії 20 століття, "події після 22 червня поставили під сумнів "вітчизняність" війни, легендарний ентузіазм і монолітність цивільного населення у справі оборони "социалистического отечества" виявили глибинний розкол суспільства щонайменше на три групи.
На тих, хто в силу різних обставин (в тому числі, в силу переконань) воював в Червоній армії; на тих, хто не хотів повернення комуністів і відкрито протистояв їм; і на "мовчазну більшість", яка готова-змушена була пристосуватися до різних режимів".
Багато українців, яким набрид більшовицький терор, прихід німців розцінювали як можливість його позбутися. І не лише в Галичині. А й в інших частинах України. Зокрема на Київщині, як згадував секретар ЦК КП(б)У Коротченко, у початкові дні війни "абсолютна більшість цивільного населення не бажала продовжувати боротьбу проти німців...".
Таки в лапках
Для розуміння сьогодні змісту "дня перемоги" для українців важливим є питання не над ким перемога — зрозуміло, над німцями, — а чия перемога. Очевидно, що не українців. Хоч значна частина воювала проти комуністів і нацистів в лавах Визвольного руху, вони не досягли поставленої мети – здобути незалежність, з огляду на нерівні сили.
До і після 9 травня 1945 Україна не стала повноцінним суб’єктом міжнародних відносин. Зрозуміло, що статус засновника ООН є річчю показовою і позірною.
Майже кожне місто в Україні "святкує" день свого визволення від "фашистських загарбників". Шаповал зазначає: ніякого визволення в 1944 не відбулося. Точніше було б сказати так — відбулося вигнання німців з території України з одночасною переокупацією.
Декілька прикладів післявоєнних суспільних процесів в УРСР. Продовжується тиск на інтелігенцію з метою остаточно викорінити українську ідентичність. Січень 1944. Кіноповість "Україна в огні" визнана антирадянською, а роман "Собор" Олеся був заборонений на багато років та вилучений на з бібліотек.
Боротьба ОУН-УПА проти комуністів продовжувалася до початку 60-тих років. Дисидентський рух та підпільні студентські організації, Василь Стус закатований помер в ув’язненні 1985 (!) Цілеспрямована політика на "злиття народів", звуження функціонування української мови та викорінення національної ідентичності. Етнічних українців, за деякими винятками, заборонено призначати на керівні посади, тощо.
До мети підпільною ходою
Якби хто не хотів, але саме націоналістичнепідпілля, що було в тій чи іншій мірі поширене на всіх теренах України, спростовує ці "опікунські" доведення. Історія засвідчила — 30 червня 1941, в день нацистської окупації Львова, активісти ОУН проголосили, до речі, без відома німців, відновлення Української держави на чолі з Стецьком.
Ця частина українців розуміла облудність сподівань на допомогу і зі сторони червоних, в з боку коричневих. Вони зберегли обличчя українців як нації в ті часи, зараз вони — одна із "найважливіших форм легітимації української нації". Відтак постає питання: чому досі не визначеним лишається статус учасників національно-визвольних змагань.
Для об’єктивності треба навести альтернативну думку. В даному випадку комуністів та русофілів. ОУН та УПА вони розглядають як "поплічників фашистських загарбників". Однак комуніст Руднєв згадував: "Націоналісти б’ють німців, але вони наші вороги".
Або таке повідомлення. "20 травня 1943 року "бульбівці" (належали до стихійного визвольного руху) напали на німецький гарнізон у селі Чуделькин (Рівненщина). 30 німців під час бою ними вбито", — із повідомлення Сабурова.
Співпраця ж націоналістів з німцями ґрунтувалася на частковому співпадінні інтересів — спільна боротьба з комуністами. Остаточний розрив відбувся після 30 червня 1941, коли С. Бандера був арештований нацистами.
Висновки
Ще довгий час щодо оцінок участі українців у Другій світовій війні будуть точитися непримиренні суперечки. Україна втратила приблизно 10 мільйонів свого населення. Чи стало кращим в СРСР життя тих, за кого загинули ці 10 мільйонів? Ні.
Українську історію сфальсифікували. Проте тепер маємо можливість знати правду, при чому наукових аргументів для цього вдосталь. Надзвичайно великий обсяг архівного матеріалу про історію СРСР представлено Товариством "Меморіал" в Музеї совєцької окупації, на сайтах державних органів влади України.
Святкувати 9 травня як день перемоги — наруга над власною історією, над тими жертвами, яких зазнали українці у часи комуністичного лихоліття. 9 травня – день, який потрібно очистити від фальшивості і переоцінити. Бо українці як нація не мали нічого спільного ні з нацистами, ні з комуністами.
9 травня 1945 року – день утвердження повторної більшовицької окупації. Це не свято, бо немає чого українцям святкувати. 9 травня – день пам’яті про комуністичну окупацію. Про це варто пам’ятати.
Авторова головна пропозиція щодо 9 травня полягає у тому, щоб ця дата стала Днем пам’яті всіх українців, які воювали в іноземних арміях проти незалежної України – проти самих себе.
Їх не потрібно засуджувати. За них треба молитися. Про них треба знати.
Юрій Ноєвий, політолог, для УП
