Отрицание неизбежного

І знову надійшла догана від давнього читача: мовляв, останнім часом переважна більшість публіцистів, в тому числі і автор, про яку б злобу дня не просторікували, нагадують трамвайно-мітингових ільфо-петровських персонажів.

Тільки, якщо ті, про щоб не збиралися просторікувати, весь час скочувались до "міжнародного становища", а ми – до якоїсь теоретичної прокто-політології, тобто до констатації, що "все жопа" та подеколи аналізу того, де ми всі зараз знаходимось і про власні почуття від того глибокого перебування. І чи не пора вже якось потихеньку переходити у більш практичну площину лікування хвороби?

Критика частково приймається. Але от з цього моменту я змушений був майже готову до друку статтю докорінно переписувати, знову вдавшись до згаданої прокто-політології. Бо зазирнувши після Великодніх Свят до Інету, та переглянувши пошту, я віднайшов декілька по-своєму знакових статей та одного листа, публічно не прокоментувати чи відреагувати на котрі не міг.

Тому про конкретику стосовно створення потужної громадсько-політичної організації, яка б остаточно доопрацювавши цільну програму наболілих системних змін в державі, кинувши в маси тезові гасла тієї програми спромоглася би об’єднати загал задля здійснення Антисовкової Громадянської Революції більш детально наступного разу.

А сьогодні спробую востаннє констатувати: міжнародне становище.., тьху ти, допоки ми не надибаємо шляхів виходу із внутрішньої совкової клоаки, більш ймовірний революційний спосіб знизу.

Хоча на певному етапі розвитку подій в країні я не відкидаю поєднання цих двох напрямків. Відразу ж зауважу: подібний розвиток подій, як один із сценаріїв впровадження наболілих системних змін цілком вписується в загальну їхню концепцію.

Але це окрема досить дражлива і провокативна тема, і давайте її обговоримо якось окремо. Тобто давайте вирішувати малоприємні чи суперечливі проблеми по мірі їх надходження.

Тим паче, що маємо більш нагальну неприємність: наша жопа чим далі тим чіткіше набуває обрисів, з одного боку якогось невідворотного виборчо-революційного катаклізму, а з іншого – бютівські-регіональної узурпації влади шляхом внесення до Конституції зовсім не системних змін, із трохи відтермінованим у часі все тим же, але вже не стільки революційним, скільки бунтівним катаклізмом у підсумку.

Чому невідворотного, і саме катаклізму, мені вже доводилось там таки пояснювати, а саме за цим сценарієм схоже події поки і розвиваються.

З незначними зауваженнями. З киданням "нам в якості кістки Юща "на розтєрзаніє" та досягнення під інспірованим тиском мас проведення одночасних дострокових президентських та парламентських виборів – читай спроба узурпації влади однією-двома політичними силами" якось воно не дуже виходить.

А тому від спроби через виборчий процес каналізувати протестно-революційні настрої населення значна частина нашого політбомонду, схоже, починає відмовлятися. Бо, по попри свою природну совкову недотумкуватість, розуміє, що ті, як вони вважають каналізаційні процеси, їх застарілий державний колектор просто не витримає, а Україну накриє цунамі революційно-бунтівної Диканівки.

(Для не харківців і тих, хто призабув – Диканівська екологічна катастрофа трапилась в Харкові понад 10 років тому в результаті виходу із ладу міського каналізаційного колектора після непритаманної для нашої місцевості потужної зливи.)

А тому ота сама узурпація готується не через виборчий процес, а через сердешно-регіональну парламентську ширку, із всепарламентсько обраним президентом Янеком та довічним прем’єром Юлею на чолі. Отак-от двоголова хунта вимальовується.

Але ж революційних, а особливо масових протестних настроїв ніхто не відміняв. От, наприклад, у Харкові гордість нашого ВПК завод імені Малишева на майдан Свободи усім трудовим складом зібрався вийти. Поки, підкреслюю вийти, а не на вироблених ними "Булатах" чи "Оплотах" викотити.

А скажіть мені будь-ласка, скільки часу цим людям знадобиться, аби дійти цієї цікавої думки, опісля того як вони, наприклад, від "ширки" протверезіють, а другої такої не знайдеться?

А тим часом дехто із політологічної публіки перейнявся про всяк випадок запереченням самої наявності в Україні рушійної сили отієї самої революції, тобто середнього та протосереднього класу.

Квінтесенцією таких заперечень я вважаю нещодавню статтю на УП Юрія Корогодського. Не вдаючись із суто етичних міркувань у публіцистичні якості цього тексту, зупинюсь лише на двох контроверсійних авторських тезах.

По-перше, буржуазні революції буцімто здійснює лише сита буржуазія, і саме тому в середині кризових 90-х в Україні серйозні протестні рухи не спостерігались, а на початку більш заможних 2000-х вони почались.

По-друге, в Україні така революція вже не можлива, бо ще вчора ситий середній клас сьогодні в результаті світової кризи зубожів до стану цілковитого свого зникнення.

Ну, про притягнуті за вуха в цьому сенсі досить суперечливі за своєю суттю історичні аналогії часів Великої Французької чи російської Лютневої революцій я промовчу. А от про нещодавні українські реалії дещицю зауважу.

Не було в середині 90-х в Україні середнього класу, як класу такого, бо не сформувався він ще на той час. Саме тому і не спостерігалось тоді відповідних масових протестних акцій.

Але, як тільки отой самий середній клас почав формуватися і за чисельністю від усього працездатного населення наблизився до 10-15-відсоткової позначки та почав відчувати некомфортність свого перебування в системі постсовкової влади, так відразу ж оті самі масові протестні акції і почалися на початку 2000-х років, набувши свого тимчасового апогею в 2004-05 роки І цей факт вам будь-який незаангажований соціолог підтвердить.

А ще ті кляті соціологи зі своїми "провокативними опитуваннями" не тільки про протестні настрої повідомляють, але й, гади такі, ні про яке зникнення від зубожіння середнього класу не свідчать! А якраз навпаки, доводять, що попри деяку знижку відсотку середнього класу за статками, сукупна частка цього самого класу із тими, хто такими себе суб’єктивно вважає складає за різними оцінками від 40 до 55% (Центр Разумкова, ін-т Горшеніна, чи агенція TNS Ukraine).

Я ж особисто більш усього довіряю метру української соціології Ірині Бекешкіній, котра в одному із нещодавніх телевізійних інтерв’ю оприлюднила цифру 10-15% середнього класу, та близько 40% - тих, хто прагне в Україні ним стати.

А тут ще, не заперечуючи факт самого існування середньої та дрібної буржуазії, їй починають писати епітафію, мудро так натякаючи, що не зовсім амба може трапитися лише, якщо дружно так усією державою лягти під путіно-медведівський Кремль.

Ну, що з приводу цих мудрувань думає сам середній клас, можна почитати в постах під цією, як мені здається, регіональною епітафією, як, між іншим, і в пасажах про "псевдореволюцію".

В принципі мені вже якось доводилось казати "у кожного свої таргани в голові, і він має повне демократичне право поділитися ними із народонаселенням". Та й біс би з ними, тими тарганами, аби вони не почали якось масово і одночасно виповзати із різноманітних регіонально-тюлькиних щілин.

Бо тут ще й один з небагатьох, як на мене, не лише бютівських, а й взагалі вітчизняних, адекватно-реалістичних і небезталанних економістів пан Полунєєв, взяв та й запакував низку цікавих та розумних ідей щодо проривного подолання як внутрішніх, так і зовнішніх кризових явищ в Україні в якийсь химерний та клишоногий геополітичний трикутник.

І знову б можна було не звернути увагу на цю публікацію, аби нещодавно мені не прислав листа якийсь добродій, і, відрекомендувавшись позаштатним помічником одного бютівського міністерського високопосадовця, не запропонував з’їхати з революційної тематики на геополітичну.

Зокрема, запропонувавши загалу в якій-небудь статті поварити ідею: а що б воно з того вийшло, аби на урядовому рівні пролунала пропозиція звернутися до США, як одного із гарантів нашої безпеки та незалежності з облаштуванням в Криму поруч із російською їхньої військово-морської бази?

Провокативна маячня, скажете ви. Можливо й так. Але чомусь цей шизоїдний лист з приводу СРУ-шного військово-базового трикутничка пролунав саме напередодні появи полунєєвської статті із його небермудським РУС-трикутником.

І до чого тут середній клас, спитаєте ви. А до того, що в результаті такої геостратегії не то що Крим стане і не російським, і не українським чи не татарським, а просто безлюдним, але й Україна заразом із її середнім класом зникне.

Втім, як на мене, все це медіакратичні технології, які свідчать лише про те, що нас намагаються завести на будь-які антиреволюційні контроверсійні манівці. Аби лишень отой самий середній та протосередній клас поменше розмірковував над тим, що йому більше шкоди завдало, чи то так звана світова криза, чи то, наприклад, Нацбанківська офшорна оборудка із першим траншем МВФ, чи то урядова фактична продрозверстка через хронічне неповернення ПДВ із постійними якимись шаманськими Юліними закланнями тіпа "жити стало краще, жити стало веселіше", чи то абсолютно безхребетна поведінка нашої так званої опозиції, котра за останній місяць і спромоглась за підтримки третини бютівської фракції та усіх литвинівців прийняти ну дуже антикризову постанову про відзначення на урядовому рівні 90-ї річниці комси.

А тут ще до цього табуну тарганів, мабуть, аби ковзалось їм зручніше, додав ще своєї олійки Сергій Грабовський.

Треба зауважити, що я з надзвичайною увагою стежив за низкою останніх публікацій цього шанованого мною автора. В них він чи то через суто історичні розвідки, чи то через публіцистично-історичні аналогії на прикладах диктаторських режимів Франко чи Піночета, або авторитарного штибу президентів Рузвельта чи де Голя, розбираючи по кісточках усі плюси та мінуси цих форм правління для кожної конкретної країни, як на момент перебування цих достойників при владі, так і опісля них, потихеньку підводив до думки, що за кризових умов на етапі переходу від совка до демократії Україні не уникнути того чи іншого за ступінню жорсткості періоду авторитаризму.

Я, власне, теж вважаю, що за умов революційного усунення від влади через тотальну політичну люстрацію нинішньої совкової політверстви, запроваджувати в життя системні зміни ефективніше усього буде в умовах суто президентської республіки. А позаяк наша нація-лялечка ще тільки намагається перетворитися на метелика, і має в даний момент непрезентабельний вигляд, то й лідера потребує на три голови вищого за неї та такого, що перебуває на тисячу кроків попереду.

Тільки я вважаю, що отаке хароше шукати в середовищі нашого совкового політбомонду справа марна і лідер такого штибу може з’явитися лише в результаті революційно-протестних процесів. А от пан Сергій, схоже, відшукав свого Піночета із цілою хунтою саме серед цієї публіки. І як би він не намагався абстрагуватися від Багіні з усією її свитою, запропонована ним селекція кращих із числа найгірших в депутатському та міністерському середовищі шляхом відстеження результатів тих чи інших "знакових" голосувань в парламенті, один дідько вилазить ТЮлькин БЮТ.

А позаяк цій публіці за умов катастрофічного падіння рейтингу підтримка мас задля захоплення влади не світить, то й залишається, як "частково прагматичним та місцями патріотичним" бютівцям лишень злягнутися у самовбивчому екстазі із зовсім поганими регіоналами тай виплодити вищезгадану двоголову хунтоподібну "ширку".

Отакий-от переспів платонівської Ідеальної держави на сучасний український лад.

Тільки нам сьогодні для пошуку та селекції справжніх державних мужів та лідера над ними потрібен не Платон, а Марк Аврелій із його критеріями:

" Заботься о деле, которым сейчас занят, чтобы выполнить его достойно римлянина и мужа, с полной серьезностью, искренностью, с любовью к людям и справедливостью. Отстрани от себя иные побуждения.

Будет удача, если каждое дело исполнишь как последнее в своей жизни, освободившись от безрассудства, подогреваемого страстями, пренебрежения к велениям разума, лицемерия, себялюбия и недовольства собственной судьбой.

Видишь, как скромны требования, исполнив которые всякий сможет достичь блаженной, божественной жизни. Да и сами боги от того, кто исполняет это, ничего большего не потребуют".

Ну, а тепер назвіть мені хоча би одного достойника із середовища нашою пануючої політверстви, хто б тим критеріям відповідав. Що, немає таких? Ну так пішли вони... і далі за текстом.

А я пішов, керуючись порадою ще одного римського достойника, саджати та вирощувати до часу капусту.

 

Валерій Семиволос, Харківська область, с. Губарівка