Импорт демократии

В певному сенсі Україна зразка 2004- початку 2005 років для пострадянського простору була прикладом цивілізованого виходу із важкої політичної кризи, що є заслугою усіх учасників тих подій.

Потім, і аж дотепер, український політикум демонстрував зворотнє – як можна "вбивати" країну. Тож тим більше цікаво подивитися – що у цей самий час відбувається у деяких наших сусідів, і як вони вирішують проблеми, подібні до українських.

Грузинська опозиція сьогодні активно домагається відставки чинної влади. Але вістря політичної атаки в Грузії спрямоване не на уряд, а на президента країни. Та й причини, що призвели до протистояння значно глибші – на вже існуючі конфлікти між політичними елітами наклалися результати серпневої війни 2008 року.

Можливо через це й вуличні акції в Тбілісі виглядають більш радикально, і є більш тривалими, ніж відверто театральні масовки Партії регіонів у Києві.

Треба сказати також, що Саакашвілі вже ходив у добровільну відставку – крок, на який не спромігся його українській колега. Наприкінці 2007 він оголосив дострокові президентські вибори, на яких і переміг. Можна по різному ставитися до результатів правління Саакашвілі, але в будь-якому випадку, це був вчинок сильного політика.

Втім, для України питання дострокової президентської кампанії не таке актуальне. Як відомо, колізія виникає із визначенням дати чергових виборів, які не за горами.

Щось подібне було й у Киргизстані. Справа в тому, що в цій країні після виборів президента ухвалили нову Конституцію. За старою редакцією основного закону, вибори мали б відбутися в останню неділю жовтня п'ятого року повноважень глави держави.

Курманбек Бакієв став президентом в липні 2005-го. Відповідно, дата виборів – 25 жовтня 2009-го року. При цьому Бакієв втрачає майже рік своїх повноважень, тоді як нова Конституція чітко вказує на те, що президент обирається на 5 років.

За поданням одного з депутатів за справу взявся Конституційний суд. 19 березня він постановив, що вибори мають відбутися в термін до 25 жовтня 2009 року, але конкретну дату повинен визначити парламент. Вже наступного дня, 20 березня, депутати вирішили, що нового президента обиратимуть 23 липня.

Як для України, цікавою є аргументація киргизьких парламентарів. Вибір саме цієї дати вони пояснили тим, що їм довелося врахувати можливість проведення другого туру виборів та оскарження результатів голосування. Так, щоб новий президент заступив на посаду як раз до 25 жовтня.

Курманбек Бакієв ще перед винесенням вердикту заявив, що погодиться із будь-яким рішенням Конституційного суду. Не став він оскаржувати і рішення депутатів. Просто розпочав власну виборчу кампанію.

На нас ще чекає рішення вітчизняного КС щодо постанови парламенту про призначення президентських виборів на 25 жовтня цього року. Але якщо враховувати досвід демократичного Киргизстану, то вибори президента України ніяк не можуть відбуватися у січні 2010-го, на чому наполягає президентський Секретаріат.

Їх треба проводити щонайпізніше восени, щоб до п'ятої річниці вступу на посаду Віктора Ющенка (23 січня) новообраний глава держави як раз перебрав на себе його повноваження.

Звісно, і у Саакашвілі, і у Бакієва були свої резони в момент, коли вони ухвалювали рішення розлучитися із владою, або свідомо погодитися на скорочення терміну перебування на посаді. І діяли вони при цьому абсолютно прагматично. Звертає на себе увагу лише те, що внаслідок їхніх дій ситуація в країні набувала визначеності, знімалася політична напруга.

Особливо ж цікава новина для України днями прийшла з Риги. 8 квітня латвійський Сейм остаточно схвалив поправки до Конституції, відповідно до яких парламент може бути розпущений після всенародного референдуму.

Для того щоб ініціювати такий референдум, потрібні підписи 10% виборців. Сейм вважається таким, що втратив свої повноваження, якщо за це проголосували не менше двох третин від кількості громадян, які брали участь в останніх парламентських виборах.

Референдум не можна проводити у перший і останній рік роботи Сейму, а також за півроку до переобрання президента.

Такі поправки до основного закону Латвії планувалося внести ще влітку минулого року. Питання винесли на референдум, але на нього не прийшла достатня кількість виборців. В січні 2009 року у Латвії відбулися масові маніфестації, учасники яких закидали камінням той таки Сейм. Після цього президент країни Валдіс Затлерс заявив, що якщо депутати самі не ухвалять необхідні поправки, він розпустить парламент.

Україні також потрібна проста і зрозуміла форма контролю суспільства за діяльністю народних обранців. Можливо це хоча б якоюсь мірою позбавить їх відчуття абсолютної безкарності і безвідповідальності. Нинішній склад Верховної Ради мав би усі шанси бути розпущеним шляхом референдуму і не один раз.

Тож латвійський досвід є чудовим приводом для дискусії спеціалістів з конституційного права в Україні, з перспективою внесення подібної норми і до нової редакції вітчизняного основного закону.

Поки що ж у змінах до Конституції за редакцією президента нічого подібного знайти не вдалося.

Анатолій Гриценко в своєму варіанті Конституції пропонує значно спростити процедури припинення повноважень органів влади, що обираються прямим голосуванням, теж шляхом референдуму.

Іниціатором плебісциту щодо недовіри главі держави є проста більшість Верховної Ради, щодо недовіри парламенту – президент. При цьому, незалежно від обставин, до бюлетеня мають вноситися обидва питання.

Хороший механізм, який передбачає баланс інтересів еліт. Фактично, якщо ти плануєш знищити опонента, то ризикуєш бути знищеним і сам. Але з цього процесу знову виключається суспільство, якому теж необхідно надати право ініціювати референдум.

Альтернативою посиленню контролю громадян за владою є кулуарні домовленості політичних сил та продовження нинішнього стану речей, або встановлення авторитарного режиму.

Щоправда, тоді з великою долею ймовірності Україні доведеться перейняти ще один досвід – молдавський.

 

Євген Булавка, для УП