Период полураспада

П'ять років тому вздовж наметів на Хрещатику серед інших транспарантів можна було побачити і такий: "Український наш народ робить євроремонт держави. Вибачте за тимчасові незручності!". Гасло було дещо кострубате, але від того здавалося ще більше щирим.

Сьогодні вже всім, здається, зрозуміло, що спроба ремонту призвела до прискореного руйнування "помешкання". Під час звичайного ремонту таке може трапитись у двох випадках.

По-перше - коли ремонтники вважають замовників за цілковитих лохів і розраховують просто "зрубати бабло", будучи впевнені у свої безкарності.

По-друге – коли ремонтники просто уявлення не мають, як насправді робиться ремонт.

У нашому випадку одночасно наявні обидва варіанти. До того ж, хай там як це звучить, треба визнати очевидний факт: "замовники ремонту", вони ж "мешканці" - тобто ми, народ – таки дійсно виявились лохами.

Інакше кажучи, демократія у її первісному значенні – тобто "влада народу" - виявилась лише фікцією за умови відсутності народу як суб'єкта, що усвідомлює себе таким у відносинах із владою.

На це, звісно, були об'єктивні передумови.

Як любили стверджувати за Леоніда Кучми, "народ не доріс до демократії". Відтак, як і в багатьох інших суспільствах у різні часи, демократію в Україні могла започаткувати тільки еліта – але, як і в багатьох інших суспільствах у різні часи, українська еліта початку ХХІ сторіччя виявилась до цього завдання категорично не готовою.

Що відбулось натомість? Повернімось до аналогій.

Як відомо, перед тим, як почати ремонт – тобто конструктивну роботу з покращення і впорядкування – необхідно спочатку здійснити певні деструктивні дії. Обідрати старі шпалери, вийняти вікна чи там зняти підлогу... Такі дії перед "ремонтом держави" часто називаються революцією.

Та між деструктивом і конструктивом завжди існує принципова відмінність. Причому перший може бути лише підготовчим процесом по відношенню до другого.

І головний принцип тут один:  ніхто не стане для того, щоб поміняти шпалери, руйнувати стіну.

Майдан як явище ще не був "позитивним" чи "негативним" сам по собі. Разом із тим, він уже ніс у собі зародки майбутньої нової політики.

Досить згадати заклики Тимошенко до різноманітних штурмів та заяви про "російський спецназ". Або, з іншого боку, хитання Ющенка, який щодня за круглим столом давав Кучмі, Януковичу та європейським посередникам купу обіцянок, до виконання яких потім навіть не підступався.

І все ж таки зрозумілий за "революційних умов" деструктив ще не обов'язково повинен був стати змістом і формою всієї подальшої роботи нової влади. Але ця нова влада виявилась просто нездатна сприйняти необхідність інших форм і змістів.

Анекдотично (хоча що тут смішного), що сьогодні "майданізувались" навіть тодішні опоненти "революціонерів", які свого часу щосили лякали народ неминучим деструктивом, часто теж передаючи куті меду. Класичний приклад ми бачимо сьогодні.

Адже зрозуміло, що і звільнення міністра Володимира Огризка, і "маски-шоу" в НАК "Нафтогаз" страшні не так тим, що Україна позбудеться прозахідного вектора, чи що українцям не вистачить газу - хоча б тому, що цей вектор і так уже надійно поховано, а газу не вистачить в будь-якому разі.

Сам факт подібних дій можновладців у, мабуть, найкритичніший період за останні 18 років є диверсією воістину космічних масштабів. І при цьому ті ж "регіонали" усю цю діяльність на літеру "д" цілком підтримують. Політична доцільність виявляється для всіх без винятку акторів незмірно вищою за елементарний здоровий глузд.

Тобто маємо класичний приклад того самого руйнування стіни заради оновлення шпалер.

Так би мовити, "ліквідація українського проекту" - справа рук самих потопаючих, зацікавлених осіб зі сторони просять не турбуватись, усе буде зроблено в найкращому вигляді й без їхньої участі.

…Якими можуть бути виходи з цієї ситуації, і який із таких виходів матиме найменшу ціну – як для Держави Україна, так і в соціальному плані, що надзвичайно важливо під час економічної рецесії?

Очевидно, відповіді на ці питання можна давати лише після вибудови пріоритетів, що дозволить зрозуміти, чим можна й чим не можна поступатись заради переходу від деструктивну до відновлювальних робіт.

Але так само очевидно, що для визначення пріоритетів необхідне в першу чергу адекватне сприйняття дійсності. Відтак думку, що хтось із нинішніх діячів нібито здатен до конструктивної роботи, слід вважати найнебезпечнішою ілюзією, якої слід якнайскоріше позбутись.

Перейти від цього, здавалося б, безпросвітного заціпеніння до нового етапу розвитку все ще можливо, бо це в принципі можливо завжди.

Інша річ, що досягти цього так само важко, як легко сформулювати шлях такого досягнення: треба просто любити свою країну, як би цьому не опиралася держава.

Це неймовірно банально – але, як твердить одна крилата фраза, банальності саме тому й стали банальностями, що вони істинні. 

 

Олександр Михельсон