Украина Болонская

Стаття міністра освіти та науки Івана Вакарчука дійсно викликала багато запитань. Запитань без відповідей.

Деякі з них дуже кортить оприлюднити, бо проблема розвитку середньої та вищої освіти торкається усього суспільства, його майбутнього.

Одразу скажемо, що коріння проблем, що накопичилися зараз йдуть дуже далеко. Метастази сьогодення лише продовжують хворобу, що була закладена у радянський час.

Тоді під впливом руйнівних ідей про загальну рівність була впроваджена ідея про необхідність мати стовідсоткову кількість людей із середньою освітою. Радянська школа була перетворена на інститут моральної інвалідізації дітей, з яких робили предметників-багатоборців.

Фактично, у кожному класі "середньої" школи програму розумів лише один учень. У кращому випадку – два. Але ж атестат отримували всі! Зберігається це явище і зараз.

Наприклад, у Ізраїлі атестат про середню освіту отримують лише 60 відсотків учнів. Інші сорок просто ходять до школи. І це ніяк не впливає на якість життя в країні.

Після 1991 року дивним чином ця хвороба перейшла на вищу освіту. Відтепер вже не середня, а вища освіта стала стовідсотковою завдяки появі численних "комерційних" ВНЗ та безмежному поширенню "контракту" у державних університетах.

В цей же час відбувалася шалена девальвація отриманих в університетах знань, бо працедавцям не були потрібні фундаментальні фахівці, а ті, кого можна було навчити за кілька місяців азам нової "ринкової" роботи.

Гнучкість та мобільність глобалізованої економіки загнали у глухий кут нашу фундаментальну освіту. Вийшло, що немає потреби навчатися чотири-п'ять років поспіль, опановувати складні теоретичні знання, щоб потім не знати, що з ними робити.

В цих умовах державі було потрібно швидко розпочати реформу освітньої галузі з пристосуванням її до реалій нового часу. Замість цього вузівська еліта, спекулюючи на природних бажаннях батьків абітурієнтів, розкрутила до позахмарних висот ціни на навчання та "освітні послуги" (заліки, іспити за гроші; підготовка та прийом до вузів).

Але який сенс отримувати освіту, яка нічого не важить? На всю країну лише кілька факультетів дають знання затребувані ринком. Все інше – просто профанація.

Отже, омріяний та щедро проплачений вступ до ВНЗ не дає ключ до знань, а є лише перепусткою до певної корпоративної "тусовки", до кола обраних осіб. Це якщо йдеться про так звані "елітні" навчальні заклади.

Наприклад, не є таємницею яку кількість квартир у Києві купляють працівники приймальних комісій того ж юрфаку університету Шевченка.

Якщо ж це просто районна філія якого-небудь університету побутових послуг, то в даному разі навчання стає просто сферою життя, способом витрачання часу, а не отримання відповідних знань.

Про яку конкуренцію наших дипломів у світі тоді може йти мова? Хіба іноземці дурні, і не бачать, що наша вища освіта все більше нагадує лікнеп на рівні початкової школи?

Освітянська Україна на кожному кроці звітує про Болонські стандарти, про швидке наближення до омріяної Європи, але на якому грунті це все відбувається? Фактично на радянську систему навчання насаджується система назв запозичених із західної системи. І все.

Як казав автору цієї статті віце-президент НаУКМА Володимир Моренець: "Було б бажаним застерегти усіх від привабливої з певної точки зору практики перетворень шляхом простих перейменувань, яка стає популярною в Україні. Був собі спеціаліст – тепер зватиметься магістром, хоча він фактично вчився за тією ж навчальною програмою, що й раніше. Не кожен технікум може бути коледжем. Не кожен коледж може видавати диплом бакалавра".

Яка триступеневість, коли західний "бакалавр" межує із радянським "спеціалістом", а магістр в наших умовах стає невідомо ким?

У Європі виконання магістерської роботи є свідченням наукових здобутків дипломанта, його підготовки до докторантури. А у нас магістерська – це просто перероблений диплом спеціаліста. Не кажучи вже про таке "ноу-хау", як магістр за п'ятирічною програмою навчання! В усьому світі для підготовки магістра потрібно шість років, а у нас це встигають зробити за п'ять.

Вищий рівень підготовки фахівця, викладача – написання дисертації. Тут у нас усім керує Вища атестаційна комісія, що живе за правилами радянського НКВС. "Інквізитори" з ВАКу кожного року видумують нові вимоги для ускладнення життя пошукувачів.

Але ж ці вимоги мають переважно формальний характер, не стосуючись якості робіт. Коли в науці на перший план виходить не зміст роботи, не її наукова цінність, а …правильно оформлений список використаної літератури, це вже не наука, а фабрика рефератів.

ВАК живе як Зевс та його сусіди-небожителі.

Наприклад, приїжджає до Києва секретар вченої ради з провінційного ВНЗ. Треба йому питання різні вирішити. Йде ця поважна людина до ВАКу і починає вмовляти, благати, просити. Ну і подарунки звісно, куди ж без них. Хоча мова йде про робочі питання, які вирішувати треба в робочому порядку, а не влаштовувати церемонії у стилі середньовічної Європи чи азійської деспотії.

Приєднання України до Болонського освітнього процесу – це така сама примара, як нормальне проведення Євро-2012, вступ до НАТО та ЄС. Під димовою завісою балачок про розвиток галузі відбувається незворотній процес профанації вищої освіти як такої.

В цьому питанні, як і в багатьох інших, ми продовжуємо залишатися у одному цивілізаційному русі не з Європою, а з Росією. Там девальвація вищої освіти відбувається схожим шляхом, і її руйнівні прояви стримує лише відносно велика кількість так званих "всесоюзних" ВНЗ з традиційно високим рівнем знань.

Зміни потрібні, але вони повинні стосуватися не лише абстрактної проблеми оцінювання знань, а усього ставлення суспільства до освіти.

Шкода, але про це жодного слова не сказав, і не скаже профільний міністр.

Юрій Корогодський