"Стратегическое партнерство", или Текстуальный неоколониализм в действия

Автор ніяк не може зрозуміти, що означає семіотичне словосполучення "стратегічне партнерство". У політичному контексті передусім. Так, українські політики постійно наголошують, що для нашої держави "стратегічними" партнерами є і США, і Росія, і Грузія…

Але. Відмінність у "стратегічному" поєднанні Україна-США, Україна-Росія чи Україна-Грузія можна побачити, як мовиться, неозброєним оком.

Партнер – це насамперед рівноправний спільник у творенні чогось вкрай потрібного одне одному. Приміром, два боксери на рингу, що виступають в однаковій ваговій категорії, є партнерами.

Під час бою хтось з них здобуває перемогу або ж мирно полишають поміст – рефері зафіксував нічию. Про яке партнерство двох боксерів можна вести мову, коли на ринг виходить, скажімо, Володимир Кличко і Вік Дарчинян – власник чемпіонського поясу за версією IBF у ваговій категорії до 52,2 кг.

Партнерами вони можуть бути лише за шахівницею або ж спільно вирішуючи якусь приватну справу.

Повернімося до глобальніших масштабів. У торгівлі партнерами можуть бути підприємства різної "вагової" категорії – літакобудування і творці новітніх комп'ютерних технологій, без яких жоден сучасний літак не може злетіти.

Бізнесмени різних країн ведуть торговельні перемовини і залагоджують взаємовигідні торговельні справи. Без втручання державних чинників. Про якесь політичне підґрунтя тут не йдеться.

Стратегічними партнерами є гієна, антилопа, лев, які підтримують рівновагу в природі. Так нею (природою) запрограмовано. 1859 року в Австралію з Англії привезли 16 кролів. Відтоді війна з ними не припиняється ні на мить –  маленькі вухаті створіння безперестанно знищують трав'яний покров. Запитання: чи є маленький кролик стратегічним партнером для кенгуру, качконоса чи вівці (10 кролів з'їдають стільки ж трави, скільки одна вівця)?

Чи є Росія рівноправним партнером для України? Упродовж останніх 17 років рівноправних взаємин між цими державами не помічалося.

Торгівля між Росією та Україною асиметрична (постійно спостерігається експортно-імпортний дисбаланс – приміром, 26 лютого віце-прем'єр РФ Сергій Іванов в інтерв'ю "Российской газете" сказав, що Росія вживає заходів зі скорочення промислової та військово-технічної співпраці з Україною), раз у раз перетворюючись на економічно-політичний важіль тиску з боку Росії.

Кремлівські плани й розуміння свого місця в історії не залишають Україні жодного шансу стати суб'єктом глобальної політики. Для Російської Федерації, як і для російської імперії, політика важливіша за економіку.

Остання газова війна з Україною (Східною та Західною Європою) яскраве цьому підтвердження. А евфемізм "стратегічне партнерство" – це погано замасковане прагнення повернути Україну в лоно імперії. У крайньому разі перетворити на васала.

Ідеологічний важіль тут відіграє далеко не останню роль. Про нього далі.

Нещодавно в інтерв’ю журналові "Тиждень" Олег Гордієвський –  колишній совєтський шпигун, а нині британський експерт зі спецслужб, торкнувся українського напряму в нинішній діяльності російського ФСБ.

Колишній резидент КГБ у Лондоні так прокоментував поразку російських спецслужб під час президентських виборів 2004 року в Україні: "У Москві сказали: "Добре, ми почекаємо, візьмемо тепер їх тихою сапою. І ось вони беруть. Уже двічі перекривали газ, ціни підвищують, замишляють лихе. Вербують агентів в уряді, парламенті тощо. Тепер ФСБ працює довготерміново – з таким розрахунком, щоб зробити Україну проросійською не одразу, а за десять років".

Росія чітко дотримується принципу, задекларованого Євгенієм Примаковим, колишнім керівником Першого головного розвідувального управління КГБ СССР, Центральної служби розвідки СССР і Служби зовнішньої розвідки Росії, екс-міністром іноземних справ РФ та екс-прем'єр-міністром: "У нас немає головного противника, у нас є тільки наші інтереси, і ми працюємо за нашими інтересами".

Про яке "стратегічне партнерство" з Росією можна вести мову?

Генерал-лейтенант Олександр Скіпальський, один із фундаторів Служби безпеки України, Головного управління розвідки Міністерства оборони ще 1997 року в інтерв'ю журналові "Універсум" застерігав: "Активність російських спецслужб в Україні добре помітна".

Пізніше, в жовтні 2008 він зауважував: "Не може не хвилювати, що до авантурних, злочинних дій вдаються всілякі "жирні коти", чиновники, народні депутати, і їм це минає безкарно. Взяти хоча б Миколу Рудьковського. Пам’ятаєте скандал з так званими туркменськими опозиціонерами, яких він запросив до Києва, що зіпсувало стосунки з офіційним Ашгабатом?

Результат відомий – дешевий туркменський газ пішов в обхід України, через Росію, яка продає його із значно завищеною ціною. Багато питань є і по його освіті, і по громадянству, і по тому, як він увійшов в оточення Олександра Мороза, а потім став розпорядником фінансів, що надходили не з України.

Не Мороз, голова партії, а Рудьковський розпоряджався грішми. Ну, і його бізнес – також цікаве кіно.

Таких як він, на жаль, у нас чимало. Щоправда, вони не носять у кишені посвідчення "Шпигун" чи "Агент впливу", розпізнати їх буває важко. Для того існує спецслужба, щоб здійснювати контррозвідувальні функції. Вивчати ситуацію, виявляти агентів впливу, викривати їх і, якщо треба, то висилати за Хутір Михайлівський. В тому числі й депутатів, які пройшли за "закритими списками".

…Є такий термін: "нелегальна розвідка". Нелегали, іноземці приїздять в Україну, легалізуються, видають себе за українців, з незрозумілою легкістю тут освоюються, користуючись тим, що їх ніхто не перевіряє, нікому діла в державі немає, нікого не цікавить.

Візьміть так звану "справу Жванії" – лементу зчинилося багато, а так ніхто й не перевірив усі нюанси, як цей добродій в нас появився, миттєво розбагатів, вмонтувався в дуже непростий бізнес з твелами (ядерне паливо для атомних електростанцій. – О. Р.), який росіяни, вибачте, будь-кому не довірять.

Або приклад з Юрієм Бутом, одним із зрадників демократичної коаліції. Він вийшов з її лав за дивним збігом в день візиту президента Віктора Ющенка до Росії, коли відбувалася перша зустріч з новообраним президентом Медведєвим. Що це, якщо не прямий тиск.

Як це так: людина звалюється невідомо звідки, ні сіло не впало, отримує громадянство України, стає народним депутатом (до речі, за рекомендацією міністра МВС), а залишається – одночасно! – офіцером запасу російської армії!

Дійшло до того, що ми в державі не знаємо, кому віддаємо на поталу свої природні монополії, багатства надр, про що свідчать скандал з "РосУкрЕнерго" або навколо розробки чорноморського шельфу.

… А з ким зустрічаються наші олігархи в офшорних зонах? Чи не можуть їх взяти під свій контроль іноземні спецслужби, знаючи сумнівне походження їхніх грошей? Чи оберігатимуть державні таємниці корупціонери високого рангу?

Як могло статися, що відомий всесвітній шахрий Семен Могилевич брав участь у технічному забезпеченні СБУ і тодішній глава відомства Леонід Деркач характеризував його як добропорядного громадянина?".

"Стратегічне партнерство" з Росією, крім технічної сторони, має й ідеологічну – інформаційну війну, яку Кремль веде проти Української держави. Це окрема тема. Надзвичайно складна. Наразі мова йтиме лише про деякі аспекти текстуального неоколоніалізму в контексті так званого "стратегічного партнерства".

Хоча українські громадяни читають нині значно менше, ніж у добу "развітова соціалізма", але книжки, газети і журнали таки купують. Росія має непоганий ринок збуту своєї поліграфічної продукції на території України. Що ж пропонують "стратегічному партнерові" російські видавництва?

Ідеологічні забобони продовжують матеріалізуватися в ідеологічну агресію, приміром, на сторінках журналу "Секретные материалы", який вільно продається в Україні. Надрукована на його сторінках стаття Валерія Тирнова і Анатолія Клеви "Реинкарнация Бандеры" – відверто провокативний матеріал, агресивне комуністичне пропагандистське кліше періоду "холодної війни". Цитуємо: "Своєю чергою, складаючи в Москві клятву зміцнювати добросусідство, керівництво Києва за підказкою НАТО готується в односторонньому порядку делімітизувати Азовське море, яке є внутрішнім між Росією та Україною.

Цей крок, якщо збудеться, погіршить весь комплекс стосунків сусідів, бо націлений на підрив безпеки РФ і створення вогнища міжнародної напруженості вже у центрі Європи…

Все це з пакету "від Сяну до Дону" в умовах інформаційно-психологічної війни, яку ведуть заокеанські стратегічні партнери через своїх агентів у ВР і держапараті.

Тому є всі підстави припускати, що спроба нав’язати суспільству силою примусу закон-індульгенцію (йдеться про реабілітацію вояків УПА. – О. Р.) загрожує перетворити ідеологію українських фашистів у державну ідеологію, що може привести до катаклізмів, аж до перетворення України в етнократичну державу".

Хворобливі ідеї мілітарного протистояння Росія-Україна напрочуд живучі.

21 квітня 2008 року "Русский журнал" надрукував відверто провокативний матеріал Ігоря Джадана "Операция "Механический апельсин" з апокаліптичним планом окупації України ("Россия проводит десантную операцию силами морской пехоты по занятию ключевых элементов инфраструктуры Крыма: аэродромов, портов, дорожных узлов. Украинские части в Крыму прямой атаке не подвергаются, если только не оказывают сопротивление….

"Бандеризация Украины — главная угроза для России". Під такою назвою у видавництві "Яуза-Пресс" в серії "Загрози Росії" побачила світ ця збірка матеріалів (480 сторінок). Читаємо анотацію: "Підтримуючи галицьких нацистів, "західні партнери" створюють біля наших кордонів силу, яку в будь-який зручний момент можна буде натравити на Росію. А ми продовжуємо бавитись у "політ коректність", воліючи замовчувати проблему, заплющуючи очі на зростаючу загрозу".

Максим Калашников, російський публіцист, письменник-футуролог, один з авторів "Російської доктрини" написав таке собі дослідження "Независимая Украина. Крах проекта", яке побачилро світ увидавництві "Фолио" 2009 року (414 сторінок).

В анотації озвучені відверто злорадні, провокативні запитання:"Чи доживе "незалежна" Україна до тридцятиріччя своєї історії? Наскільки зменшиться її населення? Чи не чекає Крим доля Кіпру й Косово? Чи не зруйнується химерне порождення 1991 року по лінії Дніпра за "чехословацьким варіантом"?

Чим завершиться нинішній процес промислової, науково-технічної та суспільної, гуманітарної деградації клаптикової держави? Чи стане НАТО рятівником для русофобів і відвертих бандерівців, що захопили владу в Києві? Чи спроможний сучасний Захід розв’язати проблеми вимираючої та деградуючої республіки?

Чи довго терпітимуть промислово і аграрнорозвинпені регіони Причорномор’я і лівобережжя Дніпра на своїй шиї агресивних укронацистів з депресивних і жебрацьких західних областей нинішньої України?

…Чому історія "незалежності України", що в сімнадцятому століття, що сьогодні – бридкий ланцюг брехні, злодійства, зрад, продажності й відвертої безпринципності "самостійної еліти"? Чому українські націоналісти безсилі побороти деградацію України і фізичне вимирання її населення?

І чи не настав час починати проект "Малоросія" замість нинішнього "укропроекта"? Чи не настав час створення великого Російського союзу? Союзу, де великороси, білоруси і малоруси-українці зможуть перемогти деградацію і почати загальноросійський інноваційний розвиток".

Цікава філософія, чи не правда?

А це вже продукт вітчизняного виробництва. Йдеться про таке собі "дослідження" Георгія Крючкова і Дмитра Табачника "Фашизм в Украине: угроза или реальность?"(видавництво "Фолио", 2008).

У книжці вміщено 25 статей. З них Табачник написав 16, а Крючков — 9. Георгій Крючков — український політик, член КПУ, в 1998-2000 і в 2002-2006 очолював комітет ВР з питань національної безпеки то оборони. Дмитро Табачник: народний депутат України III-VI скликань, очолював парламентський комітет з іноземних справ. У 2002-2005 і в 2006-2007 — віце-прем’єр України, доктор історичних наук, професор.

У кращих традиціях совєтської пропаганди, спрямованої проти "українського буржуазного націоналізму", автори намагаються переконати читачів у тому, що над Україною може нависнути реальна загроза фашизації влади у її верхніх ешелонах.

Мовляв, "помаранчева" влада нині відкрито демонструє духовну близкість та історичний зв’язок з функціонерами ОУН-УПА, вояками дивізії СС "Галичина", тим самим принижуючи історичний подвиг совєтського народу.

Аргументація авторів не витримує жодної критики. Але наразі перед нами не стоїть завдання дати розгорнуту рецензію цій антинауковій, алогічній "праці". Вражає інше: книжка вийшла з-під пера українських (?) парламентаріїв і вільно продається в українських книгарнях.

Мимоволі пригадуються застереження уже цитованого генерал-лейтенанта Олександра Скіпальського, висловлені ним 2006 року: "Російські спецслужби здобули великий успіх, майже повністю контролюючи наш парламент, уряд, Збройні сили".

Існує лише політична й економічна стратегія Москви щодо України і аж ніяк не "стратегічне партнерство". Бо зовнішня політика – це завжди стратегія. На жаль, з тих чи інших причин (про деякі ми згадали) Українська держава досі не створила власне стратегічне обличчя/бачення світу.

За сімнадцять років незалежності не зуміла створити переконливу національну ідеологію. Тому вести мову про стратегічне партнерство (без лапок) між Росією та Україною наразі немає жодного сенсу.

Олег Романчук, шеф-редактор журналу "Універсум", кандидат філологічних наук, для УП