Об эволюционных граблях и просветительском маразме снизу

Звідки все пішло або трохи теорії

Мабуть багато-хто задавався питанням: а чому Україна опісля 1991 року так і не спромоглася піти шляхом країн Східної Європи чи Прибалтики?

Натомість на довгі роки вляпалась в посттоталітарну багнюку, чітке означення котрої (в сенсі політико-економічного та соціального устрою) політологам, економістам чи соціологам, так і не вдалося сформулювати до цих пір. Як тільки це явище не називали: від директорського капіталізму і до олігархічного колективізму.

Будь я політологом, то теж міг би додати щось таке ж розумненьке, на кшталт: модернізованого совка державно-капіталістичного штибу. Але позаяк я не належу до цього племені обслуги нашого політбомонду, то мені більше до вподоби народне означення нашого устрою: цей бедлам що завгодно, але це – не демократія.

Так чому ж Україна і досі загрузла в цій недемократії?

А вся справа в тому, що у більшості країн Східної Європи та Прибалтики на хвилі національно-визвольних революцій кінця 80-тих початку 90-тих минулого століття разом з виходом із-під Совєтської імперії одночасно відбулися системні революційні зміни в бік максимальної демократизації державного, політично-економічного та суспільного устроїв, котрі, в решті-решт, і призвели до зламу тоталітарної (комуністичної, совкової, азійської – означення можна вибрати яке кому до вподоби) системи влади в цих країнах.

А не відбулись ці системні зміни лише в трьох країнах Східної Європи: Молдові, Білорусі та Україні. Про країни колишньої Югославії, Закавказзя та Росію мова окрема, бо це не зовсім і Східна Європа.

Ну, а у нас мова про Україну. Так от. Концентровані відповіді наших політиків та політологів на питання: чому опісля 91-го в Україні не відбулась системна демократична революція?, виглядають приблизно так: із-за природного та, особливо, надбаного совкового менталітету більшості народонаселення.

Через те, що Україна не виборола незалежність, а нам її подарували; із-за відсутності на той час в країні рушійної суспільної сили такої системної революції; із-за зовнішніх загроз, а тому набагато актуальнішою була не демократизація, а державність...

І це все вірно. Але, як на мене, були і інші не менш важливі причини:

1. Не знайшлось на той час в Україні лідера масштабу Гавела, Валенси чи хоча би Ландсбергіса, котрий би очолив таку революцію.

2. Не знайшлось потужної суспільно-політичної організації на підтримку такого лідера.

3. Суспільство не спромоглося провести люстрацію в політичному середовищі за ознакою приналежності його представників до компартії та спецслужб СССР хоча би на момент ГКЧП.

Пригадайте, з чого почали країни Східної Європи опісля отримання незалежності? Правильно. З тієї чи іншої за формою жорсткості люстрації. А з чого почали ми? З реформ.

(Реформа (лат. Reformo) – перетворення, котре впроваджується владою з необхідності. Кінцева мета будь-якої реформи – зміцнення та оновлення державних підвалин, що, втім, не завжди призводить до покращення рівня життя).

А ще реформи трактуються, як модернізація. Так от ми майже двадцять років займалися абсолютно безперспективною модернізацією українського совка до повної його сьогоднішньої деградації вкупі з такою ж абсолютною деградацією нашої посткомуністичної панівної верстви.

Яка, мало того, що отой самий шлях "рехвормування" нам і нав'язала, так ще й продовжує парити мізки народонаселенню міфічною реформаторською маячнею до цих пір.

Ну, з політиками все зрозуміло. А чому мовчить або ж мляво жують соплі з приводу необхідності системних змін переважна більшість наших політологів, економістів, соціологів та журналістів? Бо обслуга, бо продовження!

І як будь-яка обслуга вони просто до гикавки бояться навіть вимовити слово революція, не розуміючи (чи роблячи вигляд такого нерозуміння) того, що оті самі революційні зміни почались ще чотири роки тому.

Але не у владі чи економіці, а головах значної частини народу та в настроях суспільства, котре чим далі, тим більше доходить висновку: так жити далі в умовах деградуючого совку не можливо!

Останнім часом стало по-модньому вішати усіх собак на Ющенка за те, що він на хвилі суспільної підтримки не захотів чи не спромігся бодай започаткувати оті самі революційні зміни (найрадикальніші критики в цьому контексті говорять про системні реформи, тобто знову ж таки про модернізацію українського совдепа) спрямовані на демонтаж совка.

І це дійсно так – ну, не зміг він, певно, побороти в собі совєтського бухгалтера. Але чому відповідальність за це лише на ньому? Чому Янек у 2006-7роках чи Юля за період аж двох "воцарений" на прем'єрській посаді, маючи достатньо серйозну електоральну підтримку та надзвичайно вагомі владні важелі, так і не спромоглися, попри деякі декларації, розпочати системні революційні зміни.

(Якщо хто-небудь наведе приклад такої конкретної спроби – з мене пляшка коньяку).

Бо, боюсь здатися набридливим, усі вони вкупі з іншим так званим політбомондом – совкові деграданти, здатні продукувати лише одні і ті ж самі за своєю суттю ідеї: як би його відтермінувати власне перебування при навіть не деградуючій, а вже агонізуючій владі.

Змусити ж їх започаткувати системні зміни вже неможливо, ні ззовні постсовкової системи влади, ні тим паче зсередини. Їх можна лише відправити геть і обов'язково гуртом, ззовні і швидше за все знизу.

Так от на сьогодні із вище перерахованих причини, чому на початку 90-тих в Україні не відбулася системна революція, за великим рахунком залишилось лише три заперечення: відсутність лідера загальнонаціонального масштабу та потужної суспільно-політичної організації на його підтримку, які б спромоглися завершити розпочату 2004 -05 демократичну системну революцію через безповоротне усунення від влади усієї теперішньої панівної верстви, тобто через політичну люстрацію під тиском знизу.

Бо ще майданне протистояння показало, що близько половини активного народонаселення України, якщо не позбавилося то позбавляється совкового менталітету; маємо й рушійну суспільну силу – 10-15% середнього класу плюс 20-25% працездатного населення, яке прагне ним стати (протосередній клас); забезпечили таку-сяку державність; а зовнішні загрози суверенітету, з огляду на навколишню кризу, сьогодні мінімальні.

Про ево-  знизу

Але давайте про пошуки лідера та створення потужної суспільно-політичної організації, про наболілу люстрацію і революційні тези, та й взагалі про можливість та перспективи революційних демократичних системних змін знизу поговоримо наступного разу.

Бо маємо ще клопіт з так званими еволюціонерами, апологетами системних змін еволюційним шляхом знизу. Про неможливість такого еволюціонування зверху я вже писав, а от про таку саму безперспективність еволюційного розв'язання внутрішньої політико-економічної та суспільної кризи знизу поговоримо сьогодні.

Взагалі-то, еволюційним шляхом здійснити системні зміни неможливо за означенням, бо такі зміни самі по собі є революцією. І на цьому б можна було би поставити крапку. Але наші хитромудрі еволюціонери, ведучи мову про системні зміни під еволюцією мають на увазі так звані мирні і більш-менш законодавчо легітимні, демократичні шляхи розв'язання кризи, часто-густо наводячи в якості прикладів таких інституційних змін все ті ж таки країни Східної Європи.

І, дійсно, в переважній більшості з них на хвилі національно-визвольних  змагань були обрані нові парламенти, котрі провівши люстрацію, затвердивши нові Конституції та прийнявши задля їх забезпечення відповідну законодавчу базу, здійснили таким чином мирні системні революції.

А тепер уявіть собі, щоби наша політеліта спромоглася на щось подібне для початку люструвавши сама себе та ще й без відповідного активного тиску знизу. Маячня? Тим не менш прибічники такого маразму маються. Умовно я цих діячів поділяю на дві категорії: власне еволюціонери та

Просвітники- псевдомісіонери

Щиро кажучи, проти просвітництва мас я нічого такого не маю. В решті-решт, у кожного свої таргани в голові, і він має повне демократичне право поділитися ними із народонаселенням.

До речі, на початку 90-тих дехто теж проголошував щось на кшталт: "Рушаймо семимильними кроками до розвинутої демократії  через просвітництво мас демократичними цінностями!" Ну, і куди ми дійшли? До "маємо те, що маємо"?

А може хто-небудь із тодішніх чи теперішніх просвітників, занурившись в народні глибини, допоміг отим самим масам створити яку-небудь не совкову профспілку, чи мо розбудувати яку-небудь партійку, яка б статутно та структурно не копіювали би КПРС, чи організувати який-небудь кондомініум або забацати громадську організацію несовкового типу? Якщо чого і створювали, так виключно під себе.

А народонаселення тим часом у практичний спосіб від протилежного, на власному досвіді буття в постсовковій Україні доходило розуміння, якими не мусять бути: правова держава з її судовою та правоохоронною системами, справжня свобода слова, багатопартійність та виборчі системи, громадські організації із профспілками, законодавче забезпечення примату приватної власності та підприємницької діяльності тощо.

А чому б теперішнім просвітникам взяти та до кінця б і не виконати своє місіонерське призначення? Наприклад, не податися до вовчанських дядьків , та й не пояснити їм, що контрапупити так бандюків як вони, в правовій державі не можна, а постраждалим від рейдерських наїздів не прочитати б яку-небудь лекційку про приватну власність, як священну корову громадянського суспільства.

Або не порадити б перевізникам, замість того щоб шляхи блокувати, звертатися до суду на кредиторів чи колекторів? А тому що знають, що через своє базікання безпосередньо в масах можуть запросто лягти поруч із уконтрапупленими бандюганами.

Я одного такого просвітника в дискусійних коментах на якусь статтю в УП запитав:"Ну, гаразд, просвітили ви маси до повного їхнього дзену в сенсі розуміння демократичних цінностей. А далі що робити із непросвітленою панівною верствою?"

Перед тим, як навести відповідь цього апологета просвітництва раджу, тримайте міцніше свої капці, бо від сміху забіжать: "Як тільки народ просвітиться, панівна верства з переляку зникне".

Свій дослівний коментар, що може трапитись від переляку, із самим таким просвітником наводити не буду. Бо знов звинуватять у неполіткоректності, скажу лишень, що найтолерантніше ж слово там було маразм. Але окрім цього, маємо ще й любителів наступати на

Еволюційні граблі

Якщо знову думками повернутися на початок 90-тих, то пригадується, як значна частина якщо не переважна більшість тодішньої національно-демократичної та й просто демократичної антикомуністичної опозиції на чолі з колишніми дисидентами почали переходити від жорсткого протистояння посткомуністичній владі до так званої конструктивної опозиції чи навіть відвертої співпраці із недавніми партноменклатурниками.

А пояснювали такі свої дії ці діячі не лише вже згадуваними чинниками необхідності проведення так званих еволюційних демреформ, замість радикальних структурних змін, але й обіцянками, що, буцімто, під їхнім безпосереднім демократичним впливом постсовкова номенклатура еволюціонує до стану просунутих демократів, а заразом з ними і Україна перетвориться (за висловом одного поетополітика) "на європейський едем демократії".

Задля справедливості слід зауважити, що трохи згодом вже й так звана ліва опозиція почала розповсюджуватися "про конструктивну співпрацю зі здоровими силами у владі" (треба так розуміти з числа колишніх комуністів-опортуністів).

Так от саме в результаті отакого еволюційного навіть не лягання під, а відвертого злягання з постсовковою владою тодішньої ліво-правої опозиції і виплодилася теперішня українська панівна верства.

Ви подивіться, хто там нині на перших ролях? Правильно: частково оті самі батьки-запліднювачі та їхні політичні діточки-байстрючки, котрі багато-кого з татусів сьогодні посунули від влади. А одним із перших, хто зрозумів безперспективність та неприродність такого еволюційного антикомуністично-совкового альянсу був, схоже, В'ячеслав Чорновіл.

Але, як тільки-но зрозумів, тут таки й трапився отой самий КАМаз.

І тому коли хтось сьогодні починає просторікувати про об'єднання мас задля: чи то тиску на Тата аби він перед неминучою скорою відставкою таки якось у законодавчому полі започаткував демонтаж совка; чи то гуртування навколо Юлі – тоді вона ось-ось таку революцію влаштує, що ого-ого мало не видасться; чи то масової підтримки Янека-вареника, аби той нас "сильною рукою" повів від рехворми до рехворми; чи то силового гуртування їх до купи задля реалізації усього вищезгаданого… мені так і вчувається: лусь-лусь еволюційні граблі по лобешникам...

І не варто розраховувати на новий закон про вибори за відкритими списками, як на таку собі панацею в сенсі здійснення еволюційної люстрації нинішнього політбомонду через виборче сито.

Запевняю вас, він буде прийнятий у такому вигляді, аби забезпечити більшості політичним байстрючкам та їхнім татусям нове пришестя у стару постсовкову систему української влади без будь-яких перспектив щодо її системного зламу.

А це означатиме лише одне: злам трапиться через революційний вибух, якщо раніше ми не спроможемося влаштувати їм тотальної політичної люстрації. Не вірите мені? Процитую думку більш авторитетної людини: "Отож точку неповернення пройдено, і тепер відновити шанс на інституційну ротацію еліт, що і лежить в основі власне демократії, в Україні об'єктивно можна хіба що позаінституційними засобами, подобається це комусь чи ні".

Хтось не зрозумів про що мова. Поясню більш доступними словами. Усунути від влади теперішню панівну верству задля системних змін чи то шляхом піночетизації зверху, чи то шляхом революційного копняка знизу можна лише в недемократичний спосіб.

P.S. У зв'язку із неодноразово декларованою автором тезою тотальної політичної люстрації нашого політбомонду прошу не виплигувати на радощах зі штанів прихильників "Усіх геть" або "Геть усіх", чи гнівно ваксити бойову кирзу "Щиту та оралу" – ви усі політтехнологічний недотумкуватий дріб'язок за копійки використаний отим самим політбомондом задля дискредитації самої ідеї люстрації. Ви не будете ні люструвати будь-кого, ні під люстрацію не потрапити. А потрапити за глупство на Сабурову дачу. Чом не на київську Павлівку? Бо, харківці дурнів люблять та пестять їх, а інколи навіть подають на "пропітаніє".

І я не здивуюсь, якщо згодом виявиться, що "добро" на виділення горезвісних автобусів та й взагалі на проведення усієї акції дав Балоган, ТЮльки  забашляли "наметникам" та за оренду автобусів,  регіонали спонсорували "кирзачів", а Діма-літератор із другом Юрою-авантюрником  нагрілись, як координатори-провокатори.

Валерій Семиволос, Харків, для УП