Нужна ли философия в Украине?
Філософія використовувалася державною владою в якості ідеології так довго, що вона втратила свій справжній сенс і своє глибинне призначення. Не тільки СРСР не потребував філософії, але і незалежна Україна також її не потребує, бо до утилітарного використання філософії задля рекламних маніпуляцій тепер долучився ще і бізнес.
Зрештою ми вирішили спробувати відповісти на питання — навіщо взагалі та яка потрібна філософія і як вона можлива в Україні. Скорочена редакція.
Філософія суть потуга до діяльності чистого духу в концептуалізації нових уявлень та в узагальненні існуючого опису світу. Духовна потуга філософії має справу з епохальними засновками та з пошуком духовної перспективи в кожну епоху, в той час як узагальнююча її потуга має справу з загальним підходом до опису існуючого через пошук істини чи смислу.
Філософія має свою спеціалізацію з точки зору способу самого філософствування — філософська публіцистика, філософська есеїстика чи філософська проза, метафорична філософія структуралістів-філологів, академічна (викладацько-монографічна) філософія як спосіб викладацько-нормативної інтерпретації філософських ідей.
Всі ці спеціалізації можуть не завжди відповідати найголовнішим потугам філософії — духовній та узагальнюючій, бо справжня філософія — це завжди фундаментальна теоретична філософія, яку би форму чи спосіб філософствування вона не обирала.
Тут одразу ж виникає проблема в розумінні академізму в філософії. Визначення "академічна філософія" ви не знайдете в жодній енциклопедії чи словнику, хоча воно і є вживаним.
Традиційно академічна філософія це та, яку викладають в нормативних курсах академій чи університетів, яка присутня в монографіях філософів. Академічна філософія суть філософська універсальність в платонівському смислі, що зберігається через зв’язок традицій.
Хоча термін "академічна філософія" вживається як певний синонім "теоретичності", проте саме теоретизації (з чіткім розумінням її критеріїв) надто часто бракує сьогоднішньому академічному викладанню і монографічним текстам.
"Академічна філософія" є ідеальним уявленням і в реальності ніде не існує. На універсальність академічної філософії в кожній країні накладаються інституційні обмеження, що диктуються державною політикою і які породжують так звану офіційну філософію.
Окрім того, держава через бюджетне фінансування, бізнес через спонсорське стимулювання та ініціативні філософські середовища шляхом гуртування філософських шкіл винятково певного змісту зумовлюють розвиток деяких небагатьох напрямків філософії, що веде до виникнення такого явища як філософський мейнстрим.
Отже так звана "академічна філософія" це сукупність офіційних філософій різних країн та філософського мейнстриму, який має міжнародний характер, дуже мало залежить від епохальних викликів і значно більше — від політико-корпоративної кон’юнктури та споживчої моди.
Знайдеться багато прихильників тези, що філософія когнітивних метафор, публіцистика чи есеїстика суть справжня філософія, бо вона більше зрозуміла масовому споживачу.
Всупереч нерегулярним сполохам глибоких та яскравих інсайтів всередині філософської есеїстики, публіцистики чи філософії когнітивних метафор, ми дотримуємося все ж таки непопулярної, але дійсно рятівної для філософії точки зору, що насправді потужна і "приречена на майбутнє" філософія — це винятково фундаментальна теоретична філософія, і масовому читачу вона зрозуміла не має бути.
Чим більше філософська теорія не є зрозуміла масовому споживачу, тим вільніше почуває себе філософ в сфері чистого духу, бо саме така позиція і є чисто філософською.
Будь-які намагання писати простіше неодмінно ведуть до мотивацій поза межами філософії — "філософія має приносити користь у будь-якій формі: популярність, владу чи гроші". Саме такі мотивації і знищують власне філософію в її духовному сенсі, бо істина відкривається лише безкорисному пошукачу.
Стан сучасної філософії
Якщо дивитись дуже спрощено, то в сучасному світі найбільш впливовими філософськими течіями є чотири: — Британія, США, скандинавські країни — аналітична філософія (аналіз мови, логіки та науки), ФРН — герменевтика (вивчення "розуміння" взагалі та "розуміння текстів" зокрема) і феноменологія (фундаментальний аналіз життєвого світу в свідомості людини), в США та Франції — постмодернізм (багатоконцептуальний підхід як опозиція будь-якому єдиному (тотальному) концепту).
Аналітична філософія та герменевтика в силу своєї специфіки особливо не претендували на фундаментальний розвиток філософії. Феноменологія свого часу намагалася, але нині все слабше намагається виказувати претензії на фундаментальність.
Разом з тим до деградації фундаментальної філософії призвів саме постмодернізм як філософський мейнстрим, оскільки він ще впродовж 90-тих років ХХ століття продовжував видавати себе за специфічний розвиток філософії.
В кінці ХХ століття відбувається занепад фундаментальної філософії — вона витісняється структуралізмом-постструктуралізмом-постмодернізмом і таким чином опиняється на узбіччі їх мислительних та дискурсивних практик.
Фундаментальна нездатність до фундаментальності (вибачте за каламбур), яка бридливо сприймається постмодернізмом як тотальність, немов фундаментальність неодмінно має бути бінарною, одноманітно нормованою, однорівневою та ієрархічно влаштованою, а він, постмодернізм, нібито протистоїть цій бінарності, одноманітності та ієрархічності.
Нездатність до розвитку нових мислительних підходів, компетенцій та практик, втрата фундаментальної онтології у мовному та дискурсивному захопленні, неспроможність до теоретизації у процесі творення когнітивних метафор — ось що таке постмодернізм.
Метафоризація та словесні ігри, плутанина дискурсів та структур, зверхнє ставлення до онтології і розчинення у популяризації еклектичного поєднання різних підходів — ось яка діяльність постмодерністів.
Постмодерністи з великим задоволенням пишуть популярні філософські книги, дають інтерв’ю та виступають на телебаченні. Постмодернізм на утриманні у держави і бізнесу та у гонитві за популярністю і грішми фактично знищив фундаментальну філософію і тим самим віддав саму філософію на поталу натовпу. Духовна потуга філософії поза мейнстримом постмодернізму стала маргінальною.
Українська філософія в контексті традицій
Чому філософія так пізно з’являється в Росії та в Україні? На це питання найбільш переконливу та послідовну відповідь дає Федотов в "Трагедії інтелігенції". Це відставання було закладено саме в Київській Русі, яка приймає християнство в процесі греко-візантійського культурного впливу, в той час як Європа християнізується від Риму зі значно більш широким культурним впливом, тобто переймаючи в тому числі і філософію.
Отримавши з Греції тільки Біблію, ми не отримали ні Гомера, ні Платона, ні Аристотеля. І коли в ХІІ столітті в Парижі уже кипіли філософські диспути, в Києві — відбувалися подвиги печерських іноків, які писали літописи та патерики. Сакральною мовою була вибрана не грецька, подібно до того як Європа обрала латину і відповідно на ній отримала весь філософський корпус книг, а церковнослов’янська, на якій книг не було і яка не була мовою науки та філософії аж до ХVIII століття.
Грецька філософія могла прийти до нас, але не судилося. Цей шлях заздалегідь визначив неможливість в Росії та в Україні своєї Реформації, яка власне і проявилася в Європі як спроба зробити сакральні тексти загальнодоступними і слугувала каталізатором її філософського розвитку.
В 2007 році вийшла книга Петра Кралюка "Білі плями" в історії української філософії". Там зокрема автор характеризує українську філософію через погляди Дмитра Чижевського в його книжці "Нариси з історії філософії України" (1931), де той запропонував підходи, які досі наслідують, коли вивчають українську філософію.
По-перше, філософію на території України почали вивчати з Київської Русі, коли було прийняте християнство. По-друге, перший український філософ — Григорій Сковорода ("філософія серця"). По-третє, основна лінія філософського розвитку ніколи не проходила через Україну, українці не належать до "філософських народів". По-четверте, відтак, до українських філософів можуть бути віднесені письменники чи викладачі філософії, які хоча б що-небудь таке філософське писали.
Таке розуміння філософії, яке автор загаданої книжки намагається спростувати, і досі панує в Україні.
Загальне враження від української філософії — хоч минулого, хоч теперішнього — приземленість, відсутність божевільних ідей, які би захоплювали уяву, змушували змінювати своє життя в новому світовлаштуванні, пробивали бар’єри офіціозу та національні кордони.
Духовність може існувати тільки завдяки новим божевільним ідеям, які не сприймаються більшістю, — це завжди було так і ніколи не буде інакше.
В тій чи іншій мірі до фундаментальної філософії світового рівня можуть бути віднесені всього три книги філософів, що мають українське походження: Олександр Потебня "Мислення та мова" (1862), Микола Бердяєв "Філософія свободи" (1911), Лев Шестов (Лев Ісаакович Шварцман) "Афіни та Ієрусалим" (1938).
Водночас українська академічна філософія, обстоюючи філософський лінгвоцентризм, розвинутий у творах Вільгельма фон Гумбольдта, Мартіна Хайдегера та Олександра Потебні, не вважає ці книги українською філософією, бо написані вони російською мовою.
Тут розгортається катастрофа так званої українськості філософії, що проявляє себе у неадекватних відповідях на питання — що таке власне українська філософія та кого вважати українськими філософами. Давно хотілося запитати представників так званої офіційної філософії — чому Сковорода вважається українським філософом, а Шестов, Бердяєв, Шпет, Голосовкер — російськими?
Яка між ними різниця? Всі ці філософи вчилися або/та жили та викладали в Україні. Всі вони писали російською мовою. Чому ж Сковорода — український філософ, а решта — ні?
Просто тому, що Сковорода жив у часи, коли російська імперія ще тільки починала асиміляцію українства? Так йому і цього вистачило, бо Сковорода значним чином був зросійщеним. Цього якось не хочуть традиційно визнавати, але це ж так. Тому, що Сковорода, на відміну від інших, мандрував Україною? Але мандрівка не є базовою філософською діяльністю.
Тому, що Сковороду читали та пропагували в Україні? Так і решту — також. Тому що Сковорода був в опозиції до існуючої влади? Так і решта за це дуже поплатилися — Сковорода хоч жив в Україні, а більшість з названих решти взагалі вислали з радянської на той час країни.
Тому що сам Сковорода себе визнавав українським філософом і відтак є більш зручним для сучасної державної ідеології? А чи повинна оцінка філософії іти під диктат ідеології?
Зверніть увагу, що ми зовсім не проти того, щоб вважати Сковороду українським філософом — ми проти того, щоб не вважати українськими філософами Бердяєва, Шестова, Голосовкера чи Шпета.
Чому в Україні нема філософських традицій? Перерив традицій в Україні пов’язаний з постійним переходом від одного імперського культурного впливу до іншого, та ще й всередині російської імперії ми пережили революцію початку ХХ століття.
І в кожній такій зміні імперських впливів ми намагалися відрікатися від культури, яка привносилася тією чи іншою імперією, — так кожен раз гинула філософія, яка не встигала відновлюватися.
Чому в Україні немає фундаментальної філософії? Та тому, наприклад, що майже вся фундаментальна філософія початку ХХ століття в Росії створена саме нашими земляками, хоча і російською мовою, а ми в своєму примітивному лінгвоцентризмі відрікаємося від неї. Тобто ми робимо те, що не раз вже робили, — відрікаємось від філософської культури свого минулого на черговому історичному переломі.
Катастрофа в українській філософії закінчиться тоді, коли філософія перестане бути філологією та національно-мовною філософією, і стане тим, чим вона і має бути — роботою чистого духу. Україні потрібно присвоїти свою українську філософію — філософію Бердяєва, Шестова, Голосовкера, Шпета та інших наших земляків, духовно привласнити ті ідеї та концепти, що творилися на цій території.
Позиція української офіційної філософії
Впродовж останніх років представники офіційної філософії, працівники інституту філософії НАН України, спричинилися до написання двох важливих книг: Мирослав Попович — "Червоне століття" (2005) та Віктор Малахов — "Право бути собою" (2008). Ці книги важливі, перш за все тому, що вони відображають загальну позицію української офіційної філософії, яка значним чином є державно-ідеологічною.
Ці книги по-різному намагаються оцінити наше минуле, проаналізувати витоки сьогодення, дійти до філософських підвалин всього того, що відбувається в нашій країні. Ці книги написані на високому філософському рівні. Автор згоден з постановкою проблем у цих книгах і навіть з більшістю концептуальних підходів до їх вирішення, разом з тим дуже важко сприйняти екзистенційну їх позицію зокрема та духовну взагалі.
Екзистенційна їх позиція може бути означена як ресентимент (Шелер). Що це таке? Ресентимент — багатогранне поняття, що означає виправдання неможливості чогось для себе у широкому сенсі (для свого кола, своєї країни, свого часу), знаходження або змістовна реконструкція ворога чи непереборних обставин, які призначаються причинами поразки, це зрештою жалкування за втраченими можливостями та переживання жалю до себе у зв’язку з цим.
Ресентимент це завжди спроба уникнути духовної позиції в теперішньому та ще й виправдати її відсутність у минулому.
Філософію мають цікавити не стільки причини трагедій — в цьому нехай розбираються історики. Філософію мають цікавити прояви духу під час таких трагедій. Нам потрібні взірці духовної практики наперекір всьому, а не скиглення про причини з минулого неможливості духовних проявів сьогодні.
Духовний підхід в філософії це не пошук причин духовного зубожіння, а радикальне повстання проти рабства через демонстрацію духовної потуги тут і зараз.
Питання стоїть так — або ми пред’явимо духовне філософське досягнення, або ми здохнемо як культура. Наш ресентимент нікому не цікавий. Найстрашніша оцінка української філософії у тому, що її зовсім не цікавить майбутнє — української філософської футурології практично нема. Отже духовна філософська робота, а відтак і розвиток філософії можливі в Україні з принципово іншої екзистенційної позиції, ні ж та, яку нам пропонує офіційна філософія.
Повернутися до фундаментальних засад і переосмислити їх
Сьогодні вже точно можна сказати — легковажне ставлення до філософії нищить власне філософію в Україні. Дрібні теми, компіляції та інтерпретації заполонили те, що ще колись було схоже на філософію. Нові божевільні ідеї не можуть з’явитися всередині офіційної української філософії вже досить довго. Розмах уяви філософів стримується намаганням дотримуватися дисертабельності.
Нам потрібно принципово змінити підходи до організації філософії. Нам потрібно принципово змінити викладання філософії. Окрім нормативних курсів потрібно викладати основи теоретизації, тобто студентів потрібно вчити будувати теорії, створювати складні концепти.
Філософія як сфера чистого духу в певному сенсі є не тільки слугуванням істині (наука), красі (мистецтво) та добру (релігія), але і чисто духовному сходженню вище як такому. Якщо офіційна філософія не намагається зайняти духовну позицію, то потрібно це робити в інший спосіб.
Можливо, розвиток філософії в Україні сьогодні відбудеться поза філософськими інституціями. Тому філософія заслуговує на підтримку людей духу, які ще подекуди лишилися в країні, поза інституційною філософією.
Нам сьогодні критично потрібний теоретичний семінар, в якому би міг бути запущений процес фундаментальної реонтологізації всіх інтелектуальних сфер. Тобто нам дуже потрібно, щоб українські вчені, українські митці та українські релігійні діячі зустрілися з українськими філософами всередині процесу фундаментальної онтологічної теоретизації.
Саме такий процес має підтримати бізнес, саме до цього мають докласти зусилля люди, що здатні до теоретичної роботи. І це потрібно саме зараз, коли світ переживає найскладнішу цивілізаційну кризу.
Нам потрібно створити засади для подальшого розвитку фундаментальних теорій в фізиці, біології, хімії та математиці. Нам потрібно переосмислити перспективи науки і започаткувати принципово нові конкурентні для неї сфери інтелектуальної діяльності.
Нам потрібно створити нові мислительні компетенції та досягнути їх інтеграції в систему освіти. Нам потрібно переосмислити основи людської цивілізації як такої та підготувати засади нового цивілізаційного етапу.
Проблеми, з якими ми стикнулися під час всесвітньої цивілізаційної кризи, неможливо вирішити засобами політики, науки, мистецтва чи релігії. Нам потрібно спільними зусиллями повернутися до фундаментальних засад наших філософських уявлень і переосмислити їх наново. Саме це і є тим процесом, всередині якого може постати нова українська філософія.
 |
Сергій Дацюк, для УП
