Очередная пиррова победа Украины

Останнім часом в українському середовищі майже звичними стали фрази на кшталт "зрада національних інтересів". Маються на увазі й підписані газові угоди з Росією, і намагання взяти мільярдні кредити у тієї ж Росії, ще раніше звинувачення в участі у збройному конфлікті на Кавказі та незаконному продажі зброї.

Ці теми жваво висвітлювалися в ЗМІ, бурхливо обговорювалися на різноманітних політичних ток-шоу. Однак, без особливої уваги залишилася ситуація навколо рішення Міжнародного суду в Гаазі щодо юридичного статусу острова Зміїний.

Нагадаємо, що Зміїний до кінця XVIII століття належав Османській імперії. Після перемоги Росії в російсько-турецькій війні у 1828-1829, острів відійшов Російській імперії.

У подальшому, в результаті поразки російської сторони в Кримській війні, Зміїний опинився у володінні Туреччини, а вже у 1878 році він перейшов під юрисдикцію Румунії, яка володіла ним до 1944 року.

Після поразки Румунії в Другій світовій війні, до 1946 року на Зміїному перебували радянські та румунські військовослужбовці. У 1947 відбулася Паризька конференція, на якій було закріплено територіальне розмежування в Європі та укладено мирний договір, у відповідності до якого у 1948 році Румунія та СРСР підписали протокол про уточнення лінії радянсько-румунського кордону, згідно з яким, острів остаточно увійшов до складу СРСР.

Дані положення протоколу були підтверджені в радянсько-румунському договорі про державний кордон від 1949 року та договорі про режим державного кордону від 1961 року.

У 1975 Румунія поставила свій підпис під заключним актом Загальноєвропейської наради з безпеки і співробітництва, який остаточно зафіксував приналежність острова УРСР як складової СРСР.

У 80-тих роках минулого століття, на шельфі навколо острова було виявлено родовища газу та нафти. З 1991 року після розпаду Радянського Союзу острів перебуває в складі незалежної України.

Наприкінці 90-тих перед Румунією постало питання вступу до НАТО та ЄС, але неврегульований спір з Україною, навколо лінії морського кордону, заважав інтеграції.

Румунська сторона умовила Київ підписати українсько-румунський договір про відносини добросусідства і співробітництва, який було укладено 2 червня 1997 року в Констанці.

Згідно з цим договором, Румунія визнала існуючий державний кордон і державно-правову приналежність острова Зміїний Україні. Разом з тим, через недалекоглядність української дипломатії, Румунії вдалося протягнути пункт, відповідно до якого, кожна зі сторін має право звернутися до Міжнародного суду, якщо в питанні про делімітацію кордону не буде знайдено компромісу.

Проблема навколо морського шельфу так і залишалася невирішеною, оскільки Румунія навмисне затягувала час. Натомість Бухарест різко виступив проти спроб України відновити судноплавство в дельті річки Дунай.

Український канал в гирлі Прорва був створений ще наприкінці 50-тих років і функціонував до 1994, маючи пропускну потужність до 4 тисяч суден на рік. Однак через інженерні недоліки, канал постійно замулювало, що змушувало вести безперервні роботи з його очищення.

З розпадом СРСР та війною в колишній Югославії, обсяги перевезень різко скоротилися, всі роботи з очищення каналу було зупинено, що призвело до остаточного замулювання гирла Прорва. В результаті українські перевізники практично були витіснені з цього регіону, а головні вантажопотоки почали здійснюватися через румунський Сулинський канал, що перетворило Румунію на судноплавного монополіста в дельті Дунаю.

Тому перед Україною постала нагальна потреба відновлення власного суднового ходу в гирлі Бистре. Втім, румунська сторона виступила з різкими протестами проти будівництва каналу, наголошуючи на тому, що це призведе до підняття рівня води і нанесе шкоду екології Дунайського басейну, і заявила про намір звернутися до Міжнародного суду в Гаазі, одночасно розгорнувши в дельті Дунаю будівництво дамби, яка відводила близько третини водопотоку на румунську територію.

Реакція Румунії цілком зрозуміла і зумовлена тим, що введення в експлуатацію каналу Дунай-Чорне море в гирлі Бистре створювало альтернативу румунським каналам для річкових перевезень і складало значну конкуренцію, адже вартість проходження територією українського транспортного шляху нижча за румунську на 40%.

До того ж, проходження суден каналом в гирлі Бистре є цілодобовим, двостороннім та регульованим, тоді як рух через румунські канали є одностороннім і здійснюється лише у світлий час доби.

Конфлікт між двома країнами приховати не вдалося, що поставило під питання вступ Румунії до НАТО, оскільки членами Альянсу можуть стати лише ті держави, які не мають невирішених територіальних спорів з сусідніми країнами. Хоча, наприклад, Греція й Туреччина вже не одне десятиліття ворогують через Північний Кіпр, а Іспанія та Великобританія ніяк не можуть поділити Гібралтар, тим не менш, це не заважає їм бути членами НАТО.

Україна ж у черговий раз "здала" свої позиції, мовчки проковтнувши випади Бухареста заради перспективи вступу до євроатлантичних структур, і 17 червня 2003 року підписала підготовлений румунською стороною ще один договір про режим українсько-румунського кордону, співробітництво та взаємну допомогу в прикордонних питаннях, який, втім, не вирішував головного питання – делімітації кордону, але який дозволив Румунії весною 2004 року стати членом Північноатлантичного альянсу.

Вже 16 вересня 2004 року Румунія подала на Україну скаргу до Міжнародного суду ООН, у якій, визнаючи приналежність острова Зміїний та 12 миль його територіального моря Україні, висунула претензії щодо того, чи вважати Зміїний островом, чи скелею, непридатною для проживання та ведення господарської діяльності.

Від визначення юридичного статусу спірної ділянки, залежала схема розмежування континентального шельфу в даному районі.

Якщо Зміїний вважати скелею, як на тому наполягала румунська сторона, аргументуючи свою позицію положеннями пункту 3 статті 121 конвенції ООН з морського права, то зменшується розмір виключної економічної зони України в Чорному морі та шельфу і, відповідно, збільшується розмір виключної економічної зони та континентального шельфу Румунії.

А відкриті потужні запаси нафти та газу на південь від острова з прогнозованим обсягом 10 мільйонів тонн нафти і 10 мільярдів кубів газу є дуже ласим шматком. Крім того, Бухарест звинувачував Україну в тому, що вона штучно розбудовувала інфраструктуру острова, тим самим намагаючись змінити його юридичний статус.

Що ж до лінії делімітації кордону, Румунія наполягала, щоб вона починалася від останньої точки стику українсько-румунського кордону, слідувала вздовж 12-мильного територіального моря острова до умовної точки, яка нібито існувала у 1949 році, а від неї вже провести рівновіддалену від узбережжя обох країн лінію.

При цьому Румунія, ігноруючи міжнародну практику делімітації, згідно з якою основне значення мають конфігурація узбережжя та довжина берегових ліній, враховувала все своє узбережжя, включно з Сулинською дамбою, яка є штучною спорудою, що суперечить міжнародному праву, пропонуючи українське узбережжя враховувати частково, виключивши частину узбережжя від Одеси до мису Тарханкут загальною довжиною 630 км.

Для України було важливим підтвердити статус Зміїного як острова, навколо якого має існувати 200-мильна економічна зона, та включити його до складу прибережної лінії, а також розділити спірні території у співвідношенні 1 до 3, тобто 53,3 тисячі кв. м мали б відійти Україні, 21,9 – Румунії, оскільки у північно-західній частині Чорного моря українське узбережжя більше від румунського, а Зміїний є складовою частиною цього узбережжя. До того ж, на відміну від Сулинської дамби, є природним утворенням.

На думку міжнародних та вітчизняних юристів, аргументи української сторони виглядали більш переконливими. Румуни оперували сумнівними, з точки зору юриспруденції, фактами та презентували себе як жертв пакту Молотова-Ріббентропа. Однак очікування України не справдилися.

3 лютого 2009 року в Гаазі було оголошено рішення Міжнародного суду в справі спору України та Румунії про розподіл Чорноморського шельфу.

Питання статусу Зміїного було вирішено позитивно для України, однак стосовно прибережної зони суд став на бік Румунії, виділивши Україні лише 12-мильне територіальне море навколо острова, тим самим фактично наділивши Зміїний статусом скелі.

Лише у південно-західній частині від острова суд виділив Україні ділянку спірної зони площею 2,3 тисячі кв. км напроти Каркінітської затоки, яку прирівняли до внутрішньої водойми. В результаті Румунія отримала 79,34% спірних територій Чорноморського шельфу, а разом з ними і величезні запаси нафти й газу.

Результати рішення Міжнародного суду ООН в Гаазі показали всю слабкість українського зовнішнього відомства та політичного керівництва країни, зайнятого міжусобними війнами за владу.

Потопаючи в морі бруду, яким українські владні кола активно поливають одне одного, нагнітаючи антиросійські настрої в суспільстві, ігноруючи при цьому територіальні претензії "дружньої" Румунії, в погоні за місцем під "натовською парасолькою" офіційному Києву не було часу приділити достатньої уваги відстоюванню національних інтересів держави.

Віддавши на відкуп долю територіальної цілісності держави іноземним юристам та вважаючи свої аргументи беззаперечними у вирішенні такого важливого стратегічного питання як незмінність державних кордонів, українські політики умили руки та зайняли пасивну позицію.

"Мені здається, що юридично наша позиція більш обгрунтована, і добитися власної переваги румунам не вдасться, – переконував Надзвичайний Посол, професор Дипломатичної академії при МЗС Кочубей. – Тому вердикт буде на нашу користь. Справа по острову Зміїному гідна того, щоб стати хрестоматійним прикладом послідовного захисту українською дипломатією державних інтересів протягом такого тривалого часу".

Однак, дана справа стала хрестоматійним прикладом найбільшої поразки вітчизняної дипломатії.

Між тим, Україна мала повне право проігнорувати цей судовий процес, адже відповідно до статті 289 Конвенції з морського права ООН, допускається відмова держави від участі в обов’язкових процедурах, що тягнуть за собою обов’язкові рішення, при розгляді спорів, пов’язаних з делімітацією морських кордонів.

Крім того, згідно зі статтею 38 частини 5 Регламенту Міжнародного суду ООН "ніякі дії в порядку судочинства не здійснюються до тих пір, поки держава, проти якої подається така заява, не визнає юрисдикцію Суду з даної справи".

Києву достатньо було проявити непохитність у відстоюванні національних інтересів. Однак політична слабкість і бездарність українського МЗС та боязнь зіпсувати стосунки з НАТО та ЄС призвела до визнання юрисдикції суду, знаючи при цьому, що Гаазький суд ніколи цілком не задовольняє інтереси однієї сторони, особливо в питаннях делімітації морського простору.

Здавши свої позиції в питанні перегляду незмінності кордонів, зафіксованих в Гельсінських угодах від 1975 року та підсумків Другої світової війни, МЗС створив прецедент в міжнародній судовій практиці для виникнення подібних дискусій у подальшому, що може послужити приводом для руйнування європейської безпеки в цілому.

Участь України в судовому процесі в Гаазі виглядає як повага до міжнародного права.

Втім, рішення суду, яке в українському МЗС називають мудрим та об’єктивним, призвело до втрати Україною значних територій та потужних родовищ нафти та газу, які могли б вирішити енергетичні проблеми держави. Натомість це рішення відкрило шлях до висунення нових територіальних претензій сусідніми державами.

На черзі може постати питання територіальної приналежності Північної Буковини, частини Одеської області, Криму, а також делімітації морських кордонів в Керченській затоці.

 

Ілона Білан, керівник Групи контролю демократичних змін УНЦПД, для УП