Новій шанс для общественного вешания

Громадське мовлення – ця з тріском провалена обіцянка виборів-2004 – має отримати другий шанс тепер, коли в Україні де-факто розпочалися нові президентські перегони.

Уже зараз зрозуміло, що новий президент отримає країну в стані цілковитого економічного занепаду. Також ясно, що головною темою президентської кампанії будуть криза і усі дотичні питання: чому вона сталася, хто винен, і як долати наслідки.

Може здатися, що запровадження громадського мовлення є справою другорядною на тлі розмов про безробіття, здевальвовану гривню і відновлення виробництва. Але це не так.

Організація громадського мовника є питанням відновлення довіри в країні, де мало прикладів позитивних дій, де міцно закоренилися групові лояльності і уподобання, однак загублено усвідомлення спільних інтересів і спільного блага.

В разі успішного запуску, громадське мовлення може стати запобіжником проти сповзання до авторитарного режиму, чого багато хто в Україні побоюється.

Несподівана криза

Криза виявила вади системи масової інформації в країні. І ці вади треба виправляти саме створенням громадського мовника.

Якби його було запроваджено після помаранчевої революції, можливо, руйнівний ефект кризи був би не таким серйозним.

Адже у нас фактично не спрацювала система оповіщення про наближення спільного лиха.

Українські ЗМІ не змогли попередити країну про наближення кризи. Окремі нотки і натяки були, цілісного обговорення – ні.

Звичайно, її наближення з більшою чи меншою вірогідністю передбачали дослідники, зосереджені в приватних аналітичних центрах, але їхнє знання значною мірою так і залишилося таємним для широкого загалу.

Крім того, інтернетні чи спеціалізовані видання натякали і переконували – входимо у небезпечну зону. Але яка в них аудиторія? Десятки тисяч.

Найбільш масовий комунікатор – телебачення – не став ініціатором дискусій на кшталт: "А якщо американська іпотечна криза це також і наша проблема? Що буде з доларом і гривнею? Чому у нас такі дорогі кредити, і кому більше вигідно, щоби вони видавалися в доларах?"

Багатомільйонній публіці, як завжди, пропонували фільми, концерти і футбол, а у вигляді новин і ток-шоу - обмін дошкульностями в колі ключових політиків.

З одного боку, зрозуміло – не хотіли сіяти паніку. З іншого - в результаті економічний занепад прийшов для більшості українців абсолютно несподівано.

Тому непідготовлені люди робили помилки – наприклад, набираючи кредити якраз перед примусовими неоплачуваними відпустками.

Причина безпорадності ЗМІ проста: більшість комерційних мас-медіа мають перед собою чіткий бізнес-план, і ніхто не має плану Б - на випадок масштабного явища, яке нібито не заторкує безпосередніх інтересів компанії.

Звичайно ніякої змови журналістів проти «маленьких українців» не було. Усі ці люди – репортери, редактори, менеджери і власники – люди не байдужі до ситуації в країні і роблять усе можливе, щоб їхні аудиторії отримали найясніше уявлення про події.

Однак, за великим рахунком, у них просто інші завдання – максималізація прибутку, виживання в ринкових умовах.

В такі моменти, як нинішня криза, стає очевидним, що інтереси публіки (в отриманні найбільш докладної інформації), і комерційних ЗМІ (в зароблянні більших грошей) розбігаються.

Саме тому і має бути мовник, який думає і розповідає своїй аудиторії про те, що важливо насправді, а не те, що важливо для прибутків з реклами чи політичного спонсорства.

Баланс думок

Тепер про другу ваду системи масової інформації – потреба в підтримці балансу думок.

Про це вже сказано багато, але потрібні деякі доповнення.

Знавці ситуації в мас-медіа називають це «олігархічний плюралізм»: коли різні канали і друковані видання, що належать різним політичним і економічним одиницям, складають таку собі плюралістичну мозаїку думок.

Однак з огляду на економічну кризу варто зробити важливу поправку.

В кожній окремій редакції журналісти змушені прямо чи опосередковано узгоджувати подачу фактів і подій – з владою, власниками і політичними силами.

Але є інші мовники і та тема, яку одному з них не дозволяє висвітлити його заангажованість, подає інший. В результаті аудиторія може скласти собі уяву про події, наприклад, подивившись три-чотири інформаційні випуски на різних каналах.

Тепер уявіть собі, що одне з наших джерел інформації одного кепського дня зникає. Воно – банкрут. Його купує інший медіа-магнат, або не купує ніхто, і воно просто припиняє мовлення.

Ви думаєте це неможливо? Але ж і британський Channel 4 іще не так давно виглядав як солідний мовник – а тепер він фактично збанкрутував. Або ж Evening Standard, одна з улюблених лондонцями газет, яку довелося продати по дешевці росіянам.

Отже, на навмисно віддалених від нас прикладах ми уявили, як закрився, ну скажімо, один з телеканалів. Або збанкрутував, і його купив інший канал. Тепер інформаційний баланс, побудований на різних точках зору різних медіа-груп, порушено.

В результаті в плюралістичній картині з’являється більше білих плям, є більша вірогідність того, що суперечливі питання висвітлюватимуть менш скрупульозно. І замість більш менш об’єктивної картини подій громада отримує піар. 

Отже за умов кризи ще більша потреба у мовнику, який спирається на організаційні підвалини, які б унезалежнили його від бізнесових негараздів.

Зручний момент

Ми переживаємо крах цілої епохи.

Цілком можливо, що із суспільної міфології зникнуть, здавалося б глибоко закорінені міфи, а з громадського і економічного життя назавжди підуть діячі, які ще учора здавались титанами.

Хтось зігнеться під тягарем віку, хтось стане жертвою банкрутства фінансового, а хтось - політичним банкрутом.

Натомість постане інша реальність. Так от, цю реальність варто конструювати уже тепер.

Зараз – ідеальний час для проектування і закладення нових суспільних підвалин.

В тому числі - для створення громадського мовника. Адже під сумнів поставлено головний аргумент проти громадського мовника – ефективність приватного бізнесу в галузі забезпечення суспільства корисною інформацією.

Крім того, створення громадського мовника зараз має обійтися набагато дешевше, аніж в інші часи. Бо вартість активів, масштаб цін і зарплатні в момент кризи значно зменшились.

До громадського мовника також в момент кризи цілком могли б увійти збанкрутілі компанії з копійчаними активами, але також – що важливо – з правами показу на програмний продукт, архівами, частотами, передавачами і залишками колективів.

І, нарешті, криза є іще і моментом істини, коли треба чесно визнати, що гроші українців, які влада перерозподіляє на утримання своїх державних мас-медіа, використовуються неефективно.

Попри зусилля багатьох талановитих творчих людей, яких в державних ЗМІ немало, все ж таки в якості і швидкості поширення інформації ці мовники поступаються комерційним мас-медіа.

Вони не здатні давати своїм аудиторіям відповіді на питання, які ставить перед ними світ, що постійно міняється. Їхній ідейний вплив на суспільство наближається до нуля. Їхня естетика застаріла.

Щодо балансу і безсторонності, то тут довіру аудиторій зменшено погано прихованим втручанням держави в редакційну політику і численними скандалами на кшталт відбору кандидатів на "Євробачення".

Отже, від заснування громадського мовника на місці частини державних ЗМІ їхні аудиторії нічого не втрачають, бо вони надто нечисленні.

То чи не краще зробити з них дійсно потрібний суспільству інструмент?

Що треба робити?

По-перше, треба добиватися, щоби у виборчих програмах якомога більшої кількості кандидатів був пункт про створення громадського мовника.

Кожен за кандидатів у президенти має публічно з’ясувати своє ставлення до громадського мовлення. Журналісти і громадські організації повинні допомогти їм це зробити.

Звичайно, шоу зі штурмовою бригадою в «Нафтогазі», обшук високого посадовця в аеропорті чи зняття парламентом  міністра закордонних справ уже тепер показують, якими методами політики і політтехнологи намагатимуться вести перегони.

Виборча кампанія, якщо вона відбудеться у передбачений законом термін, швидше за все буде знов обертатися довкола особистих якостей політичних лідерів. Є загроза, що, так само як на виборах-2004, обговорення персоналій відкине на другий план конкурс їхніх програм.

Отже, треба пересвідчитись, що дискусія на виборах ведеться довкола конкретних корисних для суспільства обіцянок, виконання яких буде легко перевірити. І одна з них – громадське мовлення.

Так чи інакше, але принаймні для інтелектуального прошарку, хоча й не надто чисельного з точки зору електоральної статистики, це буде свідченням добропорядності намірів кандидатів.

В найгіршому випадку, коли новообрана влада відмовиться від цієї обіцянки – надії щодо її добрих намірів зникнуть набагато раніше.

По-друге.  Питання громадського мовлення має бути знов у центрі дискусії.

Треба опублікувати напрацювання з переходу на громадське мовлення державних структур, відновити громадські ініціативні групи, витягти зі старих комп’ютерних папок проекти запуску, переглянути їх, і зробити поправки з огляду на набутий досвід.

Можливо є потреба закріпити статус громадського мовника у Конституції? Де брати на нього кошти? Як підібрати таку журналістську команду, яка буде позапартійна, некорумпована і одночасно професійна? Що робити, аби уникнути конфлікту між інтересами широкої публіки і потребами держави? Як зробити мовлення не дидактичним, а елементарно цікавим, бо не треба забувати, що конкуренцію з іншими моівниками ніхто не скасовує?

Це лише перші питання, що приходять в голову, а насправді їх в тисячу разів більше. І на найголовніші з них треба дати відповіді ще до того, як на проект почнуть надходити гроші платників податків.

По-третє, ми маємо не ставати на точку зору цинічної байдужості.

Не варто робити висновки з попереднього негативного досвіду про нездійсненність завдання взагалі. Також не потрібно шукати за відкрито висловленою суспільною потребою таємні змови чи прояви кар’єризму.

Дійсно, взаємна довіра в українському суспільстві перебуває на позначці, близькій до нуля.

Але з чогось же має починатися нова довіра.

Дійсно, дискусія про громадське мовлення ведеться в країні з середини 90-х років минулого століття.

Блискучі журналісти, популярні політики і сумлінні бюрократи уже бралися за цю справу, причому виділялися певні кошти і проголошувалися цілком конкретні терміни. Є напрацьовки, але реального результату нема досі.

Все ж таки, ми маємо випробувати усі можливості – і навіть коли провалом завершаться сто спроб, треба вигадувати спосіб і шукати можливостей для здійснення сто першої.

Пасивність породжує безнадію, а безнадія завершується безвихіддю і подальшим звуженням вікна можливостей.

І нарешті, останнє. Громадське мовлення можна розпочати створювати іще ДО виборів.

У президента Віктора Ющенка є можливість запустити механізм перетворення державних мовників на громадські уже тепер. Це його шанс залишити після своєї каденції іще одну інституцію, яка дає надію на збереження демократії в Україні у майбутньому.

Зрозуміло, що це не заважає перейматися створенням громадського мовлення ані Раді, ані уряду. Тим більше, що чергову ініціативу висунуто буквально на минулому тижні, мається на увазі законопроект депутата від БЮТ Андрія Шевченка.

Спроба порозуміння

Але якщо громадське мовлення будуть створювати окремі групи політиків чи державних діячів, а надто коли його створюватимуть проти когось – то такі "партизанські" дії суттєво зменшують шанси на успіх.

Одним із логічних виходів була би домовленість принаймні найбільш впливових політичних сил про політично-нейтрального мовника. Причому вона має відбутися саме зараз, поки немає жодної гарантії щодо якоїсь певної конфігурації майбутньої влади.

Звичайно, нинішні політики уже багато разів довели свою нездатність до спільної роботи. Крім того в суспільстві є цинічна підозра, що вони ідуть на вибори у надії на більшу владу і менший контроль з боку опонентів і суспільства.

З наближенням виборів і за умов кризи країна входить у смугу непевності. Замість твердих відповідей, перед нами забагато питань.

Цілком можливо, що замість президентських виборів, відбудуться одночасно президентські і парламентські, причому їхня дата може змінитися. Крім того, аналітики пропонують конституційні зміни, що позбавлять президента значної частини влади. Перебіг кризи – негативний чи позитивний сценарії – може змінити не тільки строки, але і політичний ландшафт, збільшивши шанси нині другорядних політичних сил.

Тим часом усі головні політичні сили зацікавлені і в тому, щоб у випадку їхньої поразки – і під прапором подолання наслідків кризи – переможці не змогли створити авторитарний режим.

Можливо, громадське мовлення, в разі коли воно дійсно користуватиметься привілеєм незалежної редакційної політики, і було би одним із запобіжників проти сповзання до суворішої влади.

Адже поки в країні розвиватиметься і діятиме незалежне і всім доступне джерело інформації – це означатиме, що межу ще не перейдено. І це було би більш зрозумілим сигналом для громадян, ніж усі обіцянки, запевнення чи меморандуми.

Так чи інакше, зможуть домовитися політики чи ні, але громадське мовлення має бути створено.

Нам не дано знати, що буде після кризи – але принаймні у суспільства могла би бути ще одна інституція, яка здатна чинити опір хаосу в душах людей і в країні.

Ми можемо боятися майбутнього, можемо його вгадувати і намагатися підлаштуватися під наші здогадки, а можемо чекати на диво. Є ще один вихід – планувати його і робити своїми руками.

Кирило Лукеренко, журналіст, для УП