Осень президента: вызовы и соблазны для лидера Майдана
Наближення президентських виборів - час збирати каміння і думати, що далі. Це стосується не тільки президента, а й науковців, аналітиків, й зрештою простих громадян.
Як і для більшості колег автора з Києво-Могилянської Академії і просто друзів, які стояли на Майдані - це ще й час оцінити власний вибір, зроблений наприкінці 2004 року.
Чи було тоді, попри всеохоплюючий ентузіазм, зрозуміло, що справи можуть піти не так як хотілося, ба більше - що може відбутися дискредитація націонал-демократів?
Так, про це говорилося як про можливу небезпеку, але тоді треба було подолати головне: фальсифікації і цинізм кучмівського режиму, зламати авторитарну модель "передачі влади", забезпечити демократичні свободи.
А крім того, були сподівання на те, що за нових умов влада президента буде достатньо збалансована, що його підтримала більша частина інтелектуальної еліти і вдасться створити дієву команду, на те, що навколо Ющенка були яскраві політики і, зрештою, на зростання самого Ющенка, що таки відбувалося під час кампанії.
Але не виправдалося.
Поспіхом проведена конституційна реформа 2004 року інституціоналізувала суперечності всередині виконавчої влади. Демократи стали заручниками електоральної демократії - за цих умов українська політика неминуче стала популістською, команда розкололася, і найбільша відповідальність за це неминуче лягала на лідера країни.
Більшість обіцянок виконана не була. Не запрацювало верховенство права, приклад чому мав подати якраз гарант конституції. А сама система влади виявилася розхитаною.
Чи означає це, що Майдан перекреслений? Аж ніяк.
Не відбулося сповзання в авторитаризм - а що б це означало ми побачили під час "другого пришестя" Януковича.
Запрацював механізм виборів, відновилася свобода слова, яка, щоправда, на наших телеекранах доводиться до абсурду, почалося чергування владної сили і опозиції, яке відбулося вже тричі – у 2004-му, 2006-му та у 2007-му.
А як зазначав Гантінгтон, для того, щоб країна вважалася демократичною, достатньо двох демократичних переходів влади. І головне - жодна сторона не отримала монополії на владу - зокрема, така спроба Януковича у 2006-2007 роках закінчилася достроковими виборами.
І те, що до всього цього був причетний Ющенко, дозволяє йому, попри все, ввійти в історію із знаком "плюс".Але й "мінусів" набирається все більше.
Гасла проголошуються наче й правильні, а політика неефективна і веде часто до протилежного результату. Ющенко щиро вірить, що знає, куди вести країну, а виборці його, на жаль, не розуміють.
На його думку, боротьба проти "зради" Тимошенко, що в черговий раз розчищає шлях до влади Януковичу, виправдовує нинішню розхитаність влади, яка в тому числі зводить нанівець і всі євроінтеграційні плани президента, послаблює країну в умовах кризи.
І от якраз таке месіанство і може штовхнути його на правові порушення, які ставлять під загрозу все демократичне минуле. Таких прикладів в історії безліч, і не тільки в революціях Латинської Америки, а й в історії кольорових революцій Киргизстану та Грузії.
Але при цьому, автор переконаний, що на силовий варіант все-таки не наважаться: з одного боку, низький рівень підтримки і в суспільстві, і в силових структурах, з іншого – Ющенко продовжує вважати себе демократом.
При цьому проект створення на базі "Нашої України" спочатку потужної правоцентристської сили, а потім "третьої сили" між двома мегагравцями провалено. Вірних соратників розігнано.
Раніше тільки регіонали і комуністи вимагали відставки Ющенка, а останнім часом аналогічні заклики можна було почути і з БЮТу. Відставка прискорила б політичну визначеність і відновлення вертикалі влади. А в умовах наростаючої кризи – це неабиякий плюс для країни.
Проте є і застереження.
Процедура імпічменту може посилити протистояння всередині країни, вона є доволі складною і тривалою в часі – і це в БЮТі визнають, а без нього втілити цю ідею регіонали не зможуть, хоч як би не хотілося взяти реванш і за Майдан, і за розпуск парламенту.
Ба більше, регіонали попри свої гучні заяви продовжують розраховувати на компроміс із президентом. Тому заклики імпічменту лишаються, радше, інструментом тиску і пропагандистської боротьби.
Ще більшою мірою це стосується фантастично-гіпотетичного варіанту скасування Верховним Судом третього туру виборів - це ставитиме під сумнів легітимність всього, що відбувалося в країні після 2004 року.
В обох випадках ціною символічної поразки лідера Майдану є подальша дискредитація всієї "помаранчевої революції", виправдання того, що робив тоді режим Кучми разом з Януковичем, та, як вже писали інші аналітики, опосередковано вдарить і по Тимошенко, яка стояла на Майдані поруч.
Це розчарування для молоді, яка після краху революційної ейфорії все більше втрачає ціннісні орієнтири і бачить світ корумпованим.
Чи можливий варіант добровільної відставки? Сам Ющенко на це навряд чи захоче піти, отже вона можлива лише, якщо політична і економічна криза поглиблюватиметься, а на вулиці вийдуть люди, вражені кризою, або проти нього чи членів родини буде викинуто потужний компромат.
Це також символічна поразка лідера Майдану, хоча в даному випадку він сам міг би сказати: я прийшов як демократ – я іду як демократ. Можна навіть апелювати до де Голля: я прийшов, коли нація мене покликала – я іду, коли програю референдум з питань розширення прав регіонів: у 1969 році пропозиції де Голля отримали "лише" 47,59% (!) - непорівнянна ситуація з нинішнім рівнем підтримки Ющенка, але для де Голля цього було достатньо.
А є ще приклади відставки Тетчер або Тоні Блера.
Але зараз, після Тернополя, для президента виникає чергова спокуса: він може знову повірити в можливість чуда і пробувати балотуватися вдруге. В усякому разі Віктор Балога, очевидно, може продовжувати переконувати його в своїй незамінності.
Однак ціною проведення цих виборів і поразки БЮТу - значною мірою завдяки власним фатальним помилкам навколо цих виборів - став успіх праворадикала Тягнибока, який підживлює і "регіоналів", і проросійські сили - от вам у перспективі і чергова поляризація країни!
Тому насправді варіант повторного балотування теж хибний для Ющенка. Він може відхилити ідею підтримки Яценюка, піти сам на вибори, і його результати будуть кращі ніж у Горбачова у 1996 році - 0,5%, або Валенси у 2000 році - 1%.
Автор зовсім не іронізує, просто треба бути реалістом і враховувати що частину електорату нинішнього президента ще й відкусить Тягнибок, адже, коли випускають джина з пляшки, контролювати його стає важко, тим більше коли йдеться про харизматичного політика, який безпрограшно грає на розчаруваннях виборців і пропонує прості рішення.
Тому Ющенкові все-таки треба відсунути власні амбіції. Приклади невисування на другий термін теж є, з недавніх - це румунський правоцентрист Константінеску, який напередодні виборів 2000 року зробив драматичне телезвернення, у якому були, зокрема, слова: "Я робив помилки, які я визнаю. Я довіряв людям, яким не мав довіряти".
Але цього недостатньо.
Можна продовжуватися боротися проти основних кандидатів на виборах – Тимошенко та Януковича, можна ставити на інших, але все це має відбуватися не ціною поляризації країни в умовах загострення економічної і політичної кризи.
Тільки тоді у нього залишиться можливість увійти в історію людиною, яка поставила громадські, національні інтереси вище особистих.
Він ще може взяти активну участь у стабілізації ситуації в країні, і для цього потрібно не перекладати на інших непопулярні рішення, а розділити відповідальність за те, що відбувається.
Він може використати свої канали впливу на Партію регіонів, для того, щоб разом із опозицією прийняти непопулярні в умовах кризи заходи.
Надважливо - забезпечити відкритість виборчої кампанії. Можна спробувати знайти консенсус, завершити конституційну реформу і створити збалансовану системи влади - парадокс в тому, що спрощення процедури імпічменту – це якраз те, за що виступав сам Ющенко з 2002 році , просунути судову реформу, реформу місцевого самоврядування, яка, до речі, передбачає зменшення ролі держадміністрацій.
Потрібне втілення антикорупційного законодавства, а верховенство права не має зациклюватися на захисті інтересів "Росукренерго". Можна посприяти заключенню своєрідного пакту еліт, який створить рівні правила гри після президентських виборів, які таким чином не перетворяться на гру з нульовою сумою. У цьому, до речі, потенційно зацікавлені всі основні бізнес-групи.
А чому б, наприклад, не вийти з несподіваними пропозиціями для врегулювання нарешті мовних питань на засадах, які свого часу пропонував кандидат в президенти Ющенко, і зняти цю проблему раз і назавжди. От тут, якби він запропонував історичні компроміси, нація, мабуть, йому б повірила.
Але якщо буде продовжуватися накопичення попередніх помилок, якщо не буде радикальної чистки президентського оточення, тоді питання, з чим Ющенко ввійде в історію, залишатиметься. Оскільки цінності Майдану лишаються не порожнім словом, особисто автор хотів би, щоб це було із знаком "плюс".
Але все залежатиме від президента і кого він буде слухати.
 |
Олексій Гарань, професор політології НаУКМА
