Украинские заробитчане не вернутся

Відношення трудових іммігрантів до рідної влади завжди було, якщо не ворожим, то, принаймні, байдужим. Адже саме українську владу, а, точніше, її недолугі дії, іммігранти бачили як єдину причину їхнього вимушеного виїзду за кордон.

Винятком, можливо, були часи Помаранчевої революції, коли тисячі українських іммігрантів, практично у всіх великих містах Європи та Америки, підтримали масові протести, а потім і новообраного президента.

Ключовим тезисом взаємовідношення держава-іммігрант було і є: "якщо не можете допомогти, то принаймні не заважайте". Мільйони українців без будь-якої допомоги рідної держави самотужки переживали важкі часи нелегального стану, вивчали іноземні мови, спинаючись на ноги у нових для них і, зовсім не рідних, країнах світу.

Світ охопила економічна криза. Зрозуміло, що практично всі відчули, або ще відчують на собі її наслідки. Українські іммігранти, не будучи громадянами країн, в яких вони проживають та працюють, є одною з найслабших і найбільш незахищених прошарків західних суспільств.

Але, як бачимо, масового повернення, про яке так часто говорять українські політики, поки що не спостерігається. Принаймні з Італії. Люди надають перевагу боротьбі з кризою у "загниваючій" Європі, а не поверненню додому, чужими серед своїх, безробітними та безправними в рідній державі.

Звичайно, повернення на Україну будуть. Але переважно це повернення за віком, через сімейні обставини, по стану здоров’я, або ж як втеча від справді критичних обставин життя та праці за кордоном. І процент таких повернень, відносно загальної кількості іммігрантів, невеликий.

Чим же планує зустріти іммігрантів рідна держава? Зовсім недавно Олександра Кужель, заслужений економіст, голова Державного комітету з регуляторної політики і підприємництва, озвучила одну з пропозицій уряду: "обкладати іммігрантів, що повертаються в Україну єдиним податком". Пропозиція, яка виглядає нездійсненною практично, незрозумілою і аморальною.

Між Україною та майже всіма розвинутими країнами підписані договори про уникнення подвійного оподаткування. Отже, говорити про ретроспективну сплату єдиного податку за роки роботи за кордоном, є не логічно і не грамотно. Якщо ж громадянин повернувся та працевлаштувався в Україні, то це автоматично означає, що він платитиме діючі податки так як і всі інші громадяни України: вчителі, лікарі, підприємці.

Обкладати ж його якимось додатковим єдиним податком є дискримінаційним та не зрозумілим з правової точки зору.

То що ж мала на увазі пані Кужель, озвучуючи в інтерв’ю тижневику "Коментарі", тезу про єдиний податок для іммігрантів? Зрозуміло, що в умовах кризи, уряд намагається залучити якомога більше надходжень до держбюджету, але такі дії, принаймні, не повинні суперечити здоровому глузду.

Багато українців, котрі нікуди не виїжджали і постійно трудилися на рідну країну можуть зауважити, що є несправедливим, коли люди пропрацювавши багато років на економіку інших країн, повертаючись на Україну претендують на пенсії, соціальні виплати та гарантії.

Але тут питання не до іммігрантів, а до уряду. Адже переважна більшість заробітчан сплачує соціальні страхові внески в країнах тимчасового проживання та праці. Законодавство цих країн гарантує повернення цих виплат у вигляді пенсій їх платникам, навіть при виїзді до країни походження.

І вже завданням уряду є підписання відповідних міждержавних угод, котрі б забезпечували переведення відповідних коштів з пенсійних фондів західних країн до пенсійного фонду України, а вже потім виплату інтегрованих пенсій колишнім заробітчанам.

Такі угоди гарантували б величезні надходження до держбюджету і забезпечену старість наших громадян. І починати такі переговори слід було аж ніяк не зараз, в умовах кризи, а ще задовго до неї.

Але на жаль українські держані мужі ніколи не думали про інтереси держави, а лише про власні економічні вигоди. Сімейні чи кланові. А зараз намагаються знайти крайнього. І звичайно таким крайнім не стає державний чиновник, а незахищений вигнанець.

Теза Кужель є аморальною. Оскільки, саме сотні мільйонів заробітчанських євро та доларів тримали на плаву українську економіку. Десятки тисяч робочих місць на будівництві, в системі освіти, в комерції та багатьох інших сферах народного господарства України стали можливими, власне, завдяки переказам іммігрантів.

Нова українська діаспора була і залишається ЄДИНИМ НАЙБІЛЬШИМ БЕЗПРОЦЕНТНИМ ТА СТАБІЛЬНИМ ІНВЕСТОРОМ в українську економіку. І замість гідного визнання та подяки, українська влада черговий раз принижує та хоче нажитися на, можливо, найбільш продуктивній частині українського суспільства.

Всі без виключення, нові і старі, українські політики в один голос говорять протягом багатьох років про допомогу українській імміграції. Такі заяви були і залишаються виключно демагогічним інструментом перед черговими чи позачерговими виборами.

Відсутні реальні програми хоч якоїсь допомоги заробітчанам. Українці за кордоном не просять від рідної держави матеріальної допомоги. Свої статки вони заробляють власними руками. Але вони заслуговують на людське відношення з боку консульських працівників, на спрощені бюрократичні процедури та на елементарну повагу з боку рідної держави.

На Філіппінах, при поверненні іммігрантів додому, час від часу організовуються урочисті зустрічі в аеропортах за участю різних високопосадовців країни. Цим самим влада засвідчує повагу до своїх співгромадян-іммігрантів та оцінює їхній внесок в розвиток економіки країни.

Звичайно, Україна не Філіппіни. І навряд чи колись ми дочекаємося біля трапу літака якогось високопосадовця з букетом квітів. Скоріш за все, нас ще довго буде зустрічати конвеєр нахабних прикордонників, митників, міліціонерів, котрі претендують на "законний" хабар.

На жаль, "з вини" іммігрантів, в Україні ще не скоро буде порядок. Адже вони і далі надсилатимуть заощаджені євро рідним, даючи їм можливість пережити актуальну і всі наступні кризи, блокуючи в такий спосіб справжні революції та соціальні бунти, підживлюючи хабарями ненажерливих чиновників.

Але можливо, колись, з іммігрантськими переказами до України прийдуть і західні ідеї соціальної справедливості, законності та відповідальності влади разом з досвідом боротьби за свої права та реальною демократією. От тоді і настануть справжні зміни!

 

Олесь Городецький, Голова Християнського Товариства Українців в Італії, для УП