А сабелькой пробовали? "Как далеки они от народа"
І знов задзвонив телефон. Прорізався давній напівприятель (пару-трійку раз покружляли горілочку наприкінці 90-тих під розмови про поточний політичний момент), а нині цілий депутат бютівського розливу і висловив сумніви щодо настроїв харківського загалу описаних мною минулого разу.
Мовляв, не могли, з одного боку, надзвичайно демократичні, а з іншого – ще більш політично індиферентні харківці отак, зібравшись до купи (бо інертні) обговорювати сценарій військового заколоту (бо демократи).
І дійсно перша столиця за останні років 20-ть по справжньому вирувала лише двічі: наприкінці 80-тих – початку 90-тих та в 2005.
Причому помаранчевої пори в Харкові трапилось аж два майдани, кожен із котрих за чисельністю поступався лише київському та, можливо, львівському.
А двічі харківці заполоняли центр міста не лише аби солідаризуватися із київським та іншими майданами, але й щоби висловити своє "фе" колишньому своєму улюбленцю Кушнарьову, який ні сіло ні впало спробував проголосити Харків столицею якогось там ПІССУАРу у недемократичний спосіб. Не поспитавши думки земляків з цього приводу.
А ще у своєму демократичному запалі харківці примудрилися посадовити на власну шию Допу з Гепою. І лише після того, як зрозуміли, що у той таки демократичний спосіб їм від цих "виб…ків" не позбавитися, харківці почали схилятися до недемократичного копняка.
А депутату я порадив, частіше спускатися з Печерських пагорбів та відвідувати батьківщину. І спробувати здійснювати ті візити для чистоти експерименту "на собаках", тобто приміськими потягами і електричками, двома маршрутами: через Полтаву – сюди та через Суми – назад. Головне – з депутатським значком на поверхні.
І якщо його не приб’ють десь поміж Кочубеївкою та Коломаком, або не викинуть з вагону на перегоні Мерчик-Яблуневе, то тоді йому все стане зрозумілим по лінії настроїв слобожанського люду – нащадків Сірка, Ковпака та Калнишевського... Бо мова не лише про харків’ян, але й про настрої полтавців із сумчанами.
Але тут депутат почав мене "окучивать" в сенсі обкручувати. Треба віддати належне: мистецтвом охмуряжу вони володіють досконало. Почавши з питання "А чого тобі конкретно треба?", потім вивергнувши таку купу обіцянок, що аж вухо засвербіло.
Та я, попри той свербіж, навіть на мить уявив себе середньої руки шейхом, колишній напівприятель завершив свій монолог словами: "Ну, ти знаєш нашу Юлю, за нею не заіржавіє". І тут мене прорвало...
Про нашу Юлю
Я пригадав все, в тому числі, і особисте, щодо антикорозійності ЮВТ та її оточення.
Це що, був такий тест на корозостійкість? Коли ця очіпкувата стерва витерла свої елегантні черевички об Левка Лук’яненка, чи граціозно переступила через Степана Хмару, попередньо використавши політичний та громадський капітал цих, зауважте, двох Героїв України.
А як можна розцінити погром, влаштований в колись, в най і заангажованій, але все ж таки професійній, а головне популярній газеті ВВ-шці.
Це що – було таке антикорозійне гартування, на кшталт, бий своїх, щоби чужих переляк трапив. Так чужі і не злякалися, вони просто у ФСБ-шно- педерастичній модифікації (це вони самі так про себе) прийшли замість "своїх" до тієї ж таки ВВ-шки.
До речі, а чи з’явилася бодай іржава плямка в бабтистсько-євангелічній душеньці Турчинова, котрий безпосередньо курував ВВ-шку, коли декого зі "своїх", після його єзуїтської зради, інфаркт відвідав, а в декого почали прогресувати невиліковні хвороби.
Я не жартую. Просто ці люди, поклавши чималий кавалок свого життя та здоров"я, відбиваючись від СБУ-шно-податкових та мєнтовсько-бандитських наїздів, сьогодні не бажають, аби їхні прізвища навіть згадувались поруч із "нашою Юлею".
А цікаво, чи хоч цяточка зрадницької іржі покрила пещений мізинчик прем"єрки, коли вона у відповідь на критику членів львівської (ще 2005 року) та дніпропетровської (вже 2008) обласних "Батьківщин" щодо кадрової політики по наповненню партійних списків, міністерських та інших керівних фотелів різними кучмоїдами та рейдеро-бандюковими зайдами, невимушено заявляла приблизно одне і теж саме: знати таких критиканів не знаю в себе в партії.
Між іншим, поки не забув, аби більше не повертатися до теми бютівських кадрів. Той таки депутат поцікавився: чого це я подеколи на Ляшка наїжджаю, некорпоративно якось, ви ж, мовляв, колись навіть разом працювали.
Еге було таке лихо, допоки мені не стало відомо, чому в київській журналістській тусовці вважається в падлу йому руку подавати.
Тому, за що навіть мєнти декого зі своїх колег зневажають – за розкриття джерел інформації. І це ж кого треба було здати, аби аж двічі стр-р-рашенно опозиційному Ляшку потрапити до виборно-бютівської парламентської 30?
І спеціально для харківців про Фельдмана.
А чи відомо моїм землякам за скільки "наша Юля" продала ще у 2006 Харків та його округу, заразом зі своїми симпатиками, цій найвідомішій українській барабашці (для не харків’ян – Барабашка, Барабашовка неофіційна назва ТЦ "Барабашово" одного з найбільших майнових ринків Східної Європи, складової частини концерну АВЕК, фактичним господарем котрого і є Фельдман)?
Так от ціна питання: депутатський мандат самого Фельдмана, а також можливість наповнення прохідної частини бютівських списків до ключових рад (обласної, Харківської міської, деяких районних та міських в районах) працівниками АВЕК, або особами, наближеними чи залежними від цієї структури, обійшлась господарю Барабашки у вартість виборчої кампанії БЮТ у регіоні.
За різними оцінками, це склало усього лише $5-7 мільйонів. Бо бютівські виборчі штаби тих районів та міст, в котрих Фельдман та Ко не були зацікавлені, фінансувалися по залишковому принципу.
І саме тому, замість очікуваних 18-20% , та обіцяних Фельдманом аж 35% голосів, БЮТ на Харківщині отримав 2006 лише неповних 13%, а 2007, замість прогнозованих 20-25%, лише 17%.
Але хто кого надурив при цьому не так вже й важливо. Цікаве інше – у вас ніяких історичних асоціацій ця оборудка не викликає? Ні, я навіть не про часи кріпацтва або Коліївщину. Я про Хмельниччину та про причини антисемітського забарвлення національно-визвольного руху в Україні в ті часи. Але це так до слова.
А харківці, коли вони, звертаючись із якого-небудь болючого питання до бютівського депутата чи чиновника, натикаються на скляний погляд, най знають перед ними авеківець.
Це у них тренінг такий спеціальний: дивитися крізь тебе пересічного скляними очима, аби викликавши у відвідувача розгубленість, спонукати його до того, щоби він забув із чим власне прийшов.
Втім, деякі мої знайомі розповідають про трансформацію своїх почуттів у відповідь на такі скляні погляди. Спочатку таке спілкування дійсно викликало розгубленість, з часом роздратування, а зараз провокує одне гостре бажання – поміняти місцями отой предмет, звідки погляд, із гузном високопосадовця.
Але це так – напівособисте, що має до моєї персони дотичне відношення.
А мається і особисте.
Як тільки лише "наша Юля" із чим далі , тим все більше "збютченим" Луциком, накерувавшись кожен у своєму кабмінівському фотелі, починають готуватися до виборів, в мене по лінії мєнтури починаються різноманітні пригоди.
То з моєї тещі, як це було 2005, намагалися зробити наркоділершу за пару-трійку не зсапаних самосійних кущів маковиння, то з мене цього року – наркобарона.
Ні, я звичайно ж не переоцінюю власної персони, аби цілий Луцик (не кажучи вже про ЮВТ) давав якісь вказівки місцевій мєнтурі з цього приводу. Боже збав. Де я, а де вони. Але, як пояснило цей феномен одне СБУ-шне джерело – зв’язок таки існує.
Все трохи складніше і грубіше. Мені вже доводилось писати, як Луцик боровся із харківським наркотрафіком, до речі, небезпідставно намагаючись пов’язати його успішне функціонування з Допою та Гепою.
Тільки висновок я тоді зробив трохи не правильний. Справа була не стільки в тому, чи ризикне Юля, після київського фіаско, на перевибори в першій столиці, а в тому, чи домовляться манти, контрольовані регіоналами, із колегами луцикової орієнтації про спільний контроль над наркотрафіком.
А позаяк та справа заглухла, а деякі регіонали почали нахвалювати колишнього термінатора, мовляв, чим далі, тим більше Луценко стає схожим на справжнього мєнта, схоже, домовилися.
А ще, просвітило мене джерело, напередодні будь-яких виборів активізується і суцільно контрольований мєнтами місцевий наркобізнес. Бо ж партійні каси чорним налом поповнювати треба. А значить, мєнти мусять активізуватися і в імітації боротьби з наркотою.
А позаяк саджати в такий час справжніх наркоділків все рівно, що даішників в час пік випускати на дорогу без смугастого дрючка. Тож потрапляють під роздачу або бабусі, на кшталт моєї тещі, або ж бомжуваті алкани, як мій сусіда. Двір котрого заледве з моїм не переплутали – заспокоїло джерело. Хоча в мене з цього приводу все ж таки маються вагомі сумніви...
А на мові богодухівської мєнтури ця схема формулюється так: з криміналу ми маємо, а лохи – на "показатєль".
І нарешті про самозахист партизанського штибу
Останнім часом я відчуваю, що починаю потихеньку скаженіти, бо все вищевикладене в повній мірі, тільки з трохи іншим фактажем, може стосуватися не тільки будь-якої іншої української політсили та її лідерів, але й влади в цілому.
До речі, на Харківщині вона (не за політичними кольорами, а по своїй суті) переважно регіональна. Ми для них навіть не електорат, а електорально-лохівський пил.
Але ще більше я скаженію, коли різноманітні мудрагелі починають мене та інший загал повчати премудростям та азам розвинутої демократії, викладаючи оті свої "размишлізми" мовою класиків марксизму-ленінізму.
Я знову не жартую: нещодавно на дачі у матінки віднайшов україномовний 52-томник Сталіна – стиль однаковий. Я і сам років зо два тому накрапав такий опус, як результат більше ніж 20-ти попередніх статей про громадянське суспільство.
І хоча він і читався набагато веселіше, ніж мудрування класиків та їхніх стилістичних послідовників з приводу вчення про демократію, тим не менш, докричатися до загалу я так і не зміг.
А зараз і поготів ніхто не докричиться, бо запізно читати лекції про пожежну безпеку, коли хата горить. Треба починати все спочатку – з вишколу примітивним формам демократії.
І тому, коли мені починають закидати, мовляв, може вистачить сидіти в своїй криївці, я все більше схиляюся до думки: от допишу все, що хотів написати на предмет самозахисту, відсуну в бік клавіатуру, візьму до рук чогось вагомішого та й розпочну свою власну війну проти цієї системи.
Для початку хоча би партизанську. Але спершу все ж таки допишу. Тому деякі поради, для тих, хто, як і я, дозрів до бойових дій.
Варто затямити і пам’ятати для початку: ваша квартира, дім, подвір’я, город це священна і недоторканна територія. І нікого на неї не допускати без санкції суду це не тільки ваше священне право, але й норма Конституції.
І захищати тую територію ви можете будь від кого у будь-який приступний спосіб: здіймайте ґвалт, цькуйте собак, кличте на допомогу сусідів, хапайте що під руку навернеться: сокира – сокиру, рушниця – рушницю.
До вас завітали із санкцією, але ви впевненні, що нічого такого на тую санкцію не натворили і мається велика підозра, що судова постанова липова..
Дійте за тією ж схемою, тільки на додачу ще й і в ту ж таки мєнтуру зателефонуйте, мовляв, бандюки напали – най приїздять і поміж собою з’ясовують: хто є хто.
Дзвоніть в прокуратуру, до того ж таки суду на предмет липовості санкції, пам’ятаючи про те, що часто-густо права рука не відає, що коїть ліва.
Запевняю вас, як доводить практика в 99 випадках зі 100 супостати відступлять. Ви відбилися? Віддихайтесь і самоорганізуйтеся із сусідами. Ви – сусід і не вийшли на чийсь заклик про допомогу – завтра завітають до вас.
Гаразд, скажете ви, так можна захищатися від знавіснілої влади – вона таки ґвалту ще побоюється. А що робити із натуральними бандюками та іншими зайдами.
Про дещо я вже писав, про інше ще напишу...
А поки рецепт від дядьків з одного прикордонного села, що в Вовчанському районі. Там завелися розбійники. Втім, в самому селі вони до часу вели себе тихо, бандючили десь на стороні.
Але потім почали діставати і місцевих поселян: в когось теличку поцупили, в іншого тракторець на металобрухт розкурочили, у якоїсь бабці самогон потрусили.
На цьому поселянсько-розбійничий симбіоз припинився. Дядьки подались до розбійничого даху, тобто до мєнтів – попередити: добром це не кінчиться. Мєнти, з огляду на розлюченість дядьків, від "фришування" бандюків самоусунулися. А розбійники з того села зникли в два дні.
Поки оце я писав, прийшла звістка: в Шевченківському районі трапилось те, чого на Харківщині не спостерігалося десь, якщо не з часів громадянської війни, так з початку 90-тих – це певно.
Трійко в масках пограбували пасажирів маршрутки прямо на трасі. Ну, що тут порадиш, коли мєнти зайняті більш важливими справами: кришуванням наркотрафіка та інших наркобаронів, наприклад.
Най шевченківські дядьки переймають досвід вовчанців, бо не виключено, що дехто із вцілілих вищезгаданих бандюків перебралися до них...
І ще, починаючи бойові самозахисні дії, пам’ятайте найболісніше ваші владні супротивники сприймають партизанські удари спрямовані на обмеження їхніх владних повноважень та фінансових можливостей. Поміркуйте над цим, а я теж помізкую...
А на кінець анекдот:
До пристаркуватого Будьонного прийшли візитери із новиною:
- Семене Михайловичу, чули в Брежнєва стріляли?
- Ну, і влучили?
- Ні. Далеко було влучити.
- А зблизька шаблею пробували?
Я це до того, що коли радикальні, але складні засоби самозахисту не діють, може варто вдатися до більш примітивних?...
 |
Валерій Семиволос, Харків, для УП
