Найдем ли своего Барака Обаму?

У душах людей, у душі всього нашого народу сьогодні є дві України.

Україна молода – це люди різного віку, всіх поколінь, у кого в душі ще не вмерла надія. Надія вижити – особисто, із сім’єю, із свої родом та усім народом. Надія далі жити нормально, по-людськи, як європейці. У своїй, незалежній, вільній, демократичній, європейській державі.

Звичайно, для цього треба працювати щоденно, докладати всіх зусиль, аби справи йшли на краще. І особисті, і сімейні, і зрештою в державі. Україна молода – це та частина нашого народу, у душах якої (не бійтеся цих слів) воістину не вмерла і не помре ніколи Україна.

Україна стара – це не пенсіонери, не дідусі і бабусі, а ті, хто зневірився. Це представники всіх поколінь, хто опустив руки, живе без перспективи, послав усіх і все до біса.

Хто не звільнився від радянського совка. Хто заразився сучасним пофігізмом і для кого все, що відбувається за межами його "Я", до лампочки. Це не обов’язково люди бідні, у кого нічого й не було. Це і багаті, які вже напакувалися і готові шукати свої райські острови за морями-океанами.

Отож Україна стара – це ті, для кого незалежна держава чи то не відбулася, чи то ось-ось помре, чи то вже вмерла.

На порозі виборів

Україна – на порозі виборів. А вони у нас – як битва.

Тут ще багато від минулого, від старої ментальності, від браку демократичної культури. Але це треба пережити, як дитячу хворобу становлення демократії.

Потім буде імунітет – на все життя. Але нині головне – щоб ця битва не вийшла за межі наших душ, за межі ідейної та політичної боротьби, за межі демократичних виборчих процедур, за межі закону і Конституції.

Отже, Україна виходить на старт президентської баталії. А це не просто вибори – це вибір лідера нації, глави держави, поводиря, від якого значною мірою залежить доля кожного і всієї країни.

Ще одна особливість наступних перегонів – більшість українців розчарована старою владою, не хоче жити в старій Україні. Усі сподівання – на зміну владної еліти, на нове покоління політиків, на молодих лідерів. Переможе кандидат від України молодої – з’явиться додатковий шанс на краще завтра, на поступ уперед, на європейське майбутнє.

Візьме гору стара когорта – добра не жди, не жди сподіваної волі. Тому що стара влада стомилася – реформи загальмували, знову криза, держава досі тупцює в сіро-буферній зоні між Сходом і Заходом.

Щоб зберегти владу, дехто з тих, у кому український народ розчарувався, починає шукати  зовнішніх ресурсів, підтримки чи навіть сюзерена.

Тому є загроза відступу, скочування назад, аж до Переяслава, до імперських обіймів. І не вірте в казочки про м’яку упаковку нового Cоюзу непорушного вільних республік. У ХХI столітті це може бути лише Бутирка по-азіатськи.

Приклади подібного "м’якого" примусу до єдності, неподільності й миру пахнуть людською кров’ю, що рясно пролилася останніми роками у Чечні, Дагестані, Абхазії, Південній Осетії, Грузії. А ще раніше – у Ферганській долині, Нагірному Карабасі, Придністров’ї, Сумгаїті, Тбілісі, Вільнюсі.

Втім, саме такою завжди була і буде ціна за "єдіную і нєдєлімую", під яким би прапором імперія не відроджувалась.

Українська fata morgana?

Хто ж така Україна молода? А хто така Україна стара? Які політичні сили їх репрезентують? Як на мене, сьогодні маємо більше відповідей на друге запитання. Україна стара – це, по-перше, ті партії та блоки, які захищають минуле, вважають 24 серпня 1991 року історичним казусом, не сприймають навіть ідею самостійної України, не вірять у її майбутнє.

По-друге, це та частина політичної еліти, яка дорвалася до влади завдяки незалежності України, але використала її не для блага народу й держави, а для того, щоб набити собі капшука, роздерибанити, "приватизувати" якомога більше з накопиченого працею минулих поколінь, чи урвати якомога більше з того, що ще здатна продукувати промисловість, родити земля, чим багаті її надра. Щоб потім заховати свій куш у далеких офшорах.

А коли гряне перший грім – утекти.

Водночас – Боже сохрани! – автор далекий від думки, що всі члени політичних партій та блоків, які впродовж понад 17 років були при владі в Україні, – це суціль хапуги, злодії та бандити.

Поза сумнівом, що серед комуністів, соціалістів, регіоналів, нашоукраїнців, бютівців та інших були і є чесні, порядні люди, які не порушували закон, заробляють на хліб своєю працею, здібностями й талантами, дбають не лише про свої статки, а й про народ і державу. Йдеться про інше – про загальний результат, про об’єктивний підсумок перебування цих політсил при владі.

А він невтішний, бо Україна не стала ні демократичною республікою, ні заможною державою. Ось чому, у разі продовження й поглиблення нинішньої кризи, рейтинги владних партій та блоків, вочевидь, наблизяться до рівня похибки досліджень.

Соціологічні опитування, вимоги тих, хто вже страйкує, виходить на мітинги, в пікети, перекриває дороги, захоплює адміністративні будівлі заводів, а також публікації в незаангажованих ЗМІ, – все це свідчить про те, що значні прошарки українських громадян вельми невдоволені своїм становищем, діями влади і тому беруть участь в акціях протесту, відстоюють свої права.

Вони сприймають всю стару й нинішню владу – червону, рожеву, синю, білу, помаранчеву та сіро-буро-малинову – не як свою, а як олігархічно-кланову, як антинародну. Як таку, що стала не просто гальмом розвитку країни, а загрозою для нормального життя і праці, для майбутнього кожного з нас і дітей наших.

Про це говорять і факти, статистика: народ вимирає – в середньому по мільйону за кожні два роки, понад три чверті животіє за межею бідності, до третини молодих і працездатних шукають шматка хліба та кращої долі за кордоном.

Отож багата, процвітаюча Україна для тих, хто розчарувався, хто не бачить можливості змінити вектор її розвитку, хто не хоче працювати задля кращого майбутнього, здається далеким горизонтом, маревом, як fata morgana.

Дістали! Вистачить! Геть!

А що робить влада в умовах нинішньої кризи? Добряче спекульнула на курсі гривні, давши можливість заробити своїм, посвяченим у таємниці Мадридського двору, водночас пограбувавши мільйони людей, які брали кредити чи заощаджували у валюті.

Значна частина працюючих українців, повіривши в цивілізованість наших банків, переводили зарплати на картки й депозити, а тепер не можуть повернути собі кревно зароблене.

В усьому світі ціни на нафту і бензин знижуються, а у нас – зростають. Головні керманичі України так билися за доступ до газової труби, міняючи посередників на своїх, що ледь не заморозили разом із газпромівським Кремлем у січні половину Європи.

Піднявшись на вершину владного олімпу, "батько" й "мати" нації зовсім забули про необхідність підтримувати порядок у своєму королівстві. Натомість вони щодня публічно з’ясовують, хто господар у домі, хто стартуватиме з першої доріжки на президентських перегонах… А чуби тріщать у "маленьких" українців.

І це в той час, коли в країні лише протягом кількох останніх місяців низка життєво важливих продуктів і послуг подорожчали у 2-4 рази, а зарплати, як і раніше, у більшості працюючих залишилися все на тому ж рівні – як кіт наплакав чи навіть почали зменшуватися і затримуватися.

Водночас про їхнє підвищення чи індексацію ніхто й ні пари з уст.

Чи знайдемо свого Обаму?

Отут-то й постають найголовніші та найважчі запитання: "А що далі?" і "Хто замінить?". Очевидно, що відповідь одна: час обирати нову владу. Та й вибори глави держави вже на старті.

Нам потрібен наш, український Обама. В ідеалі, звичайно, потрібен і відповідний демократичний механізм для такого відбору (нині модно говорити - кастингу) кандидатів на найвищу посаду в державі.

Враховуючи велику кількість політичних партій і громадських організацій, які декларують у своїх назвах чи програмах відданість демократичним ідеалам, таке завдання міг би виконати, наприклад, об’єднавчий форум демократичних сил України, які не підтримують стару владу. Він міг би визначитись, хто гідний стати єдиним кандидатом від України молодої.

Однак хто візьме на себе цей великий клопіт? Хто взагалі здатний такий конгрес провести? Партії? Чужі і раптом, як може виявитись, популярніші від свого лідера конкуренти нікому не потрібні.

Громадські організації? Більшість із них бідні, як церковні миші. Бо за ними не стоять, як за так званими великими партіями, олігархічні, кланові чи фінансово-промислові групи. Влада? Хіба вона пилятиме гілку, на якій сидить?

Швидше за все стара влада і крупний капітал, який її обслуговує, зроблять усе можливе, щоб єдиний і перспективний кандидат від опозиційної до неї молодої України навіть не був висунутий.

Втім, усе ще може трапитися, і окремі представники старої влади (зрозуміло, насамперед задля самозбереження) ще захочуть вскочити хоча б в останній вагон передвиборного потяга під назвою "Україна молода", як тільки він вирушатиме в дорогу.

Та все ж вихід із нинішнього тупика, в якому опинилась Україна, демократичним, народним, непровладним силам треба шукати самим. Це їхнє надзавдання 2009 року, можна навіть сказати, громадянський обов’язок, історична місія – знайти, відібрати, зробити своїм єдиним кандидатом на посаду президента найбільш підготовленого, здібного, перспективного і незаплямованого тавром старої влади політика.

Політика нової генерації, від України молодої, який працюватиме передусім задля блага держави й народу. Лише виконавши це завдання, можна підняти на передвиборну баталію українську громаду, загітувати за свого кандидата більшість виборців.

Звісно, виконати перше завдання – знайти українського Обаму – можна не лише під час проведення форумів-конгресів від районного чи міського до загальнодержавного рівнів. Є чимало й інших шляхів – укладання угод між політичними партіями та громадськими організаціями, співпраця, створення єдиного блоку тощо.

Головне, щоб усі кандидати погодились пройти і первинний (у своїх партіях та організаціях), і територіальний, і всенародний кастинг шляхом відкритих змагань. А це – вибори на з’їздах і конференціях, можливо, навіть народні віча у містах і селах, визначення рейтингу за допомогою соціологічних досліджень, аналітичних опитувань, публічних дебатів на телебаченні з наступним голосуванням виборців у будь-якій формі (СМС, телефон, Інтернет) тощо.

Зрештою, угоди можуть укладатися і на другому, й на наступних, навіть на фінішному, етапах, коли єдиний кандидат у президенти від України молодої може відкрито домовитися про розподіл усіх найвищих посад у виконавчій владі відповідно до рейтингових оцінок і фахової підготовки тих кандидатів, які відмовились брати участь у змаганнях за перше крісло в державі на його користь і підтримають його під час передвиборної боротьби.

Але найголовніше – це, звичайно, перемога кандидата від України молодої. Перемога, яка потрібна одна на всіх. Перемога, яка, будемо сподіватися, змінить майбутню долю Української держави, народу й кожного з нас.

Насамкінець ще раз наголосимо: сьогодні більшості не лише фахівців-аналітиків, а й громадян нашої країни вже зрозуміло, що при всіх формальних розкладах політичних сил та їхніх кандидатів грядущі президентські перегони по суті будуть битвою двох Україн – України молодої з Україною старою.

 

Микола Рубанець, для УП