Легенда о импичменте
На порядку денному у вітчизняного політикуму окреслилося слово "імпічмент". Крім своєї іншомовної привабливості, воно в разі свого позитивного вирішення обіцяє ще й суспільний землетрус.
Де взяти 338 голосів?
Днями президент Ющенко повернув у Верховну Раду закон про тимчасові слідчі комісії, який передбачає спрощення процедури імпічменту.
15 січня Верховна Рада ухвалила цей закон, що стало першим кроком до "розкрутки" теми передчасної відставки Ющенка. Згідно з цим законом, підставою для ініціювання питання про усунення президента з поста є подання, підписане більшістю депутатів від конституційного складу ВР, підписи яких не відкликаються (!).
Отже, боротьба за імпічмент продовжується, перетворюючись на складний торг. Так вже було в українській історії, коли посаду президента чи його самого на цій посаді намагалися скасувати. Досвід законодавчої боротьби проти попередників Ющенка показує наскільки складною є в наших умовах технологія імпічменту.
Також не можна не згадати, що як і в Росії, поняття "імпічменту" надто вільно трактується українськими політиками, що дуже віддаляє це поняття від його першоджерела. Про досвід західних країн ми згадаємо трохи нижче, а зараз про причини попередніх невдач у боротьбі депутатів проти президента.
Крім комуністів, які весь час намагаються знищити посаду президента як таку, знаходилися також інші сили, що менш емоційно та більш виважено ставилися до такої боротьби.
Короткочасне правління Леоніда Кравчука не дало прикладів застосування класичного імпічменту. Депутатська опозиція тоді розуміла, що значно краще це просто примусити Леоніда Макаровича піти на дострокові вибори, а там вже і народний імпічмент недалеко.
Інша річ – Кучма. Він одразу взявся за впорядкування правового поля (Конституційна угода -1995, Конституція-1996), чим спровокував депутатів на роздуми щодо імпічменту. Роздуми, бо далі них піти було дуже складно.
За умовами Конституції для початку процедури імпічменту було потрібно 300 голосів, а для його успішного завершення – 338 голосів з 450 можливих(!). Зрозуміло, що таких ресурсів різноякісна депутатська опозиція не мала.
В період з 1997 року розмови про імпічмент починали то Лазаренко, то Мороз, то Юлія Тимошенко. Однак, відсутність чітких правових підстав для початку цієї процедури, боротьба між різними частинами опозиції та відсутність закону про тимчасові слідчі комісії перетворювали такі розмови у розряд "розмов на користь бідних".
Починаючи з 2002 року опозиція планувала замінити імпічмент притягненням Кучми до кримінальної відповідальності. Зокрема, депутатські запити до ГПУ щодо організації викрадення Георгія Гонгадзе та замаху на життя Олександра Єльяшкевича подавав Григорій Омельченко.
Президент Ющенко до цього часу багато разів стикався з погрозами щодо імпічменту, однак ці погрози мали лише теоретичний та емоційний характер. Вперше умови та настрої для початку цієї процедури, начебто, склалися якраз за рік до виборів-2010.
Громади проти короля
Наразі, крім аналізу поточних внутрішніх причин та наслідків, було б цікаво подивися на світовий досвід імпічментів. Бо при близькому знайомстві з цим заокеанським хижаком, стає зрозуміло, що боятися нема чого. Імпічмент – це не звір, а така собі примара, що іноді виникає на політичному небосхилі, але має схильність раптово зникати.
Молода українська демократія часто-густо апелює до світового досвіду, намагаючись використати його найпривабливіші здобутки. Суспільно важливе явище "імпічменту" - це якраз той випадок, коли світовий, а точніше навіть євро-атлантичний, досвід є дуже корисним для угамування емоцій та відмови від безперспективних намірів.
Можливо це буде зайвим зануренням у історію, але цікаво знати, що своїми коріннями "імпічмент" сягає у сиву давнину, а саме у надра британського парламентаризму. Саме там, у цій колисці європейського плюралізму, Палата громад у XIV столітті отримала право віддавати під суд Палати лордів міністрів короля. Для того часу це було неабияке суспільне завоювання.
Цікаво, що останній раз британський імпічмент застосовувався у … 1806 році. Далі розвиток тамтешньої політичної системи позбавив цей інститут актуальності. Не судити ж у Палаті лордів Тоні Блейра чи принца Чарльза!
З Британії "імпічмент" перейшов до американської традиції, саме там отримавши своє яскраве і найвідоміше втілення у вигляді контролю конгресу над президентом. Але цей контроль не є політичним, і в цьому головна відмінність від українського досвіду. Жертвою імпічменту може стати не тільки президент, але і обраний чиновник нижчого рівня. Як приклад, імпічмент щодо губернатора штату Іллінойс Рода Благоєвича.
Але такі "малі" імпічменти не викликають зазвичай підвищеної уваги. Все ж таки, у розумінні мешканців екс-СРСР "імпічмент" - це спосіб для депутатів розібратися з главою держави.
Батьківщина "імпічментів"
В Америці процедура імпічменту оголошується відкритою, коли є підозра, що президент здійснив карний злочин. На загал, американці зрідка застосовували цю процедуру. Посада президента країни надто високо шанується в Америці, щоб постійно її дискредитовувати шляхом балачок про імпічменти, відставки та таке інше. Всього тричі за американську історію конгресмени починали розслідування дій президентів, яке могло викликати їхню відставку.
Вперше це сталося у 1868 році, коли президента Ендрю Джонсона звинуватили у порушенні закону при відставці військового міністра. Але сенатори не знайшли у діях президента слідів злочину.
Схожа ситуація мала місце у 1998-99 роках, коли чоловіка нинішнього держсекретаря США Білла Клінтона було спіймано на брехні під присягою.
Чому Клінтон викрутився з цієї складної ситуації? А в той час не було кризи. Навпаки, економіка Сполучених Штатів демонструвала постійне зростання, і громадянам було байдуже чи брехав президент під присягою, чи ні.
Тому його попереднику у справі впровадження імпічменту в життя американців було складніше. Президент Ніксон не впорався з цією проблемою, що мала загальний характер.
Як відомо, справа "Уотергейт" сталася у 1972 році, але відставка Ніксона припала лише на 1974 рік.
Саме розвиток енергетичної та економічної кризи стимулював пошуки винного. Тоді спливла давно забута "уотергейтська" справа, яку почали розкручувати у провідних медіа. Але є помилковим широко поширена думка про те, що Ніксон став жертвою процедури імпічменту. Так, для цього були усі передумови, однак, враховуючи розвиток подій президент сам прискорив їх біг та пішов у відставку. В той же час у пам'яті народній, особливо враховуючи якості радянської пропаганди, Ніксон так і залишився символом слова "імпічмент".
Як бачимо, в повному обсязі процедура імпічменту жодного разу не була доведена до кінця, якщо ми маємо на увазі країну, що подарувала світу це надбання.
"Імпічмент" особливого призначення
Інша річ – країни "третього світу" (у сенсі розвитку політичної культури). Якраз вони вперто демонструють схильність до неадекватного трактування цього непересічного явища. Якщо на Заході для початку процедури імпічменту необхідно мати дані про карний злочин з боку президента, то на сході Європи, у Азії та Латинській Америці все простіше. Не сподобався – і все, починаємо процедуру імпічменту. Не вбивати ж його у 21-ому сторіччі!
У Росії Єльцину намагалися оголосити "імпічмент" кілька разів. У якості покарання за такі дії президент Росії розстріляв парламент. Однак, справа не в цьому, а в тому, що тоді юридичних підстав для імпічменту не було ніяких.
Мова йшла про звичайну політичну боротьбу, в якій суто політичні звинувачення намагалися вкласти у правову обгортку. Як приклад можна навести перелік звинувачень, за якими Держдума намагалася порушити справу про імпічмент у 1998 році. На тлі всеросійського дефолту законодавці були стурбовані такими явищами у біографії Єльцина як "геноцид російського народу", "розпад СРСР" та "послаблення обороноздатності країни".
Єдиний європейський випадок застосування імпічменту стався п’ять років тому у Литві. Президент Роландас Паксас надто необережно зблизився з російським громадянином Юрієм Борисовим. Борисов давав кошти на кампанію Паксаса, а той, у свою чергу, повідомив росіянину щось таке, що дошкулило державній таємниці "янтарної країни". В результаті Паксас провів на посаді лідера Литви трохи більше року.
За останні роки президентів також звільняли майстри імпічменту з Бразилії (президент Колор де Меллу – 1992 рік), Еквадору (президент Букарам – 1997 рік) та Індонезії (президент Вахід – 2001 рік). Тож маємо непогану компанію для наслідування!
На загал, імпічмент є ефективним, коли президент глибоко непопулярний у суспільстві, політична еліта згуртована проти нього та існують чіткі докази порушень з боку глави держави. Також потрібен чіткий та зрозумілий механізм відсторонення президента від влади. Якщо цього немає, "імпічмент" перетворюється на засіб ведення передвиборчої кампанії, димову завісу для вирішення інших питань.
Юрій Корогодський, для УП
