Сумерки в Московской патриархии
Відомо, що РПЦ – це не просто церква, а апарат Російської держави. Відносно незалежною вона була до правління Петра Першого (і це вже не актуально) та у неспокійні часи в період з 1917 по 1943 рік.
Тому питання про нового патріарха – не релігійне, не внутрішньо-церковне, а суто політичне.
Мало хто сумнівався, що оберуть митрополита Смоленського та Калінінградського Кирила, а не церковного бюрократа Клімента чи Філарета Мінського (який в останню мить відмовився від балотування).
Особливістю поведінки Кирила завжди було чітке розуміння політичної та суспільної кон'юнктури та намагання дотримуватися неї. Кирил єльцинської доби відрізняється від Кирила путінського часу так само, як відрізняються Росія Єльцина та Росія Путіна.
На початку дев'яностих років митрополит Кирил працював у ролі ліберала. Він на рівних спілкувався зі світською громадськістю. Під час такого спілкування завжди намагався вживати вислови, символи, образи які не поширені у церковних семінаріях, але притаманні інтелігентам. На тлі консервативної верхівки РПЦ Кирил виглядав як сонечко під час тривалого дощу.
А його лекції щодо екуменічних питань були написані таким стилем, наче це не митрополит Смоленський, а який-небудь уніат зі Львова. Вмів Кирил замилювати очі.
Але з початком путінської доби Кирил почав змінюватися. Тепер він вже не ліберал, а … відомий представник неоконсервативної релігійної думки. Не екуменіст, а патріот-державник. Не друг інтелігентів, а людина, що дбає про захист сімейних цінностей перед тиском Голівуду та лояльної до гомосексуалістів Європи.
Відповідаючи за зовнішні зв'язки церкви Кирил досить активно розумів свою роль посередника. Восени 1993 року, коли Єльцин за допомогою танків розбирався з парламентом, Алексій впав у мовчанку, але позицію церкви озвучив Кирил. Далі він вже не випускав з рук ініціативи по діалогу з російським суспільством.
Але, як і іншим лідерам РПЦ йому закидали співробітництво з КДБ. Так, він зробив на диво блискучу кар’єру, у 1989 році (Кирилу було тоді 43 роки) ставши керівником відділу зовнішніх церковних справ РПЦ. Такого "департаменту" не було у структурі РПЦ до 1917 року. Не було його і потім, коли церква намагалася вижити у ленінсько-сталінському СРСР.
Цей відділ було створено у 1946 році, після відомих подій по зближенню Радянської влади та РПЦ у розпал Другої світової. У 1943 році Сталін зрозумів, що в умовах "всенародної війни" з гітлерівцями незрозуміла для широких верств населення ідеологія інтернаціоналізму мусить бути замінена чимось більш адекватним.
Так для росіян було запропоновано відродження державництва та примирення з рештками РПЦ (під пильними наглядом НКВС), а українцям подарували маленькі радощі у вигляді "українських фронтів Червоної армії" та ордену Богдана Хмельницького.
От з того часу і почався відлік існування нової еліти РПЦ, яка тремтіла перед репресіями КДБ та викликом до райкому партії. Усі, хто не підкорилися такій лихій долі пішли або у табори, або у еміграцію (тобто, тікали разом з німцями).
Покійний патріарх Алексій був типовим представником такої еліти, який дуже обережно нарощував вплив церкви у після-радянський час. Кирил знаходиться у цікавій ситуації, коли з одного боку він уособлює кадрову традицію Алексія, а з іншого стоїть перед вибором оновлення верхівки РПЦ. Це в будь-якому разі потрібно після вісімнадцяти років правління попереднього патріарха.
Мабуть, у своїй політиці Кирил буде турбуватися про кілька важливих позицій.
По-перше, він дбайливо буде зберігати та посилювати режим особливих стосунків із державною владою.
По-друге, намагатиметься протистояти посиленню радикальних настроїв у еліті РПЦ, які загрожуватимуть геологічними змінами у самій Росії. Адже, союз радикалів із РПЦ з іншими патріотами різних ґатунків може зробити в цій країні таку революцію, що режим іранських аятол буде здаватися дитячими забавками.
Втім, до цього далеко. Кирил за допомогою пітерських друзів та їхніх методів якраз і триматиме церкву під контролем, який дозволятиме лише ура-патріотичну риторику, але не практику.
Нарешті, третій напрямок, який дуже цікавитиме Кирила – це Україна. І в цьому плані Кирилу буде легше, ніж Алексію, бо сама посада "міністра закордонних справ" РПЦ дозволяла весь час бути в контакті з українськими священиками. Навіть, незважаючи на те, що для РПЦ Україна не є зарубіжжям, а лише - "канонічною територією".
Для РПЦ втрата України матиме таке ж значення, як 24 серпня 1991 року для долі СРСР. Та навіть більше. Саме в Києві розташовані центри православ'я, які РПЦ вважає своїм першоджерелом.
Без України РПЦ стає просто великою національною церквою, що також контролюватиме Білорусь. А так, РПЦ – це як Радянський Союз сьогодні. Смішно, що така місія випала церкві, яку нищила Радянська влада, але так вже сталося.
Саме тому для Кирила важливо стримати автокефальні тенденції у УПЦ-МП та не припустити союз між УПЦ-КП та УАПЦ. Задля цієї мети він згоден на будь-які спецоперації на кшталт нещодавніх сепаратних переговорів з лідерами УАПЦ, про які випадково дізналася преса.
Пікантність ситуації полягала в тому, що РПЦ вважає УАПЦ сектантами, що насправді з теологічної точки зору виключає можливість будь-яких угод.
Однак, політичні інтереси важливіші, ніж ідейні міркування, то Кирил був згоден визнати УАПЦ та приєднати її до Російської церкви. Не вийшло, але сам факт таких переговорів має турбувати українську владу. Бо можна скільки завгодно спекулювати гарними стосунками з Вселенським патріархом, який і самого себе захистити не може, але складно не помічати РПЦ, далекоглядність її намірів та гнучкість засобів.
Юрій Корогодський