Газовый призрак в старенькой Европе

Практично у всіх текстах, присвячених новорічно-різдвяній газовій війні між Росією та Україною, проводиться чітка грань між непрозорими, напів-, а то й повністю кримінальними, неринковими і просто безчесними відносинами у сфері транспортування й продажу енергетичних вуглеводнів на просторах СНД – і, звісна річ, Європою.

О ця благословенна Європа, куди ми так прагнемо! Там усе траспарентне! Там громадянське суспільство та преса контролюють кожен крок газових магнатів, ціни там справедливо-ринкові, а зловмисні "кремлівські чекісти", котрі дружно обсіли газові труби, спрямовані зі сходу на захід, не сміють подати голос і підняти очі догори.

От запровадимо ми такі стандарти – і як заживемо, хай платячи дещо більше, але ж не у кишені фірташам-путіним!

...На цьому місці годилося б заплакати сльозами радості й очищення, але щось невловимо-підсвідоме муляє та заважає рясному сльозопаду. Що саме? Буквально декілька дуже й дуже наївних запитань, які, можливо, остаточно сформулювалися саме у ці воєнно-газові дні і не дають спокійно спати.

Візьмімо одне із цих запитань, так би мовити, навскид.

Хто є власником сакраментального "Рургазу", який позиціонує себе чи не найбільшою приватною енергетичною компанією Європи? Тільки не треба наводити список із п'яти чи шести компаній, яким належить більший чи менший пакет акцій "Рургазу" і які, у свою чергу, також роздрібнюються на ще менших власників, - бо ж вийде щось на кшталт сакраментального "Авраам народив Ісака; Ісак народив Якова; Яків народив Юду і братів його; Юда народив Фареса і Зару від Фамарі; Фарес народив..." – і так далі.

Інше, не менш цікаве запитаннячко.

Якого дідька і за якою логікою ціноутворення домогосподарства-споживачі у Німеччині платять за 1000 м3 газу аж понад 500 євро, якщо собівартість цієї кількості "блакитного палива" в Уренґої становить не більше, ніж 2 долари, а на туркменських родовищах, підозрюю, ще менше?

Транзит, мита, витрати на зарплати й амортизацію, податки – усе це, як казав незабутній Карлсон, дрібнички, не варті в цьому контексті нашої уваги.

За найскромнішими підрахунками, у структурі ціни в 500 євро чи то половина, чи то дві третини – це абсолютно чистий "навар", який ділять між собою в тих чи інших пропорціях усі учасники свята. А "навар" таких масштабів, здається, буває хіба що в наркобізнесі і донедавна – в українській будівельній галузі.

І – стосовно непрозорих посередників, що їх начебто в Європі немає, що вони начебто зосереджені тільки на наших теренах.

Як щодо зареєстрованої в Угорщині сакраментальної Eural TransGas, акціонерами якої на різних етапах були британські JKX Oil&Gas та Atlantic Caspian плюс австрійська D.E.G. Handels- und Unternehmensberatungsgesellschaft m.b.H.?

А RosUkrEnergo AG, хіба то, перепрошую, юридично не швейцарська, себто західноєвропейська компанія? А як щодо Romgaz SA, яка є більмом на оці незалежних від газового бізнесу румунських політиків? І це ще не весь список...

Іншими словами, шалені гроші "з труби" і сумнівні схеми навколо "труби" – це питома риса не тільки Євразії, а і Європи. Як Східної, так і Західної. А там, де темні схеми, там і люди з темними сторінками в біографіях, чи не так?

Микола Рябчук цілком слушно, як на мене, відзначив, що газову трубу з обох боків російсько-українського кордону обсіли чекісти – як діючі, так і колишні.

Логічне запитання: а хто сидить навколо "труби" із західного боку українського кордону?

Невже непорочні бізнесмени та менеджери з чистими намірами? Невже прикладу Шрьодера замало, щоб зрозуміти, хто, як і чому стає до газотрейдерних лав у Західній Європі (скільки разів цей гідний муж був лише офіційно одружений?

І персонажів з якою поведінкою добре вміли і вміють вербувати спецслужби колишньої однієї шостої земної кулі?

Ясна річ, "тут" відповідної публіки більше, ніж "там". Але навколо "труби", якщо вона йде зі сходу на захід, корупція наростає майже автоматично.

Адже йдеться не про суто технологічну структуру, а про бізнес-політичну чи навіть політико-бізнесову, у такій послідовності - всі, хто має справу із "Газпромом", вступають у безпосередні стосунки із "кремлівськими чекістами".

І так само, проте – значно ефективніше, бо відпрацьовані технології, як нещодавно Саддам Хусейн успішно корумпував західний політикум та мас-медіа за допомогою відомих нафтово-"гуманітарних" оборудок, діють газові схеми.

І будуть діяти, допоки з енергетичних вуглеводнів можна буде "наварювати" шалені гроші, доти демократія та ринок будуть загроженими не лише на наших теренах, а й у світі, що гордо зве себе "вільним", не розуміючи, яким він став сьогодні контрольованим.

Бо ж тільки у європейських банках і тільки легально лежать такі суми грошей близькосхідних нафтогазових шейхів, що вони перевищують сумарний ВВП Сполучених Штатів. "Лежать", тобто фактично є вільними для використання у будь-який належний момент.

То хіба дивно, що в Судані за кілька років внаслідок дій радикальних ісламістів загинули сотні тисяч чорношкірих християн і ще мільйони стали біженцями, – а реакція Європи на це була мляво-лінивою; та варто було Ізраїлю знищити тисячу арабських терористів – і по всьому заходу субконтиненту різноманітна ліво-пацифістська шушера негайно вийшла на вулиці і почала палити "Макдональдси" й автомобілі?

Як тут не пригадати сумну історію лідерів західнонімецьких "зелених" Ґерда Бастіана та Петри Келлі, котрі організували грандіозний пацифістський та екологічний рух 1980-х, що підважував саме існування НАТО, а після падіння Берлінського муру, коли були відкриті відповідні документи ШТАЗІ та КҐБ, з жахом переконалися, що були сліпими маріонетками чекістів, діючи на їхні гроші і за їхніми командами.

Бастіан та Келлі, втім, були людьми честі – вони вкоротили собі віку, побачивши, що діяли проти своєї країни і демократії в ній. Сьогоднішні західні політики всіх рівнів, від шрьодерів до прохамасівських швондерів, видається, значно прагматичніші, а демократія для них – тільки зручна форма одержання особистого ґешефту.

А романтики-ідеалісти, такі, як Ніколя Саркозі, помітно корегують свої політичні погляди після бурхливого роману й екстреного одруження із такою блискучою дамою специфічної професії (себто моделі), як Карла Бруні...

...Свого часу Комінтерн, а потім ЦК КПРС не економили коштів на підкуп політичних лідерів та мас-медіа демократичного Заходу.

Але ніколи в руках відверто тоталітарних, теократичних та "суверенно-демократичних" режимів не було таких вільних коштів на цю справу, як з початком ХХІ століття. Ніколи у Європі "з повітря", точніше, з газу, не робилися такі шалені гроші.

І дуже давно західні політичні інституції не були такими розслабленими і поблажливими до носіїв тоталітарних ідеологій та агентів деспотичних режимів у своїх країнах. Якими можуть бути наслідки всього цього у наші часи?

Якщо тенденція до падіння цін на енергетичні вуглеводні не буде сталою, якщо не відбудеться техніко-технологічне переоснащення західної промисловості, якщо нова науково-технічна революція не ввійде у повсякденну практику, тобто, якщо відбудеться поновлення цінового статус-кво, то ситуація, боюся, виявиться критичною.

І треба буде думати не про інтеграцію до Європи, а про втечу із неї разом із поки що притомними посткомуністичними державами - Польщею, країнами Балтії тощо.

Якщо ж позитивні зміни у Європі стануться, то це далеко не означатиме краху всіх чекістських й іже з ними виводків, які обліпили транскордонні газопроводи.

Як колись співав Висоцький, "они не согласятся на перемену мест":

Из них, конечно, ни один
Нам не уступит свой уют:
Из этих солнечных витрин
Они без боя не уйдут.

А це означатиме потребу корекції самих принципів організації європейської демократії – ясна річ, не шляхом "пролетарської" (яка насправді не може бути нічим, крім як номенклатурною) революції. Та це вже інша тема, не газова, хоча – бодай і опосередковано – не менш актуальна для України.

 

Сергій Грабовський, кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників