Весенний синдром

Зростання безробіття, лихоманка у банківський сфері – це лише перші "ластівки" соціальної напруги, викликаної проблемами в українській економіці та фінансовій системі.

Маховик акцій протесту невдоволених вкладників, автолюбителів, металургів, машинобудівників (потрібне додати) поволі набирає обертів, і, якщо вірити прогнозам, десь весною може досягти максимального розмаху.

Не виключено також, що цей маховик допоможуть розкрутити. Доведено вже, що українські політики є затятими прихильниками спокою в державі лише тоді, коли самі перебувають при владі.

Якщо ж уряд сформований опонентами, з легкістю використовують будь-які способи, що б цих опонентів скинути або дискредитувати. Ціна, яку платить за це країна, як правило нікого не цікавить.

Можливо, як раз спроба підмінити справжні соціальні явища штучними – найбільш характерна риса нинішньої України. Немає заборони на протести, немає очевидної цензури. Водночас статус великих і малих "майданів" завдяки втручанню зі сторони девальвований.

Така ситуація в цілому не дозволяла розвинутися якісній суспільній комунікації. Протест, як болісний сигнал на якусь проблему, привертає увагу влади для вирішення такої проблеми.

Але якщо певна кількість таких акцій відбувається на замовлення, це, зрештою, робить заяви політиків про "ряджених" на вулицях виправданими. В кінці кінців страждають люди, реальні питання яких не вирішуються.

Отже, усталена практика, за якої в Україні має відбуватися діалог між постраждалими від економічної кризи і тими, хто в силу своїх посадових обов'язків, наслідки цієї кризи має мінімізувати, далека від досконалості.

Але при цьому в Україні наявне конкурентне середовище в політиці, що дозволяє робити публічною будь-яку критику. Крім того, попри певну театральність суспільних відносин, якщо впевнено і наполегливо говорити про свої проблеми, шанс достукатися до владних кабінетів з метою їх розв'язання, є.

Цікаво, у цьому зв'язку, оглянути подібні відносини у Росії. Економічна ситуація там за своєю складністю є близькою до української, а політичні режими рік від року додають відмінностей.

Для Росії характерне бажання не допустити соціальних (а по великому рахунку й усіх інших) протестів. Навіть цілком мирні акції, як це було з демонстрацією автомобілістів у Владивостоці, ризикують наразитися на міліцейські кийки.

При цьому найвищі посадові особи країни, наприклад на рівні спікера Держдуми Гризлова, заявляють що така жорстокість є ледь не головною ознакою "сильної" держави.

Ця держава, крім того, критично звузила канали суспільної комунікації. Найпопулярніші медіа втратили незалежність, і є лише інформаційним додатком правлячого режиму. Відповідно – позбулися усяких ознак четвертої влади. Опозиційне поле теж ретельно "зачищене".

Звичайно, для внутрішнього споживача інформації це створює картинку керованості ситуацією. Але тут теж виникає багато ризиків і слабких місць – немає публічних дискусійних майданчиків, альтернативні думки не стають частиною суспільного дискурсу.

І головне – люди, яких торкнулися економічні труднощі, які хочуть апелювати до журналістів чи до непровладних політиків, або ж просто вирішили заявити про себе і вимагають від влади відповідної реакції, перетворюються, фактично, на бунтарів.

В умовах кризи, відключити зворотній зв'язок із суспільством, яке вже вступило в інформаційну епоху – що й казати, сміливий експеримент із непередбачуваними наслідками.

Зрозуміло, що у самих протестах, як таких, немає небезпеки. Вони стають руйнівними тоді, коли людей не чують. По суті, чим більше влада замикається сама в собі, – тим більше вона боїться виходу людей на вулицю, чим більш вона відкрита – тим легше може знайти з ними спільну мову.

Різниця цих двох моделей – у розумінні поняття "стабільність". В одному випадку, виключається суспільний діалог і має місце лише монолог вузького владного прошарку, який, до речі, від проблем в економіці страждає найменше. У другому випадку, влада має меншу лоску, недоторканності, і більше роботи.

Україна перебуває між двома цими варіантами. Українські чиновники часто не розглядають потребу реагувати на протести конструктивно, як частину своєї праці.

Влада, так само як і опозиція, більше переймається своїм становищем та привілеями, ніж обов'язками, покладеними на неї громадою. Вони не вірять у справжність протестів й тому, що самі час від часу їх "режисують".

Природнім, отже, є збудження у високих кабінетах в очікуванні того, що невдоволені своїм становищем громадяни вийдуть на вулицю.

Конфліктні ситуації треба попереджати, а не боротися потім із їхніми наслідками. Але якщо вже не виходить, безглуздо сподіватися сховатися за міліцейськими щитами і копіювати російський сценарій.

Краще трішечки спуститися з "небес" на землю, проводити більше зустрічей, здійснювати моніторинги, тощо. Простіше кажучи, бути на постійному зв'язку із людьми, і не намагатися розглядати їхнє обурення як загрозу суспільному ладу.

 

Євген Булавка, для УП