Говорливые политики, немое государство

В час будь-якої кризи, і тим паче – в час кризи фінансової, спілкування держави (як інституту) з народом має надзвичайно велике значення. В Україні, де криза – суспільна, політична, економічна, фінансова – стала для держави способом життя, такий контакт взагалі є життєво необхідним для збереження здорового клімату. От тільки, вочевидь, встановити його просто нікому.

Про те, що персоналізація української політики є серйозною проблемою, на сьогодні вже не говорив і не писав хіба що лінивий. А віз при цьому – і нині саме там, де й був, бо тягнути його ніхто не зголошується. Такі добровольці якщо й з’являються, то лише раптово під час передвиборчої кампанії, а одразу ж після виборів так само раптово і зникають.

А в той же час без деперсоналізації політики годі й сподіватися на осучаснення української держави. Справа не лише в тому, що без неї й далі матимемо архаїчну політику особистостей, яка, за визначенням, слугуватиме лише особистим інтересам і амбіціям і призводитиме до особистісних конфліктів. Приміром, між Ющенко і Тимошенко. А даний конфлікт, між іншим, настільки особистісний, що й називати їх за посадами у даному випадку не дуже-то й випадає.

І не тільки в тому річ, що деперсоналізація політики є, як мінімум, передумовою для появи чітких і послідовних суспільно-політичних ідеологій, якими на сьогодні увесь спектр українських політичних сил похизуватися не може.

Тільки за цієї умови в Україні можуть з’являтися необхідні для дорослішання держави і розвитку політичної свідомості суспільства партії на ідеологічній базі, а не іменні блоки Тимошенків, Черновецьких, Кличків та Литвинів, які без своїх лідерів не виживають.

Це все, безумовно – правда. Та річ ще й у тому, що, якщо українська політика так і залишатиметься політикою особистостей, то держава ніколи не зможе стати повноцінним інститутом, а буде й надалі дзеркальним відображенням тих, хто стоїть біля її керма.

Навіть якщо така ситуація, на жаль, для багатьох українців і може видаватися природною, насправді, вона має мало спільного із здоровою політичною ситуацією.

Без повноцінної держави-інституту просто не може бути нормальних відносин і спілкування між нею і громадянами. Те, що маємо сьогодні – це лише їх імітація, причому імітація дуже невдала. І першопричиною цього є якраз те, що на нашій політичній сцені є одні лише персони, і практично відсутні державники.

Як виглядає їхнє спілкування із народом в той час, коли голови людей захоплені тривожними думками про кризу? Ось красномовні приклади ми останнім часом бачимо постійно.

Віктор Ющенко виступає із черговим екстреним зверненням до українців, аби знову пояснити, що Тимошенко – погана. А та йому відповідає, що сам дурний. На додачу ще й отримуємо абсолютно різні дані про виконання державного бюджету, умови фундаментальної газової угоди, тощо.

За усієї абсурдності ситуації, це вже навіть не смішно, бо така істерично-войовнича "державна комунікація" давно стала правилом.

Народ-бо потребує від держави заспокоєння, народу як ніколи потрібен хоча б якийсь ґрунт під ногами. Українські ж політики заспокоюють громадян лише тоді, коли так вимагає тактика їхньої міжусобної війни – тому таке заспокоєння ніколи не звучить одноголосно, і завжди проти табору тих, хто обіцяє, що все буде добре, стоїть інший, котрий обіцяє, що далі буде повна ж...

Те, що зараз одне одному протистоять номінальні президент та прем’єр, лише додає картині цієї проблеми яскравіших фарб, остаточно забороняючи закривати на неї очі.

Якщо би українські політики забули про свої імена та прізвища, про своїх любих друзів та лютих ворогів, і працювали на державу і в інтересах держави, то це не лише б допомогло боротися з кризою.

Якщо би вони відлагодили механізм антикризового спілкування держави з громадянами, то ті й переживали б її набагато легше, і паніки було б менше. Образно кажучи, це допомогло б вивести із кризи хоча б голови людей – а це вже неабищо.

Та необхідність розбудовувати інститут держави і вчити її промовляти до своїх громадян є актуальною не лише сьогодні – вона такою є завжди, навіть у найспокійніші і найзабезпеченіші часи. До прикладу, без ефективного спілкування між державою та громадянами просто неможливо реалізувати такий проект, як вступ України в НАТО.

Як би хто не ставився до цієї ідеї, очевидно, що її тимчасовий провал великою мірою спричинений тим, що її апологети так і не спромоглися провести нормальної інформаційної кампанії про НАТО на державному рівні.

Маючи для цього усі необхідні засоби, керівники держави зробили дуже мало, або донести до українців інформацію про те, що таке Північноатлантичний Альянс і з чим його, власне кажучи, їдять.

Це можна було зробити тільки через постійний інформаційний контакт держава-народ. Винести рух в НАТО у ранг свого особистого пріоритету, як це зробив Віктор Ющенко, недостатньо – ні для цього проекту, ні для реалізації будь-якої іншої ідеї подібного масштабу.

Тут потрібен справді системний підхід, у якому немає місця для особистостей – надто, коли нікого подібного до Шарля де Голля на вітчизняному політичному горизонті й близько не видно.

Звісно, для встановлення здорового інформаційного потоку від української держави до українців потрібно розвивати і відповідну культуру. Усвідомлюючи, що для багатьох порівняння із Заходом вже набули оскому, автор не може не зауважити, що саме у західних вузах спеціальність "Політична комунікація" є не просто престижною, а й справді популярною.

Там люди вчаться мистецтву спілкування державного апарату з громадянами на різних рівнях. В Україні ж це наразі у зародковому стані.

Враховуючи, що "молоде покоління" у нас постійно десь "ось-ось на підході", зараз визначальною у цьому питанні є все ж-таки політична воля. Криза корисна тим, що вона дозволяє робити висновки і волає про необхідність змін. Провал євроатлантичного курсу України сам по собі, мабуть, ніколи б так сильно не випнув потреби у комунікації по вектору держава-народ, як це зробила вона.

Сьогодні ясно, як ніколи, що Україні більше не потрібна політика Ющенка, Тимошенко чи Януковича, з їх хаотичним, непослідовним та не в міру стриманим спілкуванням з громадянами, які для політиків здебільшого залишаються просто електоратом. Україні потрібна політика держави, яка вміє до них промовляти так, щоб її почули.

Тільки держава, а не окремі персони, зможе консолідувати і принести хоча б відносний спокій навіть у найтривожніші часи. Бо держава не буде сама себе корумпувати, розкрадати і істерично сама з собою воювати.

Це притаманне лише людському его, для якого вище особистих інтересів нічого немає. Саме тому держава, що говорить виключно мовою особистостей, в довготривалій перспективі може бути лише джерелом тривоги і розбрату.

Данило Мокрик, для УП