Зачем Москве призрак русинского сепаратизма?

В російських ЗМІ дедалі активніше обговорюється "русинська" проблема. У цих виступах "вожді" сепаратистського руху заявляють про намір відокремитися від України говорять про можливі підриви газопроводів, введення на територію України "сил швидкого реагування" Росії, тощо.

Найтиражніші російські ЗМІ, в тому числі державні, надають цілі шпальти організаторам сепаратистських акцій. І це при тому, що ці сепаратистстькі діячі представляють щонайбільше кілька сотень чоловік з 1,2–мільйонногго населення Закарпаття.

А найголовніше – при тому, що більш суперечливого й абсурдного сепаратизму, ніж русинський, вигадати важко. Як відомо, русинами в Середньовіччі звалися мешканці Русі, як тоді називалася Центральна Україна.

Русь X – XII століть перебувала в межах сучасних Київської, Чернігівської, Житомирської, значної частини Черкаської, Полтавської й Сумської та Вінницької областей.

Мешканців цієї території, тобто представників племінних союзів полян, сіверян і древлян, називали русинами, або, рідше, русами. Документальних підтверджень цьому безліч. "Руська Правда" Ярослава Мудрого від ХІ століття пише: "а ще не буде хто мстити, то 40 гривень за голову, а ще буде русин, то 40 гривень за нього".

Угода київського князя Олега з Візантією від 911 року стверджує: "Якщо хто уб’є, християнина русин чи християнин русина, нехай умре там, де вчинить убивство. Якщо полоняник з обох країн задержується чи русами, чи греками, проданий в ту країну, і якщо знайдеться чи русин, чи гречин, що викуплять і вернуть викуплену особу у свою країну, то хай візьмуть ціну його ті, хто купив їх раніше".

В угоді київського князя Ігоря з Візантією від 945 року йдеться: "А якщо ударить мечем, чи списом, чи яким іншим знаряддям русин гречина чи гречин русина,— хай за цей злочин заплатить він п’ять літрів срібла за законом руським".

Уперше з‘явившись по відношенню до Середньої Наддніпрянщини у щонайменше VI столітті, назва Русь протрималася в Україні (Західній) до ХХ століття, а в Центральній Україні – до XVIII.

Ще в 1914 році геніальний поет Іван Франко писав "я єсмь русин". А триста років тому кияни теж називали себе русинами.

Що стосується Закарпаття, то ще в першій половині І тисячоліття нашої ери слов'яни перейшли через Карпати й заселили території сучасної Закарпатської області, спустілі внаслідок подій Великого переселення народів. Населяло Закарпаття слов'янське плем'я білих хорватів. Білі хорвати жили й по ту сторону Карпат, у сучасній Галичині.

У 907 році білі хорвати, як союзники київського князя Олега, брали участь у поході на Константинополь. У 983 білі хорвати з обох сторін Карпат були включені Володимиром Великим до складу Київської держави.

Але вже в першій половині ХІ століття почалося захоплення Закарпаття угорцями. Таким чином, усього лише кілька десятиліть Закарпаття було міцно пов'язане з Києвом. Щоправда, пізніше, в ХІІІ столітті, кілька десятиліть Мукачеве з округою входили до складу Галицько-Волинського князівства. Галицько-Волинські князі традиційно титулувалися "князями всієї Русі".

Однак, етнічна дистанція між предками східних і західних українців виявилася такою незначною, що цього вкрай короткого строку виявилося досить, щоб в ідентифікації й самоназві закарпатські русини міцно співвіднесли себе з Київською Руссю, до сьогодні пронісши цю самоназву, отриману з Києва, під потужним іноземним тиском.

Ціле тисячоріччя асиміляції закарпатців не зруйнували ні їхню етнічну самоназву, отриману з Києва, ні їхнє усвідомлення зв'язку з етнічними братами по ту сторону Карпат.

Попри століття життя під владою іноземних держав закарпатські українці зберегли відчуття національної самобутності та єдності з іншими частинами українського народу. Це довела, зокрема, й боротьба за Карпатську Україну в 1938-39 роках, яка відбувалася під українськими національними символами.

Ще у жовтні 1938, передчуваючи крах Чехословацької держави чехословацький парламент ухвалив рішення, за яким надав автономію Закарпаттю, перетворивши країну на федеративну державу чехів, словаків і закарпатських українців.

Прем’єр-міністром Карпатської України було обрано Августина Волошина. На землі Закарпаття претендувала Угорщина, підтримана фашистською Німеччиною, з переважаючими силами якої до травня 1939 р. вела "Карпатська Січ".

Тому закарпатські русини – це органічна частина українського народу, що законсервувала й зберегла досить багато архаїчних рис часів Київської Русі. То де ж логіка у відокремеленні від держави, столицею якою є Київ – русинів, які свою назву отримали саме з цього самого Києва і пронесли її через тисячоліття?

На щастя, це зрозуміло більшості закарпатців. Саме тому авторові закарпатські знайомі на питання, скільки у них в області русинів, відповідають: "Відсотка ... пів". Кількість сепаратистів вимірюється кількома сотнями й обумовлюється виключно щедрістю Росії та моральною стійкістю закарпатців.

У кожному, навіть найменшому й найспокійнішому суб’єкті РФ на Північному Кавказі сепаратизм стоїть незрівнянно більш гостро, ніж в Закарпатті. Питання: навіщо ж Росія так показово підтримує сепаратизм, який не має жодних практичних перспектив ні з етнічної, ні з географічної точки зору?

Відповідь дуже проста. Російське керівництво намагається показати, що Україна має проблеми не лише там, де Москва їх цілеспрямовано створює (зокрема в Криму), але й взагалі є, як колись сказав Путін, "штучним утворенням".

Головна ціль – дискредитація України, підваження її державної легітимності, не тільки всередині самої української держави, а й за кордоном. Про остаточний успіх у закарпатському питанні мова не йде. Програма-максимум для нинішніх русинських сепаратистів – квартири в Москві поряд з Боделаном і Бакаєм.

Не варто применшувати й внутрішньопропагандистські цілі російської влади. Їй зараз, навіть більше ніж завжди, потрібен зручний зовнішній ворог. Сьогоднішня Україна на цю роль дуже підходить, оскільки в умовах політичного безладу не здатна припинити найнахабніші провокації.

Цю ж ціль – формування з України образ ворога – переслідують і нещодавні звинувачення на адресу українців в участі в бойових діях в Південній Осетії.

Так, голова Слідчого комітету при прокуратурі РФ Олександр Бастрикін розповів, що в нападі на Південну Осетію на стороні грузинських збройних формувань брали участь члени націоналістичної української організації УНА-УНСО, про що свідчать нібито виявлені в грузинському анклаві в Південній Осетії військове обмундирування УНА-УНСО, література й інші пропагандистські матеріали цієї організації та наказ командування грузинського анклаву про закріплення автомашини за командиром загону бойовиків УНА-УНСО.

Між тим, у самій Україні мало-хто пам’ятає, що таке УНА-УНСО. Чи, тим більше, що таке "література УНА-УНСО"?

УНА-УНСО – це встього-навсього традиційне пугало для російських телеканалів, яке не має під собою жодного реального наповнення. За даними російської пропаганди, грузини виділили "командирові" міфічної УНСО лише автомобіль. А що було б, якби це був, скажімо, танк, важко й уявити.

Тим часом, начальник ППО Сухопутних військ Росії Михайло Круш пішов далі й заявив, що "існують незаперечні докази того, що у складі всіх розрахунків сил ППО, які постачалися з України й брали участь у бойових діях, перебували громадяни України".

Щоправда, російські військові так і не поділилися цими "незаперечними доказами".

Раніше Росія вже "незаперечно" знаходила у грузинів  "українські дипломатичні номери", які насправді виявилися звичайними транзитними.

Російських військових можна зрозуміти – їм образливо визнавати свої помилки і списувати кілька своїх збитих літаків на грузинів, які, як виявляється, теж уміють натискати на кнопки.

Проте найнеприємніше, що інформаційна війна Росії проти України та життєвих інтересів нашої держави, зокрема проти її територіальної цілісності, відбуваються під запевнення, що від цього Росії "сумно".

Як нещодавно заявив президент Росії Дмитро Медведєв, "між Росією і Україною мають бути особливі відносини – відносини братні, відносини, засновані на тисячолітній історії, на спільних цінностях, близькому зв`язку економік, генетичному зв`язку між людьми".

 

Олександр Палій, експерт Інституту зовнішньої політики Дипломатичної академії при МЗС України, для УП