Вазелин или пулемет?

91-й річниці бою під Крутами присвячується, або чому в Києві є вулиця Грушевського, але немає вулиці Петлюри

Сотник Савельєв - командир куреня Чорних гайдамаків Гайдамацького Коша Слобідської України Симона Петлюри. Фото ЦДКФФА України ім. Г. Пшеничного

Часто нас звинувачують у тому, що задля виправдання власних негараздів, ми шукаємо зовнішнього ворога: то поляків, то москалів, то жидів, то американців.

Що ж, віддаючи належне прихильникам теорії всесвітньої змови, водночас треба зазначити, що в усіх своїх проблемах винні самі українці. А вороги лише користувалися (і користуються) нашими помилками. І будуть користуватися, маючи під боком такого занадто багатого і занадто мирного сусіда.

У мене склалося стійке враження, що кожного, хто приходить до влади в Україні, вона деградує до ідіотизму. Але не тільки сьогодні українські чиновники не встигають за розвитком своїх громадян – подібна ситуація була і 90 років тому!

На жаль, за помилки влади часто розплачуються не чиновники, а звичайні люди, часто - найкращі представники простого народу. От і бій під Крутами, що відбувся 29 січня 1918 року – це яскравий приклад відчайдушного героїзму простих українських вояків та ідіотизму тодішніх українських державних лідерів.

Чому нас вчить історія?

Не роби – говори!

У 1917-20 рр. українці програли росіянам війну не збройну, а, перш за все, інформаційну. Адже саме через активну більшовицьку агітацію, яка впливала на українців, починаючи з голови Центральної Ради і закінчуючи рядовими козаками щойно сформованих національних полків, із майже 400 тисяч вояків наявних в Україні після петроградського перевороту захищати столицю від більшовиків у січні 1918 року залишилося не повних 2 тисячі.

Чому так? Бо Центральна Рада замість займатися організацією армії та роботою із військом дебатувала над проектами законів та їздила на "ріжні зустрічі".

Як згадував полковник армії УНР Микола Чеботарів: "до касарень українського війська абсолютно ніхто з наших "діячів" не заглядав, жодної праці – ні національної, ні політичної – серед українського війська не проводилося. Все козацтво добре їло, не гірше спало, лузало насіння, грало, правда, в українські картярські ігри… і тинялося по вулицях…"

Микола Сціборський, який виконував обов’язки вартового старшини на засіданнях уряду ЦР додає: "Персональний склад Кабінету виглядав надзвичайно блідненько і сіро. Всі щось ніби робили, "а зрештою, нічого". "Терпіли від цієї "роботи" тільки авта, розвозячи невідомо куди і навіщо міністрів, директорів і радників..."

В той же час більшовики мали своїх агітаторів на кожному заводі, у кожній майстерні та полку.

Приневолені до незалежності

Незважаючи на постійний тиск з боку самостійників, Центральна Рада не хотіла, навіть боялася незалежності від імперії. Цей страх яскраво закарбований у шизофренічних універсалах ЦР.

Перший універсал: "І тепер, народе український, нас приневолено (!!!), щоб ми самі творили нашу долю. Ми не можемо допустити край наш на безладдя та занепад... І через те ми, Українська Центральна рада, видаємо сей Універсал до всього нашого народу і оповіщаємо: однині самі будемо творити наше життя."

Схоже на обережне таке собі проголошення незалежності, чи не так? А от і ні!

Після візиту до Києва переляканого Першим універсалом Керенського виходить Другий універсал: "Ми, Центральна рада, яка завжди стояла за те, щоб не одділяти Україну од Росії, щоб вкупі з усіма народами її прямувати до розвитку та добробуту всієї Росії і до єдності демократичних сил її…" і далі по тексту: "ми рішуче ставимось проти замірів самовільного здійснення автономії України до Всеросійського Учредительного зібрання."

"Заміри" такі виявляли, наприклад, самостійники на чолі з Миколою Міхновським, які після безрезультатних переговорів з ЦР щодо проголошення української державності, в ніч з 4 на 5 липня 1917 року роззброїли охорону центральних установ Києва і за кілька годин оволоділи містом.

Але, на жаль, не арештували керівництво ЦР, а навпаки, присягнули йому на вірність, що і погубило всю справу. Вояків роззброїли і відправили на російсько-німецький фронт як гарматне м’ясо.

Третій універсал все про те ж, що і Другий, тільки з деякими уточненнями.

І ось 9 січня 1918 року, коли уже всім було зрозуміло, що більшовики ідуть війною на Україну, виходить самовбивчий

Четвертий універсал, який нарешті проголошує: "Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу…", стверджує про реальність московської агресії: "А тим часом Петроградське правительство народних комісарів, щоб привернути під свою владу вільну Українську Республіку, оповістило війну Україні і насилає на наші землі свої війська красногвардейців – большевиків, які грабують хліб у наших селян і без всякої плати вивозять його в Росію, не жаліючи навіть зерна, наготовленого на засів, вбивають неповинних людей і сіють скрізь безладдя, злодіяцтво, безчинство."

Але одночасно підтверджує розпуск армії в угоду революційному популізму ЦР(!): "З тим, як армія буде демобілізуватись, приписуємо відпускати вояків, після підтвердження мирних переговорів (?!) – роспустити армію зовсім, а потім замість постійної армії завести народню міліцію, щоб військо наше служило охороні робочого народу, а не бажанням пануючих верств."

З часу Першого універсалу пройшло півтора року кривавої війни і революції, але українська влада так нічому і не навчилася…

Що хочете, діти?

Симон Петлюра, незважаючи на "демобілізаційні" настрої ЦР організовував козацьку сердюцьку дивізію, що мала стати однією з небагатьох боєздатних одиниць української армії.

А Голова Генерального Секретаріату ЦР Винниченко, відкрито глузував з цих намірів: "Генеральний секретар військових справ С. Петлюра, спеціаліст по части молебнів і всяких інших декорацій та реклам, покладав особливу надію в рятуванню української пропаганди на ... кольорові шапки. Він пресерйозно запевняв, що червоні шлики на шапках роблять на "козаків" просто гіпнотизуюче враження. За червону шапку "козак" готов на все" (Винниченко. "Відродження нації").

Що в цей час робив Винниченко? Напевне дебатував і їздив на зустрічі. Ага, і видав з колєгою Грушевським указ про відсторонення Петлюри і переформування сердюцької дивізії, що призвело до її фактичного розвалу.

Коли у Києві у січні 1918 року розпочалося більшовицьке повстання і велися важкі вуличні бої, більшість загітованих червоними вояків українських частин оголосила "нейтралітет".

"А Центральна Рада, попри свист куль і вибухи шрапнелей… продовжувала стоїчно працювати. Члени законодавчої комісії ретельно готували проект закону про восьмигодинний робочий день, сподіваючись таким чином заспокоїти повсталих робітників Арсеналу. Завзято дебатували кожен параграф, пропритулявшись до стін, щоб не зачепила куля," – пише історик Роман Коваль.  

Якраз у розпал боїв із Білорусі прибув на підмогу ЦР Запорозький полк кінних гайдамаків ім. Костя Гордієнка на чолі із Всеволодом Петрівим. 20 делегатів від нього, брудних і обдертих, у кошлатих сибірських шапках, але з лискучою від чистоти зброєю, прийшли до будинку Центральної Ради, щоб зголосити про своє прибуття.

До них вийшов "сам" сивобородий "батько" Грушевський: "Ну ось я, що хочете, діти?" впевнено промовив він...

І дві години разом із соратниками "грузив" гордієнківців політичною теорією. В той же час під Крутами трохи більше тисячі української військової молоді відчайдушно пробували зупинити майже 6 тисяч більшовиків під керівництвом колишнього царського жандарма Муравйова.

Гуманізм проти "краснава тєрора"

Після конфлікту з ЦР Петлюра взявся формувати Гайдамацький Кіш Слобідської України, невелику, але боєздатну власну військову одиницю.

Як пише історик Ярослав Тимченко, "вперше про гайдамаків С. Петлюри почув Київ у зв’язку з загадковим зникненням голови Київського військово-революційного комітету більшовиків Л.Пятакова. Вже тоді по місту поповзли чутки, що зробили це гайдамаки. Згідно зі свідченнями брата Леоніда Пятакова, Михайла, близько 4-ї години ранку 7 січня 1918 року (25 грудня 1917 року) до помешкання увірвались 10-12 вояків, зодягнутих у сірі шинелі без погонів та петлиць, озброєних шаблями, револьверами та кавалерійськими гвинтівками. У багатьох з них були шапки з червоними шликами. За свідка був російськомовний офіцер якоїсь іншої частини, який і пізнав Л.Пятакова… Л.Пятакова було вивезено за центр міста, на Пост-Волинський і вбито. 29 січня тіло його було знайдено залізничниками. … цілком можливо, що військові, які заарештували Пятакова, були дійсно гайдамаками, хоч на це нема достатніх доказів. Такої ж думки було багато мешканців міста. Тим більше, що у Києві не знайшлося б жодної військової частини, крім гайдамаків, здатної на такий вчинок. Всі ті полки з гучними назвами були вже майже повністю розвалені більшовицькою агітацією."

Ситуацію в Україні в час бою під Крутами вичерпно охарактеризував командир одного із петлюрівських куренів Омелян Волох. "Всі христопродавці, — сказав Волох Петлюрі, коли його після чергового бою винесли пораненого багнетом із залізничного вокзалу. — Українців мільйони, а поглянь навколо — жменя нас, щоб боронити національну славу".

Про гайдамаків Петлюри, що залишилися відстоювати Київ так згадував полковник Всеволод Петрів: "Засмальцовані, втративші природний червоний колір, шкіряні штани, жовтий коротенький кожушок, смушкова шапка з червоним шликом, голена голова з довгим чорним оселедцем за вуха та свіжим шрамом від кулі, та нерухоме самовпевнено залізнє облича маніяка, — анормальної людини, нібито справді воскресший гайдамака прастарих часів... Питаю: "Де ваш кіш?" Лаконічна відповідь: "Не далеко". "Багато маєте людей?" — "А вистачить". Кажу: "Чоловіче, перед ким скриваєте, ми ж свої та мусимо спільно працювати". А він у відповідь: "А ви не питайте дарма, пане полковнику! Я мав наказ відвезти доручення — відвіз, а іншого наказу не маю, тому нічого не казатиму. Знаю, куди маю вертати, і, як відпочинуть коні, чи Ви дасте свіжих чи ні, — вертатиму. Коли хочете, напишіть листа батькові кошовому, я передам, а розповідати нікому нічого не можу, така звичка у нас Слобідських Гайдамаків".

Судячи зі спогадів сучасників, Симона Васильовича дуже поважали його козаки. Чому ж Петлюра не перешкодив Центральній Раді остаточно здати країну більшовикам?

Він, як видно, намагався це зробити, але, на мою думку, і йому бракувало твердості. Петлюра був занадто вихованим як для революції і занадто європейським, як для "краснава тєрора".

Відомий випадок з його категоричним запереченням розстрілу полонених більшовиків після взяття Арсеналу: "Коли хочете розстріляти їх — і показує на юрбу — то розстріляйте перш мене! Це ж робітники, які, може, й по несвідомості спровоковані до повстання проти української влади робітників і селян; між ними, може, є чимало й несвідомих Українців із тих працюючих, за яких ви ведете боротьбу, і ви їх хочете розстріляти? Я того не дозволю, першу кулю в мене! – Теж добрий, – похмуро кинув один із гайдамаків волохівського куреня. – А вони навіть наших ранених розстрілювали, та ще й знущались..."...
(В. Петрів).

Все-таки кулемет

Петлюра був далеко не ідеалом, але однозначним є той факт, що над славним іменем захисників України, і зокрема Петлюри та його вояків сильно познущалися радянські та ізраїльські пропагандисти, змальовуючи Головного отамана самодуром та "пагромщіком".

В той час відомим фактом є створення в уряді Петлюри Міністерства єврейських справ, яке готувало офіційну єврейську автономію в межах України. А найактивнішу участь у погромах та терорі мирного населення брали якраз не козаки УНР, а денікінські війська та "доблєстная красная армія", зокрема масовими грабунками "атлічілась конніца Будьоннаво".

Це якраз той випадок, коли злодій сам перший кричить "гвалт, ловіть злодія!" Але як не дивно, Грушевського та Винниченка ця антиукраїнська пропаганда майже зовсім оминула. Та ні, не дивно, адже ці двоє зробили зовсім все "як треба".

Всеволод Петрів згадує про один випадок, що стався у 1918 році.

Уже після союзу ЦР з німцями помічник Петріва сотник Андрієнко якось зустрів на залізничній станції в Житомирі Грушевського, підійшов і сказав: "Якого чорта, батьку, привів німців? Це ж чорт зна що, а не політика – ганьба на цілий світ: соціаліст, а з "Кайзером" трактує". Почувши цю розмову, вартовий стрілець з Наддніпрянців підскочив і штурхнув Андрієнка зі словами: "Як смієш так з головою уряду балакати?", але Андрієнко відповів: "Він (Грушевський) має велику шану, що його ми – народ, вибрали, а не я, що він у мене головою уряду".

У центрі столиці України є вулиця і пам’ятник угодовцю Грушевському, і немає навіть провулка, названого іменем одного із героїв Крут, отамана УНР Симона Петлюри, команданта Всеволода Петріва чи когось із десятків тисяч простих вояків, які згинули за визволення свого народу, а одночасно і через політичну глупоту Грушевського та його соратників.

За іронією долі Грушевський був істориком, який як ніхто інший мав знати, що м’якість і довіра до східного сусіда закінчується або вазеліном, або кулеметом.

PS: Будь-яка влада потребує контролю з боку громадян. Якщо його немає, влада розбещується і втрачає зв’язок із реальністю.

Українська пасивність в стилі "а що ми можемо?" в парі із дивною впевненістю, що злочинці будуть покарані якоюсь вищою силою, колись у майбутньому, призводить до чудес нахабства та ідіотизму (чиновників), а потім чудес героїзму, часто уже безнадійного (громадян).

Наша ж історія вчить нас, громадян, що в кризових ситуаціях діяти потрібно разом, рішуче, блискавично і остаточно, а не чекати, що ситуація вирішиться сама собою.

 

Назар Гриник