Газовый FAQ* для Тимошенко и Ющенко

* FAQ – frequently asked questions, "найпоширеніші запитання" (наприклад, щодо користування комп’ютерною програмою чи правил комп’ютерної гри).

З’ясовувати, виграла чи програла Україна останній газовий конфлікт із Росією – справа не з легких. Всерйоз відповісти на це запитання можуть лише фахівці, і, очевидно, лише за наявності повного тексту укладених в Москві 19 січня угод (це як мінімум).

Тим часом для українського суспільства не менш актуальним лишається запитання про причини цього конфлікту та його винуватців з українського боку. Слово "винуватці" тут вжито по відношенню як до осіб, структур та організацій, що навмисне ускладнювали ситуацію, так і до тих, хто сприяв ускладненню ситуації через можливу недалекоглядність та некомпетентність.

Серйозні запитання про підсумки "газової війни" можуть бути поставлені лише після оприлюднення документів. Не менш серйозні запитання про її причини можна і треба ставити вже зараз.

Приміром:

Вдень 31 грудня 2008 року представники НАК "Нафтогазу" та "Газпрому" вже мали бути готові до підписання проектів угод та протоколів з транзиту газу та його постачань до України. На яких умовах могли бути укладені ці угоди?

Чи відповідає істині інформація про те, що Юлія Тимошенко вилетіла 31-го грудня до Москви, але повернулася буквально з півдороги? І з якої причини це сталося?

Щодо першого запитання, відповідь можна знайти у статті "Ціна примирення в "холодній війні". Щодо другого, то ще 13 січня цікаву обмовку зробив на своїй прес-конференції в Києві президент Ющенко: "Прем'єр вилетіла і знаходилася в повітрі – усе решта, що відбулося, нехай коментує Юлія Володимирівна". Але цікавіші тут інші його слова: "Якщо ви думаєте, що Юлію Володимирівну може хтось змусити в повітрі повернутися назад, в Україні – ви глибоко помиляєтеся".

Якщо звернути увагу на це "в Україні", то стає зрозуміло, що слова президента змушують серйозно поставитися до поширеної низкою ЗМІ інформації про те, що від зустрічі з Тимошенко в останню мить відмовився сам Путін. І що нібито це сталося після того, як до "Газпрому" прийшов знаменитий лист від голови НАК "Нафтогаз" Дубини про те, що за відсутності контракту на 2009 рік весь транзитний російський газ вважатиметься контрабандою.

Що цей лист існує, сумнівів немає. Проте водночас виникає ще одне запитання.

Чи узгоджував появу цього листа керівник НАК з прем’єр-міністром та/або президентом України?

Знаючи українські реалії, втім, це запитання не слід обмежувати двома вищими керівниками держави; очевидно, слід також поцікавитися можливою роллю інших посадовців – зокрема, з Секретаріату президента.

Тільки якщо відповіді на три вищезазначених запитання пролунають з достовірних джерел, можна буде судити про те, чи досягнуті Тимошенко 19 січня домовленості відповідають, з точки зору інтересів української економіки та національної безпеки, тим, що вже були попередньо досягнуті до 31 грудня. По-перше.

По-друге, хто персонально несе відповідальність за те, що з 31 грудня переговорний процес перейшов у кризову фазу, що призвело до безпрецедентної ситуації з відключенням газу споживачам в Україні та Європі.

Водночас, неминуче постає чергове запитання: якщо попередні домовленості (умовно, "від 31 грудня") суперечили інтересам України, хто давав карт-бланш на них керівництву "Нафтогазу" до цього дня? І чому відповідна реакція настала лише в останній, можливий для підписання угод, день?

Нарешті, в пошуку винуватців ніяк не обійтися без питання про сумнозвісні домовленості від 4 січня 2006 року, коли Україна втратила прямі газові контракти з Туркменією та зв’язок між постачання і транзитом газу.

Тоді ці домовленості віталися президентом Ющенком. Але сьогодні, як стало відомо з заяви заступника голови СП Романа Безсмертного, вони визнаються Банковою негативними.

А винна в усьому Тимошенко, чия діяльність на посаді прем’єр-міністра у 2005 році і призвела до розірвання вигідних для України (як тепер вважається) угод.

Те, що заява Безсмертного була анульована рішенням "колективного розуму" Банкової, не знімає важливості цього питання. Відтак хоча б через три роки хотілося б нарешті дізнатися, які саме дії Тимошенко в 2005 призвели до угод, підписаних під керівництвом прем’єра Юрія Єханурова та за прямого сприяння Ющенка в січні 2006-го.

Відповіді на ці прості запитання могли б сприяти припиненню кампанії взаємних звинувачень, яка розгортається зараз довкола домовленостей від 19 січня. Ідеться, звісно, про офіційні відповіді. Якщо не самих учасників подій, то слідства.

Однак не секрет, що власне учасники подій, яким підконтрольне і слідство (в тому числі відповідна слідча комісія ВР), зацікавлені саме в зворотному.

При цьому запал боротьби доходить до божевілля. Так, наприклад, ще до кінця газової війни з Банкової почали лунати на адресу уряду звинувачення в недотриманні пунктів заяви Ющенка-Тимошенко від 1 січня, за якою ставка транзиту в 2009 році мала би зрости, а ціна газу для України скласти 201 долар за тисячу кубометрів.

Між тим, у цій же заяві, наприклад, чорним по білому написано, що "Україна гарантує технологічне забезпечення надійного і безперебійного транспортування російського природного газу в європейські країни через свою територію".

Оскільки саме неможливість такого технологічного забезпечення вже за тиждень після появи заяви дала "Газпрому" привід повністю перекрити кран, очевидно, що згадки про даний документ аж ніяк не в інтересах іміджу ні Тимошенко, ні Ющенка.

І маючи елементарний інстинкт політичного самозбереження, обидва політики, лише з огляду на один цей рядок заяви, мусили б зробити все, щоб сьогодні цю заяву не згадував ніхто і ніде.

Проте, як бачимо, у наших можновладців є своє розуміння і політичного самозбереження, і чистоти свого образу в очах суспільства.

...Всупереч поширеній думці, після газових домовленостей 19 січня, Тимошенко з точки зору іміджу, перебуває в програшному становищі.

З одного боку, це зумовлено об’єктивними причинами. Ні для кого не секрет, що протягом року економічна ситуація в Україні буде погіршуватися. Не секрет також, що вона погіршувалася б навіть за ціни газу в 201 чи 199 долари, але тепер це погіршення легше буде списати на "здачу національних інтересів", до якої вдалася прем’єр, домовляючись із Путіним про "ринкові ціни" на газ.

Масована інформаційна атака в цьому напрямку не може не увінчатися успіхом. Уже сьогодні мільйони маленьких українців переконані, що Тимошенко домовилась про ціну в чи то 360, чи то 450 доларів НА ВЕСЬ РІК. В масовій свідомості найміцніше закріплюються найпростіші конструкції...

З іншого боку, Юлія Тимошенко значною мірою сама в цьому винна.

На жаль, у нинішній ситуації Тимошенко в чергове не показала себе відповідальним політиком – тобто таким, який готовий відповідати за свої вчинки перед прискіпливою увагою суспільства, а не годувати його, суспільство, заспокійливим.

Класичний приклад такої відповідальності, яка водночас ставить суспільство перед гіркою правдою, але й змушує його мобілізувати свої сили – це відомі слова Черчилля про вступ Великої Британії у другу світову війну: "Я не можу запропонувати вам нічого, крім крові, важкої праці, поту та сліз".

Натомість у ситуації з вимушеним компромісом від 19 січня Тимошенко, традиційно для себе, намагається видавати бажане за дійсне, жонглюючи цифрами та фактами.

І всіляко ухиляється від складних запитань, як, наприклад, запитання про параметри доступу "Газпрому" на внутрішньоукраїнський газовий ринок.

Таким чином, ситуація взаємних звинувачень лише поглиблюється, що вже сьогодні призводить не просто до катастрофічного падіння рейтингу Ющенка та Тимошенко, але до краху того, що в Кремлі називають "помаранчевим проектом". Тобто, навіть ідеї тієї України, за яку ми, як сподівалися, голосували восени та взимку 2004 року.

Утім, це вже інша історія.

Олександр Михельсон, для УП